На Сумщині «регіонал» погрожує розправою кандидату-свободівцю Артему Семеніхіну, бо програє йому за рівнем підтримки

Голові Конотопської районної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», єдиному кандидату від об’єднаних сил опозиції у виборчому окрузі №159 Артему Семеніхіну погрожують фізичною розправою, якщо він не зніме свою кандидатуру із виборчих перегонів.

Після оприлюднення результатів соціологічних досліджень, згідно з якими кандидат від об’єднаних сил опозиції свободівець Артем Семеніхін вже випереджає «регіонала» Андрія Деркача на 1,5%, на свободівця почався неймовірний тиск. Йому надходять дзвінки з погрозами фізичною розправою. Коли стало очевидним, що це не зупинило й не налякало кандидата в депутати, націоналістові стали погрожувати карною справою. Залякуванням займаються київські поплічники одіозного Деркача на чолі з Анатолієм Миколайцем.

Довідка: Миколаєць А.П. – колишній заступник начальника управління МВС Київської області, колишній начальник Святошинського райвідділу міліції, також у минулому голова Святошинської податкової міліції. На разі, користуючись сприянням впливових поплічників, займається нелегальним будівництвом у Києві, що приносить йому солідні дивіденди.

Прес-служба Всеукраїнського об’єднання «Свобода»    «08» жовтня 2012 року      067-441-46-01

 twitter.com/vo_svoboda        Skype: Yuriy.Syrotyuk

Ірина Фаріон: «Якщо ви не вийдете захистити «наше» – «своє» ви не захистите ніколи!»

4 жовтня 2012 року єдиний кандидат від об'єднаних сил опозиції у 116-му виборчому окрузі, відомий мовознавець, свободівка Ірина Фаріон зустрілася з мешканцями мікрорайону Рясне у Львові. Вона наголосила на необхідності захистити волевиявлення українців у ході виборів до парламенту, захисту результатів волевиявлення людей після дня голосування, розповіла про маніпуляції влади із соціологією, поділилася з громадою першочерговими планами націоналістів після проходження «Свободи» до парламенту.

«Ви, очевидно, відстежуєте соціологію, яку вони «малюють», занижуючи рейтинг «Свободи» щонайменше вдвічі. «Свобода» має від семи до тринадцяти відсотків. І саме з цього починається їхня чорна паніка. Тому що «Свобода» здобуває  велику підтримку саме в центрі України. Ті відсотки, які «малюють» горе-соціологи на замовлення влади – це, насправді, модель фальсифікації. Занижуючи реальні рейтинги опозиції, вони сподіваються, що ми з вами звикнемо до того, що Партія регіонів нібито перемагає.

Якби ми не готувались до їхніх фальсифікацій, то навіщо ми би йшли на вибори? Для чого витрачали свій час? Якщо ми роз’їхалися по всій країні, дуже активно працюємо, значить, ми маємо свою модель захисту. В них є своя технологія, а у нас є своя технологія» – розповіла Ірина Фаріон. – Звертаємось до вас у  ніч підрахунку голосів не полінуватися прийти на дільничну комісію, коли протоколи з «мокрими печатками» везтимуть до окружної виборчої комісії. Прийти під ОВК. Я робила це завжди, задовго до того, як 2006-го прийшла в політику. Завжди ввечері, після того, як відбувся процес голосування, я йшла до своєї виборчої дільниці й чекала, поки вони звідти будуть виходити. І тепер біля кожної дільниці стоятиме наша машина. Вона їхатиме слідом за тою машиною, яка везтиме протоколи в окружну комісію. Ми будемо змагатись за це, як леви – ми не віддамо цієї землі нікому. І не тому, що ми хочемо бути в політиці. Це не політика для мене, це для мене стало захистом мого життя. А вони, кримінальні бандюки, невже вони думають, що ми до такої міри безсилі, що їм це можемо подарувати?

Тож, будьмо готові 29 жовтня виходити на акції протесту. Вони закупляють водомети, бронежилети, автозаки – але ще жоден народ не отримав свободи як подарунку. Свободу треба виборювати. Свободу треба здобувати ціною – не будемо казати «власного життя» – ціною принаймні елементарної жертви – свого часу.  Ви собі, звісно, запланували робити щось своє. Але якщо ви не вийдете захистити «наше», то «своє» ви не захистите ніколи!» – підсумувала кандидат у народні депутати свободівка Ірина Фаріон.

Прес-служба Львівської міської організації ВО «Свобода»         «05» жовтня 2012 року

097-900-16-13       Skype: Tarask60

НАМ ПОТРІБНА ОДНА ПЕРЕМОГА

Саме так – одна і справжня. Здібна врятувати країну. І небезпечно підміняти цю мету наївною радістю над локальними «перемогами». Тим більше що строго кажучи, вони взагалі не є перемогами, навіть маленькими, а так, заманухою для наївняка. Пленарний вівторок. Інформація про те, що горезвісний закон про наклеп миттєво і дружно знятий Верховною Радою з розгляду, з'являється буквально в 10.12. І – в Інет проривається тріумфування тих, хто справедливо вважав документ під номером 11013 «Про внесення до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України змін щодо посилення відповідальності на посягання на честь, гідність та ділову репутацію людини» кроком антидемократичним, небезпечним не тільки для ЗМІ, а, за великим рахунком, для будь-якого громадянина, який зважився безсторонньо висловитися про владу. Опозиція відносить «зникнення» закону до позитивних фактів – на режим впливати можливо. Журналісти пишаються своїми акціями протесту та продемонстрованою єдністю. Цивілізований світ схвалює рішення українського парламенту, і дає зрозуміти, що тут не обійшлося без його, цивілізованого світу, впливу. Але чим більше замислюєшся про ситуацію, тим більше переконуєшся, що в даному випадку особливо аплодувати немає чому, і не варто озиратися в пошуках лаврів, які розстелені для нашого спочивання.

