ПАРОЛЬ КОЛИШНІЙ

МАРГАРИТА ХЕМЛІН, ОДИН З НАЙБІЛЬШИХ СУЧАСНИХ ПРОЗАЇКІВ РОСІЇ, ЯКОСЬ ПОМІТИЛА, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА Є ПОВНОЦІННОЮ ДІЙОВОЮ ОСОБОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Справді, важко навести інший такий самий сильний приклад того, як мова сама по собі виявляється доленосним паролем для мільйонів звичайних людей в їхніх періодичних поривах до національно-державного самоствердження. Для англійців, скажімо, їхня мова – просто інструмент, засіб спілкування, життя, щось на зразок повітря. Те ж і для росіян. Говорити по-російськи задля виклику рідному, нехай і ненависному, уряду їм не доводилося.

М. Хемлін закінчувала славнозвісний Московський літературний інститут ім. Горького по класу російсько-українського перекладу. Українську мову в її групі викладав Іван Федорович Мовчан, людина виняткової скромності і високої культури (було в совку і таке). Одного разу він розповів студентам про свою зустріч з Рильським. Мовчан впізнав його в натовпі, що рухався від Мисливського ряду вгору до Пушкінської площі. Живий класик був напідпитку. «Куди прямуєте, Максиме Тадейовічу? ». – «До Пушкіна, – відповів Рильський, і додав з лукавою смиренністю. – Далі Пушкіна Рильський НЕ піде ».

У 1936 році з'явився його переклад «Євгенія Онєгіна».

Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг...

Переклади цього роду називають конгеніальним – такими точними, якими їх робить не тільки майстерність, але й спорідненість душ автора та перекладача. Перевірено: читаючи переклад Рильського, люди плачуть від захоплення, розчулення, від чогось такого, що не можуть пояснити.

Я вам пишу – чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Робота над цим перекладом почалася десь після другого перебування Рильського за ґратами як ворога народу. Жити хотілося не тільки автору, а й мові, і важко сказати, кому більше, і жити не тільки звичайним, але й вищим життям. А як жити, якщо не дають?! Тут відповідь, яку можна почути і зараз на здивування в Москві і Донецьку (а втім, саме зараз, і саме в Москві і Донецьку…): навіщо перекладати те, що кожен грамотний читач розуміє без перекладу?

Можна припустити і важливе супутнє спонукання поета. Показати собі і людям: я, Максим Рильський, 1895 р. н., українець, із дворян, притягувався, але залишений у живих і на волі, можу все, навіть це!

Я знаю все: образить вас

Моя печальна таємниця.

Яким презирством загориться

Ваш погляд, гордий повсякчас!

До зовсім недавнього часу здавалося, що українській мові більше не доведеться ставати дійовою особою в драмі історичного життя України, що поновилося. Він, думалося, буде (за Сталіним) своєрідним засобом виробництва, а не паролем учасників національного і політичного спротиву, все нових і нових жертв режиму. Але сталося те, що сталося. Суспільно-політичне життя в Україні буде все менш схожим на те, що ми бачимо в інших частинах колишнього Радянського Союзу. Її будуть все більш наочно визначити дві обставини. Перше: рішучість правителів покінчити нарешті з українством. Друге: рішучість українства вціліти. Українська мова до того ж стала мовою демократії, прав людини, європейськості, неприйняття азіопства, путінізму тощо – і це при тому, що український націоналізм від початку не був демократичною ідеологією. Звідси – наростаюче взаємне озлоблення сторін.

Боротьба, природно, завершиться чиєюсь перемогою, але чого не слід чекати від переможця, так це настільки знайомої нам доброти.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця –

Зостанусь вірна до кінця.

АНАТОЛІЙ СТРІЛЯНИЙ                                                                                                25.02.2011

http://gazeta.comments.ua/?krit=1298621622

Мова – основа безпеки української нації

Василь Лизанчук «Дзеркало тижня» №34, 18 Вересень 2010

www.e-crimea.info

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова – це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підґрунтя своєї політики доктрину безпеки».

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. «Російська мова об’єднує людей у російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», – підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Виникає запитання насамперед до президента України В.Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу з небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право і можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть усі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм – це безпрецедентно», – наголосила Ліна Костенко.

У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – Дім буття, це – національна сутність. В Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», – підкреслював Ю. Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. – В.Л.) 1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності – радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. – відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви – Московія, московити – вже не влаштовували, – зазначає історик Анатолій Ціпко. – Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву – Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. – В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.

Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.

Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:

«1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини ІІ не знав. 2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року. 3. Про те, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни – «русский народ». 4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю. 5. Про «подвиги» князів О.Невського і Д.Донського».

Катерина ІІ і думки не припускала, що вона – принцеса германська – може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».

Всі ці вигадки були остаточно канонізовані і стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40-50-х роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж усієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики та маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії і активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. «У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, – підкреслює філософ Ігор Лосєв. – Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо». Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становить абсолютну більшість її населення – майже 80%. Права етнічної мовної більшості України не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити в «нашій, не своїй державі». На превеликий жаль, «нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’зком будь-якого суверенного державного утворення і в цьому сенсі є нефункціональною (І.Лосєв).

Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного буття – від президента України до вчителя початкової школи.

Під час вручення Шевченківських премій у Каневі президент Віктор Янукович сказав, що «в Україні розвиватиметься українська мова як єдина державна», але він вимагатиме, щоби дотримувалися вимог «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов». Ця хартія з подачі Л.Кучми – колишнього президента України – була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов’язаннями з боку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах всієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.

Безперечно, «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов» належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. «Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, – зазначає Лесь Белей. – Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина». До речі, підписання хартії – це перший крок. Наступні кроки – ратифікація і введення в дію. Дотепер її не ратифікували, наприклад, Італія, Франція і Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої «лінгвально нестабільні» території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.

Підписаний Л.Кучмою закон України про ратифікацію хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська. – В.Л.), а, по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: усупереч положенню хартії, згідно з яким «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним. – В.Л.) мовам» (преамбула хартії), а також усупереч застереженню, що хартія вимагає усувати не тільки «необґрунтовані» обмеження, а й необґрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин – російської – над державною мовою. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції в державних установах, ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, в торгівлі, правоохоронних органах тощо.

«Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України. – В.Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав», – справедливо наголошує Ігор Лосєв.

Історичний час вимагає від кожного з нас, незалежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і для жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс – злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

http://www.dt.ua/articles/61068#article

Росію відповідальною за Голодомор назначив путінізм за участю багатомільйонного совка

03.12.2010 00:27 Анатолій Стріляний, ДУМКА

Суперзброя зла

Якби не Віктор Ющенко, пам`ять про Голодомор могли б замотати остаточно і безповоротно. Уже цього досить, аби вважати виправданим його президентство.