Та не вважатиме хто-небудь, що я підтримувала прийняття згаданого закону. Просто його вівторкова відміна виглядає аж надто абсурдно. Законопроект у першому читанні проголосували зовсім недавно, 18 вересня. По цифрах на табло (до того, що вони не відповідають цифрам, присутніх у залі, ми вже звикли, і мова зараз не про це) – проголосували дружненько. У коментарях в парламентських кулуарах, на ток-шоу і т.п. ті, хто проголосував хвалили своє діяння. Закон викликав негативний резонанс у певних колах суспільства. Парламент на пленарні засідання (він же тепер працює у нас якимось диким вахтовим методом) більш не збирався. Сьогодні він «денонсував» ухвалення суперечливого закону – без обговорення. За його скасування дружненько проголосували ті ж ... хто голосував за прийняття. Тобто ніяк не вимальовується картина, яка могла б бути прийнятною для справжнього парламенту: в палких суперечках народилося первинне схвалення не зовсім доопрацьованого документа; потім, прислухаючись до громадськості, в таких же палких суперечках депутати змінили свою думку. А так, знаєте, простенько, типу «можемо копати – можемо не копати», точніше – «потрібно – приймемо, не потрібно – скасуємо». І це перший абсурд. До речі кажучи, сьогоднішнє скасування після впевненого прийняття якось раптом стали анонсувати, мовляв, і Януковичу закон не дуже гляне, і, головне, навіщо нам сварити суспільство перед виборами. І ось це нагадує ситуацію навколо настільки ж скандального закону про мови. Спочатку його «роздувають» на рівному місці, приймають, милуються локальними, не особливо гучними протестами, а потім, після прийняття, «на самому верху» створюють групу з доопрацювання прийнятого документа.

Найпростіше, передвиборне пояснення обох ситуацій – ось вже дійсно, саме просте, і тому не всеосяжне. Оскільки хоч вибори і парламентські, а не президентські, але в сприйнятті суспільства «Партія регіонів і Янукович – близнюки і браття». І тому режиму непогано спробувати ввести декілька світлих мазків в донезмоги забруднений образ «Самого». Мовляв, нерозумні бояри, може, щось і перебрали, але «залізний господар» прокинувся після сну в Межигір'ї, ляснув на бояр тапкою, і скандальні закони, його найвищим рішенням, не будуть вже настільки зубодовбальними. Може бути – не будуть. Цей же світлий мазок призначений і для Заходу: от ви з Януковичем не бажаєте ручкатися, а він, хворобливий, відстоює в Україні демократію. Саме – він один.

Тут на запитання медіа, як вплинула акція протесту журналістів на скасування законопроекту про наклеп, нардеп-регіонал Ярослав Сухий відповів, скажімо так, чисто конкретно: «Ніяк». І додав: «До скасування цього закону причетна одна людина – Віктор Федорович Янукович». Тобто Сухий, хотів, звичайно, як краще. У плані підкреслення цього самого потенційно світлого мазка на пиці Віктор Федорича. А вийшло – огидно. І тривожно для будь-якої людини, яка виросла з казок про «доброго царя», усвідомлює, що живе в 21-му столітті, де, як відомо, незважаючи на деякі мінуси демократії, нічого кращого поки не придумали. Відповідь Сухого виглядала би ще так-сяк, якби мова йшла про те, що парламент прийняв якийсь закон остаточно, відіслав його на підпис до глави держави, а той – документ ветував і повернув його в Раду. А так – дивіться, що виходить. Януковичу (або людині з будь-яким іншим прізвищем, що намагається керувати країною в такому, тоталітарному форматі), ніякий вищий законодавчий орган, який ми, потіючи, вибираємо – і на фіг не потрібний. Прозвучало відверте зізнання: до скасування (або прийняття) будь-якого закону прямо має відношення одна-єдина людина. В зайвому, треба розуміти, виборному органі буде проводитися «продукція» за одноосібною прямою вказівкою, яка не підлягає оскарженню. Нас намагаються привчити до такого стану справ. І це – другий, небезпечний абсурд, прикладом якого може служити вівторкова невиразна епопея закону про наклеп.

А третій аспект ситуації, яку сьогодні розглядаємо ми з вами, шановні читачі-співрозмовники, мабуть, ще цікавіше. Чи можна погодитися з тим, що нинішній український режим піддається впливу, внутрішньому і зовнішньому тиску? Якщо привести пару актуальних прикладів, то доведеться прийти до висновку, якщо й піддається, то у мінімальній мірі, практично не піддається, «що хоче, те й вороче», а намагаються чинити тиск – бреше, продовжуючи втілювати в життя свої плани. В Los Angeles Times журналіст Девід Хорс пише: «добрі новини в тому, що протести в українських медіа та дипломатичний тиск США і Європи змусили Януковича заморозити розгляд цього закону (закону про наклеп - В.А.)». Що добре - то добре. Але роздивимось приклади інших випадків тиску. І США, і Європа вже другий рік не втомлюються надавати дипломатичний вплив на київський режим що стосується становища політв'язнів лідерів опозиції. Починали з толерантних варіантів: сподіваємося, що українська влада зверне увагу, виправить становище. Перейшли до максимально жорстких, де йдеться прямо: цивілізований світ не матиме ніякого діла з українською владою, поки політв'язні залишаться за гратами; замаячили реальні санкції, списки «нев'їзних». Вплив – більш крутий і сталий не буває. І що? Результат загальновідомий.

Тиск внутрішній. Горезвісний закон, що передає виплату соціальних пільг у ручне управління Кабміну, пограбування незахищених, відмова держави розплачуватися зі своїми боргами з громадянами, всупереч рішенням судів. Громадянський протест проти цього неподобства був таким, що куди там білим наліпкам на газетно-журнальних сторінках і флеш-мобах проти закону про наклеп. Стрясати, гнувся (і неодноразово піддавався вимушеному ремонту) «тюремне» парканище біля Верховної Ради. До біса затріщали парламентські двері, видавлені атакуючими громадянами. По країні котилися безпрецедентні і безкомпромісні голодовки, відзначені цілком реальними, гіркими трунами. Ну, і що саме вдалося «видавити»? Де воно?

І тоді (під час цих і подібних акцій протесту), і зараз, говорила і говорю: це правильно, що вони були. Це потрібно, щоб громадяни відповідали протестом на будь-яке локальне обмеження прав, і щоб не замикалися у своїй соціальній шкаралупі, не рахуючи утиск прав іншої групи за локальний, реагували на нього. Але всьому був свій час. Зараз, коли до виборів, покликаних або легітимізувати злочинний режим, або позбавити країну від нього, лічені дні – у нас не залишилося часу аплодувати малесеньким «перемогам», які, безпечно для себе, ні-ні, та й підкидає нам режим, як уламок обгризеної кістки. Питання має стояти глобально. «Ви, ті, хто нині вважає себе владою, неодноразово порушили Конституцію. Це раз. Принесли Україні багато шкоди, ми, громадяни, здатні перерахувати конкретні дії. Це два. Ведете передвиборчу кампанію, заздалегідь готуючись до масштабної фальсифікації результатів. Це три. І ми – не здійснюємо вибір між тим, що ви називаєте своєю партією та іншими партіями. Ми говоримо вам однозначне «ні». Ми готові відстоювати своє «ні» можливими та надможливими способами».