Взагалі-то, першим забув народ, і дуже швидко, у моєму селі наприклад, – через кілька місяців після того, як закопали (не поховали!) останню жертву з 300 (при населенні 1500). Уже у вересні вечорами зусібіч звучали пісні, всюди гуляли весілля. Про це мені розповіли в 1983 році. Радянська влада здавалася вічною, на дворі розгулювала андроповщина, і спогади тих, хто вижив, записував потайки. «Що ж ви за люди?! Як це можна? Ще ж земля не осіла на ямах!» – «А що? Скінчилися жнива, настав час весіль, раділи, що все позаду, що залишилися живі. Як не співати?» У голові після цього довго крутився вірш одного російського поета районного масштабу:

С уборочной управимся,

Свезём зерно с токов,

И верь: тогда убавится

Число холостяков.

Тільки через багато років я, здається, зрозумів, що зумів. Сидів над списком односельців, звернув увагу на народжених у 1934 році. І раптом обпалило: та ж якби не співали, не справляли весілля, в Україні – не тільки в моєму селі, а в усій Україні! – не було б жодної людини 1934-го, 35, 36-го років народження! А їх досі он скільки...

Народ знав свою справу: виживати й відновлювати втрати.

Колективізація, незважаючи на небачене насильство, на геніальну пропаганду, посувалася зі скрипом. До честі українців, вони чинили опір. Убивали партійців, комсомольців, чекістів, рядових виконавців-ентузіастів. Уже це свідчить, що були й охочі до колгоспів – біднота, романтична частина молоді. По суті, тривала громадянська війна. Перемога в ній не була визначена наперед. Голодомор став зброєю, надзброєю радянської влади. Але першими загинули, між іншим, її найзлиденніші активісти. За що боролися, на те й напоролися: народець був незграбний, безгосподарний, не любив і не умів працювати, ніколи не вмів виживати – тільки жебрати, ну, іноді впадати в мрійливість, а найбільше – заздрити, заздрити, заздрити.

А Росію відповідальною за Голодомор призначив путінізм за участю багатомільйонного совка. Смикнуло його обуритися на визначення «геноцид» – визначення, яке вперше прозвучало півсотні років тому з вуст ученого американця. Але бог із ним, з путінізмом, до нього все менше зважають навіть його власні піддані. Але як розуміти партію російсько-совєцької частини України, що обрушилася на Віктора Ющенка, який повторив і узаконив американське визначення? Вона не заперечувала загибелі мільйонів, не знімала відповідальності зі сталінського політичного режиму, але... Бувають випадки, коли можна сто разів сказати «так», а люди все одно почують «ні», і нічого з цим не зробити. У масовій підсвідомості Партія конкретних пацанів (ПКП) – це партія, що оголосила Голодомор як геноцид шкідливою вигадкою «америкосів» і «бандерівців». Чому вона це зробила? Тому ж, чому не приймає українства, демократії, живе за поняттями зони й підворіття. Антикультура. Причому в найточнішому сенсі слова.

Культура – від слова культ. Культ – це особливе шанування чогось або когось. Окремої особи, предків, Сонця, богів, Христа, Будди, Магомета... У серцевині всякої культури – щось святе для даної групи людей. Антикультура ж означає, що для її носіїв немає нічого святого. Або так: антикультура – це культура люмпена. Люмпен же й на найдорожчій машині, і з мільярдами за кордоном – усе одно люмпен, сміття, шлак, покидьки суспільства. Людям культури думати не так про те, що він утнув учора, як про те, чого від нього можна чекати завтра.

Анатолій Стріляний

Наталя Яковенко. Образ сусіда в наших підручниках з історії

Січень 4, 2011 in Новини

Стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються в підлітковому віці: почасти – через історичну белетристику, а головним чином – через шкільний курс історії.

Візія щасливого майбутнього шляхом “возз’єднання” з Росією втратила актуальність, але зловісний образ “зазіхання” та “загарбання” вистояв: саме з “загарбниками” й “зазіхачами” героїчно бореться на сторінках підручників українська нація впродовж багатьох століть.

Незаперечним є той факт, що стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються в підлітковому віці: почасти – через історичну белетристику, а головним чином – через шкільний курс історії.

Як і переважна більшість теперішньої навчальної продукції шкільного рівня в Україні, підручник з історії має статус абсолютного, “єдино правильного” знання. Відтак, його автори volens-nolens змушені обмежуватися селекціонованою й препарованою добіркою історичних “фактів” (подій, явищ, персонажів тощо), викладеною на кшталт неминуче спрощених постулатів-аксіом.

Зрозуміло, що ракурс селекції та виховні акценти, закладені в текст уже самою процедурою добирання матеріалу, обумовлюються не стільки особистими інтенціями автора конкретного підручника, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як такої.

Сьогодні дороговказом до згаданого добору найчастіше служить звичне бачення себе, науковця чи освітянина, “бійцем ідеологічного фронту”. Зміна об’єкта, на який спрямовано цю “бійцівську” саморефлексію, – фактор другорядний.

Ось один із найвиразніших прикладів: перенесення центру ваги з класової боротьби на “боротьбу за національне визволення” аж ніяк не порушило стилістики пропаґандистсько-наступальних інтерпретацій, на які спиралася радянська наука, реалізуючи виховну функцію історії.

В унісон цьому автори сьогоднішніх підручників і далі асоціюють сукупний образ минулого:

а) з безкомпромісним конфліктом як рушієм історичних перемін,

б) з надособовими соціологічними загальниками, котрі нібито наділені здатністю колективно й свідомо прямувати до раз і назавжди визначеної високої мети (тут, щоправда, колишній “клас” замінено на “націю”, а “соціальне визволення” на “державотворчі змагання”,

в) з образом підступного зовнішнього ворога, котрий перешкоджає рухові до згаданої мети.

Варто зупинитися трохи детальніше на тому, як усталювалася демонізація цього ворога.

Парадигма кожної “національної історії” спирається на романтичну ідею унікальності й культурної самодостатності конкретної нації. Цієї закономірності не оминула й українська “національна історія”, найповніше представлена в схемі Михайла Грушевського.

За М.Грушевським, як відомо, життєвий простір українського етносу становить певну позачасову цілість, де “зустрічаються дві великі творчі сили в житті кожного народу – етнос і територія” [1, с.8]. Відтак, усе неукраїнське, що опинилося на просторі “нації”, асоціювалося з аґресором, котрий бажає заволодіти “нашою” землею, підкорити собі “нашу” віру, “наш” народ тощо.

Жорстка дихотомія “нашого/чужого” на короткий час захиталася у 1920-ті роки, з одного боку, завдяки тому, що сформулювався погляд на Україну як цивілізаційне перехрестя “між Сходом і Заходом”, а з другого – через бурхливий розвиток у підрадянській Україні сходознавчих дисциплін, зокрема – тюркології та гебраїстики, які логічно вводили в поле “нашого” степових сусідів України та численну єврейську меншину.

Проте вже впродовж першої половини 30-х років, одночасно з фізичним винищенням науковців, ці дослідницькі галузі були дощенту викорчувані як “буржуазні”; тоді ж, по суті, припинилися візантологічні й західноєвропейські студії.

Проскрипція саме тих дисциплін, що виводили гуманітарну науку за рамки україністики як такої, звісно ж, не була явищем випадковим. Ідеологічний зсув у Москві, котрий поставив на перший план русоцентризм як основу монолітної тоталітарної держави, залишав за гуманістикою республік тільки чітко обмежене поле досліджень – місцеву історію та культуру, причому з обов’язковим акцентом на їхньому зв’язку з історією та культурою Росії.

Не можна оминути увагою й того факту, що в українській науці, котра після арештів маститих учених та їхніх учнів різко втратила на професіоналізмі, далися взнаки такі психологічні симптоми радянізації, як ізоляціонізм і ксенофобія.

Внаслідок цього партійна цензура, сказати б, “зросталася” з внутрішньою несвободою, а коридор наукового пошуку вужчав не тільки з наказу, але й через переконаність в “істинності” ізоляціоністської парадигми. Це на позір ніби повертало українську гуманістку до схеми “національної історії” з її чітким розмежуванням на “чуже/наше”, проте схожість ця доволі поверхова.

По-перше, у зв’язку з несамостійним, запрограмованим характером мислення зник концептуалізм дихотомії “наше/чуже”; по-друге, сфера “нашого” втратила принципово важливу для “національних історій” жорсткість, розмиваючись у ритуальних славослів’ях на честь “братерської дружби з російським народом”; врешті, по-третє, сфера “чужого” перетворилася з певної метафізичної категорії – неодмінної умови “буття нації” – на злободенну даність, яка дзеркально відбивала коливання зовнішньої політики СРСР [3].

Відтак, територія України стала тлумачитися як масив споконвічного та суцільного розселення (з найдавніших часів!) етнічно однорідного східнослов’янського етносу [2, с.325].

Що ж до взаємин із зовнішнім світом, то тут запанували формули “зазіхання” та “загроза існуванню” (саме в цьому руслі традиційно описувалися – й досі описуються! – династичні чвари давньоруських князів із залученням своїх братів та свояків із західних династій; показово, що втручання “північних” Рюриковичів у справи Рюриковичів “південних” ще й досі не отримало статусу “загарбання” – очевидний недогляд патріотів!).

Відповідно, перехід тих чи тих територій під берло котрогось із західних родичів руського династа діставав стандартний ярлик “іноземного загарбання”, а всім землям України, що не належали російському цареві (а такі, як відомо, становили більшість), було присвоєно статус “гноблених” і, сказати б, “тимчасово окупованих” – у почекальні перед “возз’єднанням”.

Нині профетична візія щасливого майбутнього шляхом “возз’єднання” у складі Російської держави втратила актуальність, але зловісний образ “загрози”, “зазіхання” та “загарбання” вистояв: саме з “загарбниками” й “зазіхачами” героїчно бореться на сторінках шкільних (і не тільки шкільних!) підручників страдницька українська нація впродовж багатьох століть – від Калки до Крутів.

У цьому, зрештою, за великим рахунком, немає неправди – оборонні війни обминули хіба ті народи, на чиїй землі більше нікому, крім них самих, жити й не хотілося.

Неправда в іншому – в ототожненні, метафорично висловлюючись, битви на Калці з битвою під Крутами, тобто в перенесенні модерних понять народу та його визвольних ідеологій на ті часи, коли ще ні самого новітнього “народу”, ні, тим більше, його сукупної ідеології не існувало.

Біди поняттєвого забезпечення сьогоднішньої української історіографії, котра й досі, з одного боку, не розпрощалася з рецидивами “єдино вірної методології” [4, с.58-78], а з другого – сприймає дискурс романтично-позитивістської історіографії XIX століття за “несфальшоване” прочитання історії, призводять до фатальної плутанини в базових соціологічних категоріях, передовсім таких, як “держава” й “народ/нація”.

Відтак, середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну відособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби, що породжує “загарбників” там, де людям минулого й на думку не спало б їх шукати.

Мало того, до операцій “загарбання” та “опору” залучаються – достоту як у тотальних війнах XX століття – цілі “народи/нації” у повному складі мешканців певної країни, хоча таке широке тлумачення “народу” народилося, як відомо, лише в добу Французької революції для окреслення політичної спільноти всіх “громадян” держави з власною, окремою від династичного простору влади суверенністю, і тільки після цього зусиллями романтиків було перетворене на самостійний суб’єкт історії, що мав самоствердитися на “історичних доказах” свого славного минулого, одне слово – перетворився на новочасну “уявлену спільноту” (Бенедикт Андерсон).

Ба більше – ворожим “державам” та їх “націям” домодерної доби приписується методична планомірність дій, спрямованих на “денаціоналізацію” українців, вочевидь навіяна паралеллю з ідеологічними маніпуляціями лідерів тоталітарних режимів того-таки XX століття.

У цій потрійній причині: а) через демонізоване сприйняття кожного сусіда як ворога, породжене “закритістю” (а точніше – герметичною закупоркою) радянської історіографії, б) через панування анахронізмів “національної” історіографії, в) через поняттєву плутанину, зумовлену браком фахових знань сучасного рівня, – ховаються властиві сьогоднішнім підручникам з української історії агресивні фобії.

Тепер повернімося до стереотипу Польщі та поляка, що репродукується у рамках цих фобій. Зазначу, що зосереджуся лише на найновіших підручниках і посібниках, написаних упродовж 1997-1998 років, які й зараз є домінуючими в практиці навчання, лише апробовані або Міністерством освіти, або науково-методичними радами різних освітніх структур.

Авторами згаданих 14 підручників – часто в парі з учителями-методистами – є науковці з Інституту історії України Національної Академії наук, викладачі Київського державного університету та Київського педуніверситету, викладачі вузів з обласних міст; двох прізвищ мені зідентифікувати не вдалося.

Цитуючи підручники, я умисно не називатиму авторів – із тієї простої причини, що всі проаналізовані книжки, на жаль, однаково погані. Тож нехай хоч формула homma sunt odiosa прикриє цей невеличкий скандал усередині нашого цеху.

Наявні в підручниках стереотипні кліше (в тому числі лексичні) такою мірою повторювані, що надаються до об’єднання як за рівнем агресивності, так і за змістовим наповненням.

Отже, перший стереотип, найнепримиренніший за своїм словесним оформленням: поляки – це окупанти, які провадять планомірну політику підкорення й денаціоналізації України (делікатна синоніміка, за допомогою якої збірний образ “поляків” підміняється то “польським урядом”, то “польською шляхтою”, не повинна вводити в оману: адже Хмельницький – до чого провадить уся оповідь! – повстав-таки “проти поляків”).