Ось це: посилення, не пошепки на кухні, а гучно висловленого антиянучарського настрою суспільства; готовність йти на вибори та ні під яким виглядом НЕ СТАВИТИ плюсів у квадратику «партії влади» та її сателітів; усіма силами відстежувати порушення і фальсифікацію; не дозволити визнати результатів сфальсифікованих виборів – і є справжній тиск, який залишився нам сьогодні. Який може принести перемогу. Або – призвести до смерті. Смерті країни.

Повертаючись до сьогоднішнього кульбіту закону про наклеп, хочеться навести слова нардепа-опозиціонера Ксенії Ляпіної, сказані по гарячих слідах події: «Ми побачили, що владу можна налякати, вона здатна відступити під натиском громадськості. Але немає гарантій, що не буде спроби повернутися до закону про наклеп вже після виборів». Не думаю, що скасувавши закон влада злякалася до тремтіння в жижки. Вона – не буде боятися по-справжньому, поки ми з вами дієво не переконаємо її, що владою їй більше не бути. Чого їй боятися в іншому випадку? «Немає гарантій, що не буде спроби повернутися ...». Навпаки, гарантія є. Повна гарантія того, що якщо режим запанує і зміцниться в сьомому скликанні Верховної Ради, він не тільки, з повною впевненістю у результативності своїх дій, повернеться до ідеї саджати за слово, сказане проти себе, але і просунеться вперед, відштамповуючи в рідкісні призначені дні «декрети», які донезмоги звузять всі громадянські та економічні свободи. А поки, перед виборами, можна нас трішки, в дрібниці, «про людське око», і попустити.

Адже головне – щоб ми прийнялися аплодувати «перемогам». Тут, можна припустити, режим поставив перед собою завдання переконати виборців, що з ним можна жити і співпрацювати, на рівні якогось там діалогу з громадянським суспільством. А кардинальні зміни – у нас далеченько попереду, і цей час до «попереду» ми не так вже погано проживемо, на цей раз, нинішньої осені, залишивши режим при владі. Сьогоднішня стаття на «Українській правді». Заголовок – питальний «Що буде після виборів?». А висновок – заколисуючий: «До 2015 року кардинальних змін чекати не варто, їх варто готувати». А то й «може, більш реально буде говорити про 2020 рік, коли клан Януковича вкінець прогниє – за цей час можна створити альтернативу».

Та отямтеся, який 2015-2020? Вже сьогодні резерви Нацбанку продовжують стрімко скорочуватися. Дефіцит державного бюджету втричі збільшився у порівнянні з цим же періодом минулого року, він дорівнює 16 мільярдам проти 5,1 мільярда 2011-го. Пенсійний Фонд на межі фінансового краху. За рік пенсійної реформи регіоналів, які весь цей час анонсували, що ця їх реформа суттєво зменшить дефіцит ПФ, він узяв, та й виріс на 8 мільярдів гривень, досягнувши 65000000000. Куди «летить» гривня, ні нам, громадянам, ні парламентським опозиціонерам, які канючать про скасовану ВР годину запитань до уряду, ніхто не відповідає. Але з 1 вересня банкнотно-монетний двір України почав працювати в дві зміни, а в минулу суботу відпрацював навіть у вихідний. Штампують «фантики», в які перетворюються грошики?

Економіка країни наближається до краху. Але ніякого виправлення становища, ніякого іншого підходу до господарювання не може бути, якщо при владі ми дозволимо залишитися команді, що досягла цих явних «успіхів». Більш того, якщо вже зовсім зголодніємо під режимом в очікуванні 2020 року, «коли можна буде говорити», то говорити якраз вже не буде змоги. Пакет законів, покликаних звести до нуля роль усіх інституцій демократичного суспільства, задушити громадянські свободи – думається, приготований грубезний. І взагалі незрозуміло, якщо у когось нюх загострився настільки, що вчув «коли клан Януковича» (ось так, сам по собі, без нашого активного втручання) «вкінець прогниє», то невже загострення нюху що стосується міазмів гниття негативно впливає на розумовий процес? Бо якщо задуматися навіть трішечки, стає зрозумілим, що «клан» він на те і клан, щоб пускати з гнилі наступні паростки, що йому ж належать.

Ні. Зараз, найближчим часом – нам потрібна перемога. Не вузько трактована перемога однієї певної політичної сили над іншою, що теж має право називатися політичною силою, але просто перестала подобатися громадянам. Перемога суспільства, що бажає повернутися на цивілізований шлях – над бандою, яка не має ніякого відношення до нормальних, планових, прозорих, в якійсь мірі рутинних виборів. Мене запитають, «але голосуючи проти Партії регіонів і їх сателітів, ми ж голосуємо за когось, комусь віддаємо своє «за»? За законом – так. І зараз ми готові голосувати за тих, хто гарантує усунення нинішнього режиму, який не піддається перевихованню. А потім – будемо пильно стежити за обраними, використовуючи всі інструменти громадянського суспільства. Щоб не дати їм відступити від декларованого сьогодні.

Нам з вами потрібні сьогодні не дрібні подачки, які режим може відняти в будь-яку хвилину. Нам потрібна – одна перемога. Ми ж пам'ятаємо, як там далі: «одна на всіх. Ми за ціною не постоїмо».

Вікторія АНДРЕЄВА, «ОРД» 02.10.2012 23:41

http://ord-ua.com/2012/10/02/nam-nuzhna-odna-pobeda/

Цієї осені все закінчиться!

Буде боляче, але я змушений сказати вам правду ... цієї осені все закінчиться! Гасла про подолання руїни – брехня. Успішні показники економіки – брехня. «Стабільність і добробут» – це теж брехня.

Наша країна – в боргах. Страшних боргах. За останні два роки з України виїхало більше людей, ніж за десять років до цього. Наші суди стали способом розправи сильних над слабкими. Наші батьки і діди вмирають раніше за всіх в Європі. Наші тюрми переповнені невинними людьми. Жоден механізм в нашій країні вже не працює, якщо його не змазати хабаром. Хіба це не так?

Але все-може бути інакше! Я говорю це з повною впевненістю, і повторю ще не раз: все може бути інакше! Для цього нам потрібна свіжа кров, політики нової гарту, нового зразка. Люди, які ніколи не грабували країну, не були пов'язані з великим капіталом, з олігархами і чиновниками.

Ми повинні визнати, що Україну може врятувати тільки переливання крові! Звичайно, ви запитаєте, скільки поколінь для цього має змінитися? І я відповім: жодного.

У нас немає часу чекати. Україна більше не може чекати! Вже зараз в країні є люди, готові взяти на себе відповідальність – зробити перший за багато років крок вперед. Люди, що володіють необхідними знаннями і рішучістю. Не заплямовані злочинами, корупцією і порочними зв'язками. Люди, які готові змусити державу працювати. Які готові віддано та чесно нести службу суспільству.