Той факт, що в описувані часи “поляк” – це не етнонім, а політонім, причому дотичний тільки до шляхти, й то будь-якого етнічного походження, тоді як люди нижчих станів дізналися, що й вони теж “поляки”, либонь на пару століть пізніше, наших авторів не турбує.

Відтак, у шкільних підручниках у найспримітизованішому вигляді виявляється згадувана вище поняттєва біда сьогоднішньої української історіографії: анахронічне ототожнення середньовічних і ранньомодерних соціологічних категорій з їхніми новочасними аналогами.

Це пересмикування – на перший погляд невинне, бо нібито суто фахове – розв’язує руки авторам підручників, уможливлюючи прозорі паралелі з добре знайомими їм часами комуністичного режиму: наприклад, школяр дізнається, що “політика уряду Речі Посполитої відносно України… була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII століття виникла загроза етноциду“.

Заходи “уряду Речі Посполитої” на впровадження цих людожерних намірів виявляються напрочуд схожими з політикою перемішання народів М.Суслова:

“Польський уряд заохочував переселення в українські землі польських ремісників і купців та німецьких колоністів, щоб за їх допомогою закріпити своє панування”. (Автори цього пасажу “чули грім, та не знають, де він”: насправді йдеться про поступ урбанізації, що на початкових етапах реалізувалася через надання ексклюзивного “німецького права” групам колоністів-переселенців із німецьких земель; згодом – у вигляді магдебурзького права – це поширювалося на мешканців українських міст “різних націй”, що, звичайно, не виключало міжетнічних і міжконфесійних конфліктів всередині міської громади.)

Подібно до радянських “денаціоналізаторів”, “католицька церква й Польська держава насаджували латинську та польську мови, позбавляючи народ його рідної”, а тим часом “польська шляхта планомірно й цілеспрямовано насаджувала українському населенню католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та учбових закладах” (щодо “заборони на мову” – то тут можна тільки руками розвести, бо джерело цього “відкриття” – цілком у фантазії авторів; щодо “католицизму” – то, як можна здогадуватися, вони розуміють під ним унійне православ’я, котре, по-перше, “католицизмом” не є, а по-друге, таки встигло себе “історіографічно реабілітувати”, чого автори якось не догледіли).

Такий “нестерпний колоніальний гніт” (регулярно повторюване кліше) закономірно призводив “до загострення національно-визвольної боротьби” (таке саме кліше).

Далі, цілком у дусі комедійно відомих закономірностей “назрівання” революційної ситуації серед широких мас” [4, с.61-67], формулюються “характер, завдання й рушійні сили Визвольної війни”:

“Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII століття підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування. [...] Основною рушійною силою в боротьбі було українське селянство – найбільш безправна маса населення, що й виявила найбільшу активність у боротьбі за своє соціальне та національне визволення. Поряд із селянством стояли козацькі низи, міська біднота й частина нижчого духовенства”. (Тут іще один кумедний анахронізм, спричинений уже “зміною віх” у сьогоднішній офіційній історіографії, де “основною рушійною силою” проголошене козацтво [4, с.64-66]).

“За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами Визвольної війни були … [далі див., як вище. - Н.Я.]. Головною метою, що всіх об’єднувала в боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні”.

Фільм “Щорс” Олександра Довженка (1939, Сталінська премія 1941 року). Червоні козаки Богунського полку рубаються в 1919 році з поляками в інтер’єрі часів Хмельниччини

Не випали з арсеналу наших авторів і такі шановані в радянській історіографії категорії, як “зміст” та чітко окреслені “завдання” боротьби, щоправда – дещо змодифіковані на користь нових пріоритетів:

“Зміст національно-визвольної війни полягав у розв’язанні завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоянні національної незалежності, ліквідації середньої й великої власності на землю, скасуванні кріпацтва й утвердженні козацького типу господарювання”.

Сформульовано, як бачимо, з незабутньою чіткістю, властивою програмним документам КПРС.

Зі стереотипу поляка-окупанта, який, немов магніт, скупчує довкола себе народний гнів, випливає наступний, другий за частотністю повторень стереотип: Польща та Україна – засадничо окремі, нічим, окрім ворожості, не пов’язані політичні, соціальні та культурні організми.

На словесному рівні це реалізується у той спосіб, що, наприклад, усі конфлікти козаків із коронними загонами тлумачаться як війни проти “польського війська”, очолюваного “польським гетьманом”.

Згадане військо постає з контексту оповідей не інакше, як щось принципово відособлене й вороже Україні, ба навіть як окрема від українців сила в спільній боротьбі з татарсько-турецькими нападами: поразки під Цецорою зазнає “польське військо”, зате перемога під Хотином стала можливою завдяки тому, що “польському війську” допомогли козаки Сагайдачного.

Коментуючи цей справді геройський історії козацтва епізод, мушу все-таки нагадати, що козаки не “допомагали”, а билися в складі армії Речі Посполитої, половину якої становило “польське” (себто коронне) військо – до нього входило щонайменше з десяток українських етнічних формувань, а половину – “литовське” (з теренів Литви та Білорусі) та наймане німецьке [6, с.333-339].

Не стомлюватиму читача оповіддю про засади комплектування коронного війська й про відсоток у ньому етнічних українців – особливо в прикордонних (так званих кварцяних) загонах, із якими, до речі, й стикалися переважно козаки під час збройних виступів.

Нагадаю лише, що своєю “милою отчизною” козаки вважали таки Річ Посполиту, а не Україну, про що автори могли б дізнатися, якби не полінувалися заглянути бодай у хрестоматійні вірші “на зацний погреб” Петра Сагайдачного.

Втім, польське/наше категорично протиставляється не лише в козацькій сфері життя. Наприклад, навіть серед уповні лояльних – на відміну від козаків – міських братчиків точилася, як не без подиву можна прочитати в одному з підручників, боротьба “двох ідейних течій щодо відносин з Польщею” – компромісної й збройної.

Синдром Польщі як “ворожої країни” породжує такі, можливо неусвідомлювані, лексично-смислові штампи, як ось цей заголовок до підручникового розділу: “Українські землі у складі Литви та під владою Польщі”.

Ще один приклад: про Польщу говориться як про зарубіжжя, іншу державу: “Багато відомих церковних і культурних діячів України закінчили зарубіжні вищі навчальні заклади. Так, у польській Замойській академії навчалися Касіян Сакович і Сильвестр Косів”.

Залишається хіба додати, що через “зарубіжну” Замойську академію за весь час її існування (1595-1784) пройшли сотні українців, і то якраз тому, що вона була “своя” – близька територіально, дешева, індиферентна в конфесійному плані й демократична за складом [5, с.230-241].

Трапляються й крутіші засоби навіювання згаданого синдрому “ворожої країни”. Приміром, в одному з підручників у рубриці “Документи”, яка завершує оповідні розділи, наведено “Історичну пісню про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина”, нібито записану 1928 року.

“Смерть Яна-Кароля Ходкевича” під час Хотинської битви 1921 року. Картина Францишека Смуглєвича кінця XVIII ст. Головнокомандуючого польсько-литовського війська цілком щиро оплакують козаки (праворуч). Цікаво, де тут Сагайдачний – чи не в червоному жупані в центрі картини?

Прикмети радянських часів у цій “народній пісні” видно неозброєним оком, проте вона такою мірою суголосна інтенціям автора (додам: за дослідницьким фахом – джерелознавця!), що він не вагається назвати цей текст піснею, “в основі якої лежать реальні події”, і навіть уміщує його серед автентичних документальних джерел.

Ось характерні пасажі з цієї “історичної пісні”, які, гадаю, не потребують коментаря, особливо в частині вибору “геополітичних орієнтирів”:

Знайшов Павлюк побратима

Орла Остряницю,

Що не раз пускав із ляхів

Шляхетську кровицю[...]

Та й повів свій кіш

Отаман Остряниця

У московські землі,

Щоб там поселиться.

Уклонився Остряниця

Воєводі Білгородському,

Та все ж таки не смердючому

Ляхові Потоцькому.

А ось як закликає школярів до подорожі в минуле підручник, що виграв конкурс у програмі “Трансформація гуманітарної освіти” Міжнародного фонду “Відродження”:

“Давайте й ми сьогодні помандруємо до уявного дерева нашого народу, дерева пам’яті. Уявімо себе очевидцями подій, що відбувалися тоді, коли, як пише автор Літопису Самовидця, “все живе піднялося в козацтво”. Самовидець тільки констатує причини козацького повстання, а інший літописець – Григорій Граб’янка – пише про них образно.

Послухайте його розповідь про те, чому Хмельницький повстав проти поляків. [Далі опускаю Граб'янчині пасажі про утиски козаків магнатами, наводжу лише знаменитий завершальний акорд цього образного фрагмента, прокоментувати який автор підручника не вважав за потрібне, отже - сприймав за "підтверджену джерелом" правду?!] “…Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили”.

Як бачимо, залишається хіба що привітати читача з поверненням нашої історичної свідомості до щабля “Історії Русів”: її автор 200 років тому теж апелював до створених похмурою фантазією Граб’янки бідолашних діток, що їх “безбожні поляки” варили в казанах.

Окреслені вище два стереотипи, немов рама, тримають на собі всю канву шкільної української історії ХІV-ХVІІ століть, а стосовно Правобережної України – ще й XVIII століття (щоправда, оповідь про Правобережжя традиційно обмежується цинічно інтерпретованими гайдамаччиною й опришківством, але це вже тема іншої розмови).

В такій історії – войовничо антипольській (адже на цьому будується її виховна героїка) – звичайно ж, самою логікою оповіді не передбачено бодай найменшого натяку на те, що сусідні етноси зі схожою мовою та звичаями, силою випадку поселені під одним державним дахом, таки мусило щось єднати, як-от: оборона степового прикордоння, рицарський етос, форми міського життя, канони політичної культури еліт, звичаї щоденного побуту, приватні родинні зв’язки, спільний тип освіти й багато іншого.

На цьому тлі ледь не революційним проривом виглядають кілька щойно зароджених (в останні роки) новацій, і їх поява дозволяє дивитись у майбутнє з деяким оптимізмом. Маю на увазі:

- примирливе ставлення до церковної унії як спроби діалогу православних і католиків (вочевидь прищеплене зарубіжною історіографією);

- спокійну (а не істеричну, як досі) оцінку Люблінської унії;

- визнання за Польщею ролі моста між Україною й “справжнім Заходом” – терену, через який в Україну проникали “ідеї гуманізму та реформації” (втім, цей сюжет поки що належить до рідкісних і покликаний радше доводити “західність” української культури);

- визнання права на існування в давньому українському письменстві латино- і польськомовної спадщини, створеної авторами різної конфесійної належності (тут врешті отримала перемогу акція істориків літератури, започаткована в 60-70-х роках, коли була бурхливо “натуралізована” література польсько-українського пограниччя; щоправда, часами не обходиться без наївної “приватизації” чужого, але все-таки йдеться не про те, що розділяє, а про те, що спільне).

Підсумовуючи, можна сказати: становище загалом хоч і не дуже втішне, але й не безнадійне.

Обидва агресивні стереотипи в сприйнятті Польщі й поляків мають прозору підкладку, обумовлюючись тягарем застарілих історіографічних і світоглядних штампів; тим часом в очах молодшої – більш незалежної, та й освіченішої – ґенерації дні цих штампів таки злічені.

З іншого боку, тяжіння до “героїчної історії” – це неминуча данина часові від суспільства, яке ще не встигло поховати привиди минулого. Зміна поколінь, слід думати, й тут поставить інакші пріоритети перед істориками, і це рано чи пізно переплине на сторінки шкільних підручників.

Принаймні, поява кількох цілком нових, поміркованих нюансів у ставленні до сусіда-поляка показує, що “процес пішов”.

—————————————————————–

Література:

1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1.

2. История Украинской ССР. – К., 1982. – Т. 2.

3. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії // Дух і Літера. – К., 1998. – № 3-4. – С. 113-124.

4. Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. Вип.. 3. – К., 2000.

5. Gmiterek H. Młodzież Kijowszczyzny w Akademii Zamojskiej (1595-1784) // УАЩ. – К., 1999. – Вип. 3/4.

6. Podhorodeski L., Raszba N. Wojna chocimska, 1621. – Kraków, 1979. – Aneks.

———————————————————————

Наталя ЯКОВЕНКО - доктор історичних наук, професор (Києво-Могилянська академія, м. Київ)

Джерело: “Історія та правознавство. Науково-методичний журнал. – 2005. – N34/36″

URL: http://www.istpravda.com.ua/research/2010/12/15/8970/

www.umniki.com.ua

http://keui.wordpress.com/2011/01/04/yakovenko/

Професор УКУ: Влада робить все, щоб українську мову сприймали як «оголтелый национализм»

Можна багато говорити про мову й культуру, але не помічати того, що зараз влада робить все для того, щоб усе українськомовне сприймалося не інакше як «оголтелый национализм». А ось нормальна людина, за цим задумом, повинна бути толерантною, освіченою і... російськомовною.

Таку думку висловив професор УКУ, історик Ярослав Грицак у інтерв’ю газеті «День».

«Наприкінці 1980-х Польща була біднішою, ніж Україна. А тепер Польща – зразок економічного дива, – зазначає історик. – Це одна з найуспішніших країн Східної Європи – а дехто каже, що взагалі Європи. Отже, коли хочеш досягти успіху, то треба вміти переглядати певні речі, часом навіть дуже радикально. Можна багато говорити про мову й культуру, але не помічати того, що зараз влада робить все для того, щоб усе українськомовне сприймалося не інакше як «оголтелый национализм». А ось нормальна людина, за цим задумом, повинна бути толерантною, освіченою і... російськомовною».