Цієї осені в протистоянні зійшлися не різні політики, партії, або об'єднання. Ви стаєте свідками боротьби двох абсолютно різних світів.

Вони – це світ, де прірва між багатими і бідними нездоланна. Де злидні кружляють стерв'ятниками над бетонними будинками без води і світла. Де літні безпорадні, а молоді безправні. Де спортивні автомобілі збивають людей на тротуарах, і їдуть далі. Де не вистачає ліків, але мільярди витрачаються, щоб плодити спецназ, і сліди від джгутів скоро з'являться на зап'ястях кожного. А діти будуть вже народжуватися з цими мітками!

Ми – це світ можливостей. Світ свободи, усмішок і рукостискань. Світ, де кожен може користуватися всім, що дано нам одвічно, по праву народження, богом і долею! Де кожна людина має шанс знайти своє заслужене щастя!

Кожного разу, прокидаючись на світанку, стародавні воїни говорили собі, що цей день може стати їх останнім. Плекаючи кожну хвилину, вони намагалися провести його бездоганно. І кожен день їхнього життя був бездоганним.

Уявіть що ці вибори останні. Уявіть, що інших може і не бути. Просто уявіть.

А тепер подумайте, чи варто спробувати щось змінити? Я думаю, варто. Тому знаю і вірю, що ми і тільки ми вибираємо, в якому світі нам жити!

Тільки ми! Більше ніхто!

Костянтин Усов, «Главком» 25.09.2012 23:23

http://ord-ua.com/2012/09/25/etoj-osenyu-vse-zakonchitsya/

Список чиновників, яким можуть заборонити в'їзд до США

Після прийняття Сенатом США Резолюції щодо ситуації в Україні, владна верхівка як ніколи реально відчула загрозу санкцій. Резолюція «Заклик звільнити колишнього прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко» містить дуже жорсткі формулювання, а укладає її рекомендація Державному департаменту застосувати візові санкції проти українських чиновників, причетних до переслідування Юлії Тимошенко та ще дюжини опозиціонерів.

Український МЗС може скільки завгодно робити хорошу міну при поганій грі, називаючи Резолюцію нікому не потрібним документом, не зобов'язуючим Держдеп ні до яких дій. Так, дійсно, формально Резолюція по Україні нікого нічому не зобов'язала, вона носить рекомендаційний характер. Але досвід доводить протилежне.

Варто згадати відому історію так званого «списку Магнітського». Російський юрист Сергій Магнітський писав про корупційні схеми в російській владі, був заарештований, а пізніше помер у слідчому ізоляторі в Москві. Після чого і в Європі, і в США піднялася хвиля критики російського керівництва через порушення прав людини.

Сенатор Бенджамін Кардін у вересні 2010 року вніс спеціальний законопроект, у якому пропонував застосувати санкції проти 60 російських чиновників, фігурантів «списку Магнітського». Конкретні прізвища йому передали колеги Магнітського з фонду Hermitage Capital Management. Але документ так і залишився у статусі законопроекту, його досі не ухвалили.

Незважаючи на це, і що в нашій історії дуже важливо, Держдеп США в липні 2011 року своїм рішенням заборонив в'їзд на територію США цілій низці причетних до смерті Магнітського російських чиновників. Виявилося, у коментарі Адміністрації президента США Барака Обами до сенатському законопроекту було зазначено, що держсекретар Гілларі Клінтон вже «здійснила кроки по забороні поїздок до США осіб, причетних до протиправної загибелі Сергія Магнітського». Формальне ж рішення Сенату в США досі дебатується на найвищому рівні.

Не особливо церемонилися в США і з білоруськими чиновниками, застосувавши разом з ЄС проти них жорсткі візові та економічні санкції через порушення прав людини. Дійшло до того, що нинішній глава МЗС Білорусі - невиїзний. До речі кажучи, на тлі останніх подій не виключено, що така ж доля може очікувати і главу нашого МЗС Костянтина Грищенка.

Адже українська опозиція ще в кінці травня заявила, що передала американцям український аналог «списку Магнітського» - перелік 54 українських чиновників, до яких пропонується застосувати санкції через причетність до переслідування опозиціонерів в Україні.

Партія регіонів тоді назвала передачу цього списку фарсом, нагадавши, що в американській в'язниці 14 років сидить близький соратник Тимошенко Павло Лазаренко. Але коли в минулу п'ятницю ЗМІ написали, що до проекту резолюції Сенату США додається саме цей список 54 українських чиновників, думається, Партії регіонів було вже не до жартів. Адже в цьому переліку вказана вся владна верхівка України - починаючи від Віктора і Олександра Януковичів, закінчуючи рядовими суддями Печерського суду.

У випадку з Магнітським Сенат взагалі не приймав жодних документів, але в один прекрасний день фігуранти цього списку стали нев'їзними на територію США. І наскільки рекомендаційною не була б Резолюція Сенату по Україні, де гарантія, що в один прекрасний день не виявиться, що частина фігурантів «списку 54» вже є нев'їзними?

Хоча, навіть у разі заборони на в'їзд Янукович зможе і далі літати в США, але тільки на засідання Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. Сюди і тільки сюди на території Сполучених Штатів під егідою ООН можуть прилітати глави всіх членів Організації Об'єднаних Націй. Але навіть з потилицею президента США у Януковича сфотографуватися більше не вийде.

«Главком» має в своєму розпорядженні список 54 нев'їзними українських чиновників, що був направлений у високі кабінети США і ЄС, який «Головком» отримав з власних дипломатичних джерел. Цей список в осяжному майбутньому може перетворитися з пропозиції української опозиції на реальний перелік осіб, яким США заборонять в'їзд на свою територію.

Перша група осіб у Списку чиновників, причетних до згортання демократії в Україні, політичному переслідуванню опозиції та інших протизаконних дій – політичні фігури.

1. Віктор Янукович, Президент України. Опозиція звинувачує його в тому, що він - натхненник всіх політичних репресій в Україні, які він проводить за допомогою тотального контролю над судовою системою та правоохоронними органами.

2. Олександр Янукович, старший син Президента. Його звинувачують у тому, що він відповідає за фінансову підтримку клану. Контролює весь сімейний бізнес. За перший рік президентства батька заробив близько 130 мільйонів доларів, купив 2 українських банки і загальнонаціональний телеканал.

3. Дмитро Фірташ, засновник компанії «Росукренерго».

4. Юрій Бойко, Міністр енергетики та вугільної промисловості України.