На думку Ярослава Грицак, вже зараз робляться спроби марґіналізувати Галичину, щоб з нею ніхто не хотів розмовляти. «З Києва постійно й послідовно надсилаються сигнали, які дратують галичан і україномовних. Наприклад, кажуть, що галичани лише недавно навчилися мити руки, що наша література не є вартісною і таке інше. Це свідома політика, скерована на те, щоб загнати нас в маленьке гетто й максимально спровінціалізувати».

Однак, за словами історика, швидкі та позитивні зрушення цілком можливі: «Національна свідомість є річчю дуже динамічною й мінливою. Україномовна інтелігенція звикла думати, що мова – це головний чи навіть єдиний націєтворчий чинник. Тому нам так болить питання мови, бо за ним ми визначаємо стан нації. Але це тільки одна з можливих моделей нації. Історія ж наводить численні приклади, коли мова і нація не співпадають. Нагадаю Бернарда Шоу: англійська мова ділить дві нації – англійську й американську. Ми, україномовні, часом відчуваємо дискомфорт у мовній сфері, але не помічаємо, що він є і у російськомовних».

http://vidgolos.com/82206-profesor-uku-vlada-robit-vse-shhob-ukrayinsku.html

Анатолій Стріляний: «Я знав, що повернуся в Україну і помирати буду тут…»

Анатолій Стріляний добре відомий тим, хто призвичаївся у 80-90-ті роки минулого вже століття читати московську «Литературную газету», журнал «Новый мир» тощо. Ось уже тривалий час його ім’я як ведучого рубрики «Ваши письма» звучить в ефірі Російської служби «Радіо Свобода». Анатолій Іванович був коментатором історичних подій документального серіалу Леоніда Парфьонова «Намєдні». В Україні ж, де нині мешкає А. Стріляний після тривалої роботи за кордоном, у тижневику «Коментарі/Комментарии» він веде колонку «Щоденник для  обраних».

А. Стріляний – автор дванадцяти книжок публіцистики й прози, кількох сценаріїв художніх і документальних фільмів. 1989 року став лауреатом Державної премії СРСР за сценарій до стрічки «Архангельський мужик».

Член і віце-президент (1989-1991) Російського ПЕН-центру.

Народився 1939 р. у с. Рябина Великописарівського району на Сумщині.

Нині не стомлюється повторювати, що «ненависть путінізму до Ющенка – це надбання України, яким треба пишатися й дорожити».

Нагоду зустрітися з Анатолієм Івановичем ми, Володимир Панченко та Людмила Таран, які свого часу зачитувалися його публіцистикою, сприйняли з ентузіазмом.

Наша зустріч почалася з того, що Анатолій Іванович зауважив (і то майже категоричним тоном), що він наполягає на форматі саме розмови, бо інтерв’ю йому давати не дуже з руки. Вважає, що в Україні  є три-чотири літератори, які мають право робити це. Важливо розуміти своє місце, інакше кожне слово твоє свідчитиме про несмак, манію величі чи вияв провінціалізму. Тема провінціалізму, до речі, вирине під час нашої «гутірки», котра була, як і належиться, майже довільною, і бічні асоціативні відгалуження якої були такими рясними й цікавими, що ми затрималися в Анатолія Івановича годин на п’ять…

Енергія хибної думки

Анатолій Стріляний: Мене, зізнаюся, дуже дратує набридливе, а то й патологічне невдоволення життям узагалі й особливо невдоволення українською дійсністю. Так часто про це повторюю, аж незручно. Нині це типовий настрій більшості свідомих українців, більшості наших патріотів. Та й загалом інтелектуалів у світі. Щодо України, то її «плакальники» часто не можуть вибачити їй, Україні, українську долю, українську історію. Не можуть вибачити того, що Україна не така, якою створили б її вони, патріоти-інтелектуали. Кожен має набір прожектів і рецептів, якою вона повинна бути.

Людмила Таран: Анатолію Івановичу, невже ви проти права нашої інтелігенції на вболівання за долю своєї країни?

А. С.: Відповім  цитатою з Честертона: «Вони гніваються так, наче світ іще не створено». Геніально! А ще згадаю Гегеля: «Такі люди між дійсністю й необхідністю ставлять себе і з цієї позиції  оцінюють те, що відбувається». Іноді шкода, що думки, до яких ти нібито самостійно дійшов, уже висловлені до тебе – та ще й років так двісті тому… (А. І. заразливо сміється). Коли я перебуваю у себе в рідному селі, мені, ніби я великий начальник і щось вирішую, односельчани  починають нарікати: «Все не так! Усі крадуть!» Я  відповідаю їм: «Отой, хто цей світ створив, зі мною не радився. Він навіть не показав мені свого плану, взагалі не ввів мене в курс справи! Я теж не вдоволений – як це зі мною не порадилися?!»

Повторюю: у деяких представників інтелігенції, та й у багатьох так званих простих людей це невдоволення набуває просто патологічного характеру. Постійно нарікають на державу, яка не робить те, що їй належало б. Чого вона, держава, конкретно з ним не порадилася? Якби  в о н а  прислуховувалася до кожного з нас – а в кожного – своє уявлення про суще, як це ще Гегель писав, – то чи це реально?

Свого часу був такий відомий російський нарисовець Валентин Овечкін. Він був упевнений, що, коли він напише про реальну ситуацію, яка відбувається з колгоспами, то  Політбюро негайно винесе правильне рішення!

Володимир Панченко: Не один він таким був! У щоденнику Довженка того періоду, коли він писав «Поему про море», є запис: «Я хотів би написати твір, за яким Політбюро прийняло б відповідну постанову, і цей твір став би сценарієм щастя для радянських людей».

А. С.: Толстий писав про: «энергию заблуждения». Парадокс полягає в тому, що, коли втрачаєш цю енергію, ти взагалі – ніхто…

Л. Т.: Чи не суперечите, ви, Анатолію Івановичу, сам собі?

А. С.: Така діалектика! Повернімося до Овечкіна. Готували черговий з’їзд колгоспників і він написав відповідний статут. Це був досить демократичний документ, але ніхто на нього не звернув уваги. Й Овечкін зізнався у листі чи то Твардовському чи Атарову: «Пишешь-пишешь, а земля хотя бы на градус сдвинулась!» Уявити тільки: якби земля крутилася від кожного нашого сочіненія, то що було б? Її, бідну, так мотало б!..

В. П.:  Мені здається, що ця енергія хибної думки – типове відчуття людини, яка приходить у світ із романтичними уявленнями. Ось Павло Загребельний, який теж був романтиком по суті своїй. Коли він, уже поважних літ чоловік, дожив до часів Кучми, то дуже нервувався, бо Україна була не такою, якою він її уявляв. Це ж гірко: писав-писав, а життя кращим не стало. Тому два його останні романи – це сатира і гротеск, у які Загребельний уклав свої розчарування й гіркоту.