5. Сергій Льовочкін, голова Адміністрації Президента - опозиціонери вказують, що номери 4-6 списку є членами так званої групи «Росукренерго», яка організувала корупційну схему поставок російського газу в Україну. Схема працювала до 2010 року і була зруйнована Юлією Тимошенко. Тимошенко повернула державі 12 мільярдів кубометрів газу, незаконно забраного групою. Це був головний мотив, чому група використовувала весь доступний вплив на Януковича, суди і силові органи, переслідуючи не лише Тимошенко, але й Ігоря Діденка, колишнього главу державної компанії НАК «Нафтогаз», а також Анатолія Макаренка, колишнього голову Митної служби, який захищав державні інтереси при поверненні зазначеного газу державі. Крім того, Дмитро Фірташ є головним спонсором президентської кампанії Януковича, а Сергій Льовочкін, як голова Адміністрації Президента, передає незаконні вказівки Януковича судам і правоохоронним органам і контролює їх виконання.

6. Валерій Хорошковський, Голова Служби безпеки України - за версією опозиції, при ньому СБУ стала головним інструментом переслідування опозиції та дисидентів в стилі КДБ. Під його керівництвом СБУ стало ключовим елементом в організації політичних репресій в Україні, порушення політично-вмотивованих справ, тиск на ЗМІ, правозахисників і громадських активістів. Довгий час, незважаючи на конфлікт інтересів, Хорошковський був членом Вищої ради юстиції, караючого органу над судовою системою. Це дозволило йому чинити прямий тиск на суди в своїх особистих корпоративних і політичних інтересах. Яскравий приклад - позбавлення ліцензій на загальнонаціональне мовлення «5 каналу» і ТВі за позовом групи каналів «Інтер», володіє якою голова СБУ. Саме служба Хорошковського почала політичне переслідування Юлії Тимошенко за газові контракти 2009 року.

7. Микола Азаров, Прем'єр-міністр України - не будучи причетним до підписання газових контрактів 2009 року і не будучи проінформованим про умови і деталі їх підписання, не будучи реальним свідком, дав неправдиві свідчення під присягою проти Юлії Тимошенко в суді. Вони лягли в основу подальшого обвинувального вироку Юлії Тимошенко. Під час судового процесу Юлія Тимошенко звинуватила Азарова у зв'язках з одіозною компанією «Росукренерго», за що Азаров віддав секретний наказ судді заарештувати колишнього прем'єр-міністра.

8. Костянтин Грищенко, Міністр закордонних справ України - він персонально, і все міністерство взагалі, зіграло ключову роль в організації кампанії по дезінформації навколо справи Тимошенко.

9. Андрій Портнов - начальник Головного управління Адміністрації Президента з питань судоустрою - він безпосередній автор так званої судової реформи, яка була ініційована в 2010 році Януковичем, в результаті якої українські суди стали тотально залежні від влади. Андрій Портнов, разом із Сергієм Льовочкіним, є комунікатором, що передає незаконні вказівки судам.

10. Анатолій Могильов, Міністр внутрішніх справ України - згідно з даними опозиції, він особисто керує і відповідає за масове використання правоохоронних органів у політичних інтересах режиму. Міліція під його керівництвом використовується для позбавлення громадян України їх конституційно-гарантованого права на мирні зібрання. Також на ньому лежить вина за розгін мирної демонстрації на День Незалежності в Києві 24 серпня 2011 року, а також 11 жовтня 2011 після зачитування вироку Тимошенко.

11. Сергій Ківалов, народний депутат від Партії регіонів, глава комітету з питань правосуддя, член Вищої ради юстиції. Про нього зазначено, що він є тіньовим «смотрящим» режиму над судовою системою. Як голова парламентського комітету з питань правосуддя він персонально контролює добір і призначення суддів в парламенті, і, в той же час як член Вищої ради юстиції, має всі інструменти карати нелояльних суддів.

12. Геннадій Кернес, мер Харкова, Партія регіонів. Про нього зазначено так - на незаконно придбані активи заснував ряд торгових компаній в Україні та Європі для отримання урядових контрактів. Незаконно отримані кошти інвестовані в Європі (Німеччина, Австрія, Кіпр і Швейцарія). Проводить і підтримує політичні переслідування опозиційних політиків.

Друга група чиновників - слідчі Генеральної прокуратури України

13. Олександр Нечвоглод, головний слідчий відділу особливо важливих справ ГПУ. Слідчий ініціював кримінальну справу без адекватних підстав і причин, чого вимагає 94 стаття КПК України. Під час досудового слідства серйозно порушив право Юлії Тимошенко на захист, гарантованео Міжнародною конвенцією по цивільним і політичним правам, а також Конвенцією про захист прав людини, як і національним законодавством - Конституцією та Кримінально-процесуальним кодексом.

14. Олег Пушкар, перший заступник голови управління з розслідування особливо важливих справ. Він незаконно утримував представника захисту Сергія Власенка 8 годин в офісі Генеральної прокуратури і не дозволив йому потрапити до Тимошенко до першого допиту. Він грубо порушив право Тимошенко на захист, гарантоване українськими законами і міжнародними конвенціями. Також він порушив право Власенко як захисника, а також як народного депутата відповідно до закону про статус народного депутата і Конституції України.

15. Андрій Курісь, начальник Головного управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури.

16. Сергій Точилін, глава департаменту нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими ГПУ у сфері службової діяльності Головного управління з розслідування особливо важливих справ. Він підтримав незаконну позицію слідчих органів у Печерському суді Києва під час розгляду апеляції Юлії Тимошенко проти рішення слідчих порушити кримінальну справу і затримати Тимошенко, щоб привести її у Київський Печерський районний суд для вибору запобіжного заходу.

Третя група - керівництво Генеральної прокуратури

17. Віктор Пшонка - Генеральний прокурор України, державний радник юстиції.

18. Ренат Кузьмін, перший заступник Генерального прокурора, Державний радник юстиції першого класу.

19. Євген Блажівський, заступник Генерального прокурора, Державний радник юстиції першого класу.

Про них в переліку вказано тільки «в загальному» - Керівництво Генеральної прокуратури проігнорувало скарги Юлії Тимошенко та її захисника Власенка з приводу незаконних дій слідчих Генпрокуратури, або ж ці скарги були розглянуті з порушенням строків, визначених законодавством.

Четверта група - представники обвинувачення

20. Михайло Шорін, начальник головного управління ГПУ щодо підтримки державного обвинувачення в судах.

21. Андрій Байрачний, заступник голови відділу з догляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури у сфері економіки Головного управління з розслідування особливо важливих справ.

22. Лілія Фролова, заступник начальника відділу підтримки державного обвинувачення в судах.