А. С.: Простій людині, коли вона дуже напосідає на мене, ніби я відповідаю за президента і загалом за цілий світ, як-от мій друг-тракторист із рідної Рябини, я кажу: «Твоя біда в тому, що ти в Бога не віриш. Якби вірив, то спокійніше ставився б до цього. Бо сказано: «Нехай буде воля Твоя!» Якщо ж людина інтелігентна, то вимоги до неї інші. Отже, вона просто не освічена, не має історичного погляду. Такій людині кажу: «Ти – виборець!» У моїх устах це лайка. Наука ж давно дослідила загальні закони, механізми життя.

Л. Т.: Дуже важливо, що ви нагадали фактично про смирення. І – про гординю, пиху. Ми хочемо, аби було так, як ми  вважаємо.

А. С.: Це ж треба: люди наділяють божественною силою якого-небудь голову районної адміністрації!

Л. Т.:  Є певна необхідність у романтичній візії. Є й потреба зворотного зв’язку між владою, сильними світу цього,  і,  так би мовити, народом.

А. С.:  Гегель сказав: «Усе дійсне – розумне». Це чудова заспокійлива думка. Отож, розумне і те, про що ви кажете! Тобто розумною є й ця необхідна вимогливість, це невдоволення, це нетерпіння. Загалом же, це розмови для десятикласників. Насправді немає такої влади і не буде, яка б не рахувалася з нашим ставленням до життя, ставленням до неї. Найбільший диктатор – і той озирається. Що серйозніший диктатор, то більше він озирається на підлеглих. Звідси – коридор можливостей. Тому все залежить від людей: що і кого вони терплять.

В. П.: Отже, роль нетерплячих – таки необхідна й бажана?

А. С.: Так. Але трактористу невіруючому багато чого можна вибачити. А інтелігенція має усвідомлювати все те, про що ми говорили вище. Має розуміти механізми життя.

Навіщо писати, або Щодо провінціалізму

В. П.: Ми говорили про енергію хибної думки. Питання також для десятикласників: навіщо взагалі письменники пишуть? Свого часу прочитав вашу книжку публіцистики «В гостях у матері». Вона тоді справила на мене велике враження. Зрозуміло, там ідеться і справді про гостювання сина в матері, про враження від сільського життя. Але прочитувався і глибший сенс: ми всі – гості у матері-землі. Печальна книжка. Ви ж її навіщось писали?

А. С.:  Найпростіше поетам відповісти на таке запитання: пишуть, бо пишеться… А собака має гавкати… (Сміється).

В. П.: «Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора…». Анатолію Івановичу, ви один із перших, хто почав писати на тему  ринкової економіки, ринкових відносин. Пригадую, як російська публіцистика буквально вигризала саме поняття ринок: його всі тоді, у 80-х, просто боялися! Оскільки ви про це писали, то, певне, вважали, що це ваше завдання – оприлюднення нових ідей.

А. С.: Звичайно, а як же інакше? Але не варто перебільшувати свою роль в історії, як і роль свого класу чи своєї групи. Це смішно. В усьому треба знати міру.

Л. Т.: Почуття міри, як і відчуття людини на своєму місці, – це  засоби проти неврозу…

А. С.: Мати почуття міри – означає не бути провінціалом. Толстой, до речі,  чудово описав, що таке бути провінціалом. Він каже про те, що провінціал не може второпати істинних масштабів речей. Про справді маленьке він думає і кричить, як про щось велике, а про щось велике –  наче про другорядне. Стосовно журналістики я сформулював колись це так: не можна писати про відкриття Таганського миловарного комбінату наче про відкриття космодрому. Провінційність написаного відчуваєш із пів-абзацу. Прочитаєш – і вже знаєш, де ця газета чи ця книжка вийшла: в Москві чи в Лондоні. Москва – значна провінція відносно Заходу. Саме тому Хвильовий наполягав, щоб українці засвоювали західну культуру не через Москву, а напряму. Навіщо посередник?

В. П.: До речі, Хвильовий не перший подав цю думку. В 1892-93 роках відбувалася цікава дискусія між Грінченком і Драгомановим. У першого позиція, коли говорити словами Хвильового, – геть від Москви. А  Драгоманов переконував: українці не знають мов, перекладної літератури немає, то необхідно засвоювати західну культуру через Росію.

Л. Т.: Зізнаюся,  я б скоріше подумала, що Драгоманов був радикальнішим…

В. П.:  Повертаюся до питання сильної у 80-х роках минулого вже століття російської публіцистики, якою ми тут, в Україні, зачитувалися. Вона зрушила чимало проблем, про які тривалий час нічого не говорилося. А нині таке враження, що публіцистики немає або вона звузилася до кількох напрямків: історична, політична й годі. А економічна, екологічна, морально-етична проблематика? Може, я помиляюся?

А. С.:  Часи змінилися. Інтернет сьогодні – суцільна публіцистика. Парадокс, але треба визнати: тодішній розквіт російської публіцистики – це був бурхливий вияв нашої провінційності! Бо насправді ми своїми словами переказували те, що Адам Сміт розумів і сформулював за двісті років до нас, Мізес – за шістдесят років, як і Хайєк. Ми були занадто захопленими популяризаторами. Честь і хвала тому, хто бодай зараз це розуміє. Тепер усе стало на свої місця.

Л. Т.: Тверезість прийшла – як насправді нам далеко до капіталістичного ринку?

В. П.: Ви ж із  такою пристрастю відстоювали ідею ринкової економіки….

А. С.: Про себе не варто розбалакувати, бо це – найцікавіший предмет! (Сміється). Ці писання економічні – теж своєрідна енергія хибної думки. І скажу щиро: посприяти  перебудові – такого наміру в мене не було! Тому й дивувався, коли мене називали серед прорабов перестройки. Я відчував себе таким самозванцем!  Зараз знаємо більше і про ринок, і про капіталізм, і про соціалізм. Вважаю, що це ганебно, коли я ще в 1985-87 роках усерйоз вірив у соціалізм із людським обличчям. Тоді мені не вистачало знань. Люди, які вірять у комунізм або соціалізм, – просто неграмотні. А більш-менш грамотні люди можуть бути недостатньо освіченими. Моє знайомство зокрема з працями згаданих економістів – із олівцем у руках – допомогло зрозуміти, що насправді реалізація ідей соціалізму не витримує наукової критики. І загалом усі різновиди соціалізму неможливі з технічних причин. Мізес сформулював це так: практично неможлива виробнича калькуляція. Істинну вартість продукту може встановити тільки ринок.

«Хитрий хохол» і український націоналіст

Л. Т.:  Анатолію Івановичу, скільки років ви жили в Росії?