23. Олександр Микитенко, перший заступник начальника Головного управління з підтримки державного обвинувачення в судах.

«Представники державного обвинувачення в суді, незважаючи на очевидну необґрунтованість звинувачень проти Юлії Тимошенко, відсутність складу злочину в її діях, без взяття до уваги доказової бази, яка повністю доводить невинність Юлії Тимошенко, підтримали незаконні вимоги, і в порушення пункту 3, статті 264 КПК України, не відхилили, а навпаки, підтримали висунуті звинувачення. Не озвучуючи підстав і причин, прокурори запропонували змінити запобіжний захід для Тимошенко з підписки про невиїзд на арешт», - йдеться в документі.

П'ята група в списку - економічні експерти

24. Юрій Маслак, головний судово-економічний експерт сектору лабораторних обстежень Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, судовий експерт першого класу.

25. Катерина Липська, старший науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, судовий експерт другого класу.

26. Аліна Піркл, молодший науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, судовий експерт п'ятого класу.

27. Раїса Ребдева, старший науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, судовий експерт першого класу.

28. Галина Ільчук, молодший науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, судовий експерт 3 класу.

Зазначені персони провели експертизу на основі проміжних і загальних даних. У зв'язку з цим, висновки судово-економічної експертизи було складено та лягли в основу доказової бази у справі проти Юлії Тимошенко. Висновки експертів спотворені, сумнівні і зроблені на основі інформації, вибірково взятої з бухгалтерської документації цивільного позивача.

Шоста група - експерти.

29. Наталя Драпей, старший науковий співробітник лабораторії досліджень почерків Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.

30. Катерина Куріпко, завідувач лабораторією досліджень почерків Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.

31. Галина Лутоніна, дійсний старший науковий співробітник лабораторії судових трасологічних, балістичних, вибухово-технічних та технічних досліджень документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, експерт першого класу

32. Олена Приймак, дійсний старший науковий співробітник лабораторії судових трасологічних, балістичних, вибухово-технічних та технічних досліджень документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.

Зазначені експерти провели експертизу з численними порушеннями законодавства про кримінальне судочинство. В результаті їх експертизи було складено неправдивий висновок, бо експерти не змогли відрізнити факсиміле від ручного підпису.

Сьома група - члени інспекційної комісії НАК «Нафтогаз» України

33. Олег Пенджін, директор департаменту розвитку секторів економіки, Міністерство економічного розвитку України.

34. Іван Климович, заступник начальника департаменту методології формування цін, Міністерство економіки України.

35. Костянтин Бородін, заступник директора департаменту нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та альтернативних джерел енергії, Міністерство енергетики та вугільної промисловості.

36. Олена Бородкіна, головний спеціаліст управління зовнішнього фінансового контролю департаменту промислової і економічної безпеки, охорони праці та цивільної оборони, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

37. Лариса Невінчана, начальник департаменту податку на додану вартість Міністерства фінансів України.

38. Ярослав Диковицький, директор департаменту економіки, планування та цінової політики НАК «Нафтогаз України».

39. Валерій Винокуров, директор юридичного департаменту НАК «Нафтогаз України».

40. Володимир Вільчинський, начальник другого управління департаменту контррозвідувального захисту державної економіки СБУ.

41. Аліна Михальська, заступник начальника департаменту, начальник управління інспекції державних підприємств Контрольно-ревізійного управління.

42. Олександр Жук, заступник начальника департаменту з фінансових питань паливодобувні промисловості та енергоефективності управління промислових фінансів державного департаменту сфери промислових фінансів Міністерства фінансів України.

43. Володимир Раченков, заступник начальника юридичного департаменту НАК «Нафтогаз України».

Члени комісії склали матеріали з окремих питань фінансової та економічної діяльності НАК «Нафтогаз України» в період з 01.01.2008 по 31.12.2010. Зазначені персони провели інспекцію з порушенням чинного законодавства. Висновки спотворені, сумнівні і складені на руку звинуваченням, тому що були зроблені на основі документів, вибірково взятих з усього масиву документів.

Восьма група - судді

У список нев'їзних потрапили всі причетні до справи Тимошенко судді Печерського районного суду Києва, які, на думку опозиції, своїми діями порушили закони та Конституцію України.

44. Галина Супрун, суддя Печерського районного суду Києва.

45. Віта Бортницька, суддя Печерського районного суду Києва.

46. Вікторія Гаркава, суддя Печерського районного суду Києва

47. Родіон Кірєєв, суддя Печерського суду Києва, головуючий суддя у справі Юлії Тимошенко.

48. Інна Отрош, голова Печерського суду Києва.

Також судді Київського апеляційного і районного Шевченківського судів.

49. Олена Ситайло, суддя Київського апеляційного суду.

50. Ольга Єфімова, суддя Київського апеляційного суду.

51. Тетяна Фрич, суддя Київського апеляційного суду.

52. Ольга Юрдига, суддя Київського апеляційного суду

53. Андрій Трубніков, заступник голови Шевченківського районного суду Києва.

54. Надія Волокітіна, суддя Шевченківського районного суду Києва.

Стаття по темі

Попереджувальний вистріл з Америки

Виталий Червоненко, «Главком»    24.09.2012 14:51

http://glavcom.ua/articles/8151.html

Олександр Шевченко: Як тільки Ізраїль нападе на Іран, Росія окупує Україну

Олександр Шевченко – нетиповий «свободівець». Хоча б тому, що своїм прикладом розвінчує стереотип про те, що радикалізм – це ідеологія, яку підтримує в основному західноукраїнська молодь, яка ще навіть не випустилась з вузів. П’ятий номер списку «Свободи» на цих виборах – 75-річний професор юридичного факультету столичного університету імені Тараса Шевченка.

Так, радикалізму в ньому менше, ніж у того самого Юрія Михальчишина, який спокійно розмірковує про збройне повалення влади чи появу в Україні політичного терору. Однак говорити, що Шевченкові плани щодо змін в Україні менш фундаментальні, ніж у молодого покоління «свободівців», не можна. Професор просто висловлює їх по-іншому.

Олександр Шевченко – автор «Національного проекту Конституції», котрий збирається впровадити в життя «Свобода», коли дійде до влади. Власне, більша частина розмови «Главкома» з Олександром Оксеньтієвичем стосувалася того, якою має бути ідеальна Україна у баченні, змальованому «свободівською» Конституцією. Ми намагалися прояснити, як житиметься в країні, де олігархів примусять ділитися прибутками з тотально озброєним народом, а на конституційному рівні буде заборонено пропаганду сексуальних збочень та всього, що суперечить духовності Українського народу, у самого автора цієї концепції… 

Проект Конституції для «Свободи» я написав за місяць

Щодо прихильників та членів партії «Свобода» є такий стереотип, що це переважно молоді, радикально налаштовані люди з західної України. Ви – професор юридичного факультету Університету імені Тараса Шевченка, людина поважного віку, з певним соціальним статусом. Як вас, грубо кажучи, занесло до «Свободи»?