А. С.:  У 1956 році, коли мені було сімнадцять, поїхав із України на цілину до Казахстану. Працював трактористом, а в 62-му переїхав до Москви. Після закінчення журфаку Московського університету взяли на роботу до «Комсомольской правды». Отож, здається, по 1989-й, тобто 27 років, у Росії працював, російським журналістом і літератором. А потім поїхав до Австрії, думаючи, що тільки на рік і застряг до 2001-го. А з Відня до Праги переїхав – на «Радіо Свобода». Але й тоді, й зараз не вважаю себе за емігранта. Для мене це було просто фізичне переміщення. Я ж – хитрий хохол (сміється). 

Ще тоді, коли Союз стояв як скеля – 1989-го року – я з властивою мені відвертістю сказав своїм слухачам, що СРСР не буде, і стосовно громадянства сказав: оберу те, яке мені буде вигідніше.  Настав момент, коли вигідніше було одержати австрійське громадянство: воно дає право на безвізовий режим. Але я знав, що повернуся до України і помирати буду тут. Отак я опинився в Україні. У моїх слухачів і колег викликало великий подив те, що я кинув Прагу, роботу в штаті «Радіо Свобода»,  чудову американську зарплату і приїхав сюди.

В. П.: Як ви зберегли рідну мову? Ви ж практично не мали змоги її застосовувати скільки років.

А. С.: Коли в мене народився син у Москві  від дружини-росіянки я, коли вже йому було років три-чотири, почав розмовляти з ним українською. Я ж філолог усе-таки, готував себе на вчителя початкової школи: закінчив у Охтирці три курси педучилища. Українська мова – моя рідна мова. А суржиком і не володів. Як хлопчик, який змалку читав книжки, я з дитинства розмовляв літературною мовою.

Скажу так: я досить спокійно певний час ставився  до долі українства.  Не бачив трагедії у тому, що став російським журналістом, літератором. Українською мовою при нагоді, наприклад, приїжджаючи до себе в село, звичайно, розмовляв. На початку 90-х років мене ще не зачіпала українська доля, українство. Коли почалася незалежність українська, я дивився на це так: буде нормальна українсько-російська чи російсько-українська держава. Українство позбавиться  тиску примусової русифікації і успішно себе реалізує. Але потім побачив трагедію. І це змінило моє внутрішнє почуття і світогляд. Іще 1989 року я по радіо сказав і надрукував у пресі таке: або Україна буде незалежною, або її не буде зовсім. Коли пересвідчився, що русифікація продовжується, тоді в мені заговорило почуття справедливості. Коли побачив зусилля Кремля утримати Україну у сфері свого впливу, відчув ставлення до України основної маси російських журналістів, яких я в цьому розумінні просто зневажаю, бо за роки незалежності фактично не було нормальної інформації про українські справи, то почуття справедливості зробило мене українським націоналістом. Якби українці знали, усвідомлювали, як і що про них пишуть у Росії, вони почували б себе вразливішими.

Л. Т.: Ви кажете про себе як про українського націоналіста. Але десь в інтерв’ю ви назвали Україну «другою Росією».

А. С.: Скажу так: типовий український націоналіст ставиться до Росії як до ворога, ворожої темної сили. А я наполягаю на тому, що ми повинні якомога далі відійти від Росії тому, що вона гарна, але сильніша. І тому ми повинні бути подалі від Росії. І це трагедія – бути президентом такої країни, як наша. Але ж і страждання Росії від втрати України надзвичайно болісне, нестерпне!

В. П.: Страждання не має бути агресивним!

А. С.: Воно таке, яким воно є. Страждання росіянина набагато серйозніше, ніж страждання українця. Їх, росіян, треба пожаліти.

Л. Т.: Благословити ворога можу, але полюбити…

А. С.: Або Росія візьме Україну назад, або Росії не буде. І це знають у Росії, це розуміють усі – від прибиральниці у Ханти-Мансійську до Путіна. У росіян – екзистенційна туга за Україною! Мова йде про існування цілої нації.  Мені належить афоризм: те, що Росія така, як вона є, не її провина, а її доля. І, до речі, моє добре ставлення до Росії росіянам ще неприємніше, аніж чиста неприязнь. Я весь час про це торочу в ефірі. Двічі на місяць веду програму «Ваши письма» на «Радіо Свобода».

Л. Т.: Ось на цьому місці ви потрібніші, аніж якби були на Українській службі «Свободи».

В. П.: У мене склалося враження, що ви маєте сентимент до української літератури. Які імена вирізнили б?

А. С.: Не можу сказати, що знаю українську літературу чи стежу за нею. Але читаю окремі речі. Щодо моєї особистої думки… Тут вирішальне слово має належати професійним критикам, яких я дуже поважаю, особливо тих, які пишуть про поезію. Написати конгеніально про поезію – це ж який талант треба мати! Щодо читацьких симпатій моїх… Подобається Мойсей Фішбейн – дуже сильна поезія, прекрасне володіння багатющою українською мовою.

Часто твори виявляються набагато сильнішими, аніж особистість автора. Це дивовижний феномен. Це можна сказати навіть про Шевченка або Пушкіна.

Л. Т.: Щодо поезії – тут важливий рівень володіння мовою, а потім уже мова «пише поетом».

А. С.: У перекладі мовою науки – це інтуїція і глибинні можливості людського мозку.

В. П.: Іван Дзюба колись писав про молодого Голобородька, що не тільки він любить слова, а й слова люблять його також.

Л. Т.: Якось у своїй колонці в «Коментарях» ви згадали про Тараса Прохаська.

А. С.: Так, цікавий прозаїк. У розмові про літераторів (навіть про померлих) треба бути дуже обережним, особливо – в публічній розмові. Ти маєш розуміти, що ні в чому не можеш бути таким суб’єктивним, як в оцінці колег. Треба знати своє місце. Мають бути професійні критики, які розтлумачують читачу, що і до чого. А коли чоботар каже про іншого чоботаря… Ти  відразу відчуваєш: перше, що йому хочеться сказати – хіба то чоботи, от я чоботи пошив! А коли хвалиш колегу – інша річ, маєш право. Воно й зрозуміло: кожен, хто мене хвалить, – розумний (сміється). Коли критикуєш, мимоволі хочеш вивищитися за чужий рахунок.

Л. Т.: Які ваші найближчі плани?

А. С.:  Збираюся до своєї Рябини на Сумщині. Росіяни думають, що це дуже гарна назва. А я їм кажу, що це означає ряботиння (сміється…).

***
Звичайно, це далеко не повний текст, який записано на основі розмови з Анатолієм Стріляним. І, як завжди в таких випадках, бере жаль, що дуже характерні інтонації, міміка та жести співрозмовника залишилися поза текстом. Хіба що можна побажати читачам повірити в те, що Анатолій Іванович – надзвичайно харизматична особистість, дотепний чоловік, із яким легко спілкуватися бодай тому, що він передусім сам до себе ставиться з іронією.

Гостинний і доброзичливий, провів нас за ворота. А ми й зовсім незчулися, коли запали такі ранні листопадові сутінки…

З Анатолієм Стріляним розмовляли Людмила Таран і Володимир Панченко

18 Лис 2009 03:36