Річ у тому, що мої погляди формувалися протягом кількох десятиліть. Я чудово знаю історію української держави і права, я виріс в селі і відчуваю душу українського народу, знаю, чого хочуть українці, що відповідає їхнім внутрішнім потребам. У той же час я бачив, що жодна з партій, які існували і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні, не відповідає цим поглядам. Тому я ніколи не брав активної участі у політичному житті, хоч і писав певні матеріали депутатам першого скликання Верховної Ради, тому ж Зайцю й Костенку, намагався передати певні напрацювання Віктору Ющенку…

Але років шість-сім тому випадково я зустрівся на якомусь круглому столі з Олегом Тягнибоком. Після його завершення Олег підійшов до мене і сказав, що їм цікаво було б зі мною співробітничати. Я знав погляди Олега і сказав, що я готовий. Тож через певний час «свободівці» попросили, щоб я зібрав групу і написав для них проект Конституції. Але я знаю, що таке група. Як ото серед українців: дві особи – а вже три гетьмани, то так само і в юриспруденції: якщо є два юристи, то буде три думки. Тому я за місяць виклав своє бачення, і вийшло так, що мої погляди збігаються з програмою. Хоча і не повністю: в окремих моментах вони привели свою програму у відповідність з проектом Конституції мого авторства.

Тобто вас можна назвати ідеологом партії «Свобода»?

Ну, я б так не говорив. Все-таки вони теж внесли до мого проекту Конституції деякі зміни, з якими я не повністю погоджуюсь. Але життя покаже, хто правий…

Що з ваших напрацювань «Свобода» запозичила до своєї програми?

Наприклад, колективний спосіб розподілу прибутків підприємств. Він розвивався, насамперед, в Азії, де була колективна форма власності на землю, а в Японії до цього часу існує колективна форма власності на промислові підприємства, на фірми, робітники там наймаються на роботу пожиттєво, а їхня фабрика, завод чи фірма є, по суті, їхньою сім’єю.

Вже від них цю форму запозичили європейські країни і США. В Америці тривалий час профспілки чинили опір цій формі власності, але в середині 80-х років у сталеварній промисловості було проведено експеримент, згідно з яким працівникам дозволили викуповувати акції підприємств, на яких вони працюють, і брати участь у розподілі прибутків. Успіх був колосальним: до цього експерименту американський сталевар заробляв приблизно 120 тисяч доларів на рік, а після того, як він став співвласником свого підприємства, його прибутки за рахунок дивідендів збільшились до 360 тисяч доларів!

Наша преса, Цивільний та Господарський кодекси нічого не говорять про таку форму власності, бо у нас більшість підприємств мають лише одного власника, який гребе все під себе…

Але у тій самій Америці первинний капітал теж накопичувався не найгуманнішими способами…

Нічого подібного! За крадіжку чи обман, набуття власності чи прибутку нечесним способом скрізь і завжди в кращому випадку відрубали руку, а взагалі-то була передбачена смертна кара. Часто у цьому контексті цитують Генрі Форда: не питайте мене, мовляв, як я заробив перший мільйон. Це – брехня, він цього ніколи не казав, бо в США все було просто: украв коня – смертна кара, спокусив дівчину і не одружився – смертна кара, образив жінку і не вибачився – смертна кара, безпричинно підняв зброю проти іншого – смертна кара. Яка там крадіжка, який обман?

Тому коли сучасні багаті люди пояснюють свої успіхи власною «підприємницькою жилкою», вони нам насаджують цінності, не властиві українському народу. Ці цінності властиві торгашам. Це тільки єврейське звичаєве право передбачало, що якщо ти, розраховуючись чи укладаючи угоду, можеш обманути людину, то скажи їй: «Перерахуй» чи «Вдумайся». Якщо ця людина не помітить обману – ти маєш право привласнення цих коштів. Але це – унікальний випадок. Ані в українському праві, ані з звичаєвому праві інших країн цього не було і немає.

«Іноземні інвестиції чіпати ми не збираємось»

Наскільки я розумію, у вашому проекті Конституції описується ідеальна держава, якою її бачить партія «Свобода». У зв’язку з цим я хотів би прояснити кілька моментів, які викликають у мене потребу в окремому тлумаченні. Наприклад, у статті 3 цього документу написано, що «Українська Держава забезпечує рівність українців у правах і перед законом незалежно від соціального стану, віросповідання і статі». Нинішня Конституція пише про те, що всі люди є рівними перед законом. Що ви мали на увазі, ініціюючи таку заміну?

Українці – це всі жителі України. «Свободівці», націоналісти, патріоти не ділять людей за етнічною ознакою, по крові. Лише за тим, як ти ставишся до цієї держави, любиш ти її чи ні, на благо її працюєш чи ні, поважаєш культуру цього народу чи ні, її мову знаєш, вивчаєш чи ігноруєш. По крові вже ніхто не ділить, бо сьогодні все так змішалося…

Хоча, в цілому, українці відрізняються від тих же росіян. Наприклад, у українців переважає 1 та 2 групи крові, а у росіян – 3 і 4. Українці – це арійська раса, а росіяни – це угрофінська і частково монголо-татарська. Однак на ці різниці ми уваги не звертаємо.

А навіщо ж тоді ініціювати повернення до паспорту графи «національність»?

Цей крок є необхідним у зв’язку з тим, що сьогодні триває наступ на все українське, нищиться українська мова…

Тобто коли зупиниться наступ на все українське, цю графу можна буде знову скасувати?

Абсолютно! Сьогодні ми просто змушені захищатися. Тому ми й поставили питання таким чином: оскільки, згідно з переписом, українців в Україні проживає 78%, то й серед депутатів Верховної Ради має бути 78% українців, в уряді, в міліції, у Збройних Силах. Серед студентів і викладачів має бути 78% українців, бізнесменами мають бути 78% українців і так далі.

Ми збираємося ввести справжню рівноправність націй і народностей в Україні. Це не означає, що ми когось будемо звільняти з роботи – ні, звичайно, хай людина допрацює, але на її місце ми, якщо серед професорів даного вузу, наприклад, немає 78% українців, будемо брати саме українця.

А як ви будете чинити з власниками виробництв, серед яких, згідно з вашою Конституцією, теж 78% мають бути українцями? Щоб дотриматись цього відсотка ви плануєте забирати майно у бізнесменів за національною ознакою?

Ви дуже грубо це розумієте.

До речі, ви думаєте, ці статті з пальця висмоктані? Таке існує в США, у багатьох, особливо південних штатах. Таке існує в Індії, Індонезії, в Словенії. Це ж не я це вигадав.

У США почали застосовувати цей принцип для того, щоб допомогти колишнім рабам, неграм. Адже оскільки свого часу вони не мали можливості займатися бізнесом, посідати посади, то у законодавстві деяких штатів і передбачили, який процент у законодавчій, виконавчій і судовій владі, в поліції повинні займати негри. Так само, до речі, в галузі бізнесу: за такою пропорцією розподілялась допомога на ведення бізнесу від штату. Тобто, наприклад, якщо у Вірджинії проживає 60% негрів, значить, 60% всієї допомоги йде саме негритянському населенню. Це – відомі схеми.

Але як застосувати їх в Україні 21 століття? Візьмемо, наприклад, національний склад найбагатших громадян України…

Але як ми можемо його взяти? Ми його не знаємо! У нас в паспортах немає графи «національність».

Припустімо. Але раптом після того, як ця графа з’явиться, виявиться, що більшість з них – євреї. Як в такому разі досягнути пропорції, про яку ви говорите?

Дуже просто. Ми вже про це говорили. За допомогою перерозподілу прибутків підприємств через участь у ньому їхніх працівників. Тобто не єдиний власник підприємства буде забирати весь прибуток і вивозити його за кордон, а ми ділитимемо його за цією пропорцією: 78% всіх прибутків – українцям, 22% – представникам інших національностей.

Мені здається, на початку ХХ століття подібні підходи називалися експропріацією…

Даремно ви так. У всьому світі в передових країнах так чинять. В Європі всі прибутки підприємств розподіляються не тільки на їхніх працівників, а ще й на їхніх дружин і дітей до 16 років. У цьому й полягає той знаменитий «шведський соціалізм».

Це – не експропріація. Це – справедливість! Тим більше ми говоримо про підприємства, які ще донедавна були державною власністю, нажитою багатьма поколіннями наших пращурів.

Але все одно, як запровадження ваших підходів відбуватиметься у конкретних історичних обставинах, у сьогоднішній Україні? Є, наприклад, конкретний Ринат Ахметов, який володіє конкретним Єнакіївським металургійним заводом. І всі наші спроби розповісти йому, як він має чинити зі своїм заводом і його прибутком, наштовхнуться на його заперечення: згідно з Конституцією України, приватна власність є непорушною.

Хай говорить, що хоче. Ми приймемо закон про розподіл прибутків. Всі працівники підприємства будуть визнані учасниками виробництва і зможуть отримувати частку від прибутку цього підприємства. А він хай залишається його приватним власником! Просто прибутки будуть розподілятися по-іншому!

До речі, якщо вже за те мова зайшла, іноземні інвестиції чіпати ми не збираємось. Хай розподіляють, як хочуть. «Свобода» поважає приватну власність. Але там, де мова йде про підприємства, вкрадені в українського народу, де була проведена нечесна приватизація – підхід буде саме такий…

Ми хочемо, щоб весь український народ був середнім класом – і ми досягнемо своїх цілей, коли прибутки будуть розподілятися між працівниками, коли ми заборонимо вивозити капітал в офшори. Так, ми можемо дозволити власникові отримувати більший процент прибутку, аніж рядовим працівникам. Наприклад, 3% або навіть і 10% від прибутку його підприємства – це ж величезна сума! Але це повинно залежати від того, чи є він хорошим менеджером, чи «пустишкою», паразитом, як Коломойський, який сидить у Швейцарії, не здійснює управління виробництвом, а тільки його «стриже» і вивозить з України той капітал, який мав би залишатися тут і йти на наш розвиток.

Я так розумію, саме звідси ви плануєте брати кошти на фінансування чисельних соціальних видатків, передбачених у вашій Конституції?

Ви знаєте таку цифру: за два перші роки перебування регіоналів при владі з країни вивезено 53 млрд доларів, а лише за два місяці цього року – 6.7 млрд. Сумарно це дало 60 млрд доларів або приблизно 480 млрд гривень. Бюджет України на цей рік складає 367 млрд гривень, тобто вивезли майже півтора річних бюджети України!

Та якщо ми це перекриємо, ми відразу стаємо європейською країною за рівнем життя. Ми встановлюємо пенсії та зарплати європейського рівня. Ми оновлюємо всі технології промислового виробництва, піднімаємо сільське господарство! Ми могли б повністю ліквідувати безробіття і повернути на Батьківщину етнічних українців, які зараз бідують за кордоном. За рахунок цього ми плануємо повністю звільнити дрібний бізнес від податків. Хай займаються собі сімейним бізнесом, годують і себе, і своїх сусідів!

Коли влада буде знати, що народ озброєний, вона не буде розганяти мітинги, не буде утискати свободу слова

З економікою більш-менш зрозуміло. Підемо далі. Вже в першій статті «свободівської» Конституції говориться про повернення в Україну смертної кари…

Це – позиція «Свободи», я цього не дотримуюсь. Звичайно, якщо крадуть у таких розмірах, ґвалтують, вбивають і вже не бояться смертної кари, то це – предмет для дискусії. Однак я вважаю повернення смертної кари негуманним. Бог дав життя, Бог хай і забирає. Хоча якщо йдеться про вбивство при самообороні, то це – інша справа…

Власне, у вашій Конституції є стаття про загальне озброєння українського народу («Дозволено вільно набувати і володіти вогнепальною і холодною зброєю усім психічно здоровим та несудимим українцям»).

Так. Бо хто мене зачепить, якщо він знає, що я маю зброю? Хто наші права буде попирати, якщо ми озброєні?

Так тоді і міліції ніякої в державі не потрібно…

Абсолютно! Звичайно! Звичайно, питання носіння чи тримання зброї вдома потрібно буде детально врегулювати – це елементарні речі. Але коли влада буде знати, що народ озброєний – бо ми передбачаємо, що навіть студенти обов’язково протягом чотирьох місяців опановуватимуть використання вогнепальної зброї у вузах і середніх спеціальних навчальних закладах – то влада не буде розганяти мітинги, не буде утискати свободу слова…

Але у цієї медалі є й інша сторона. Напишу, скажімо, я про якусь партію так, що її лідерам не сподобається, прийде до мене в редакцію якийсь партфункціонер з пістолетом в кишені, «Пух!», і проблема вирішена. Це ж просто право сильного!

А ви в нього «пухніть» раніше. (сміється)

Ну, про яке право сильного ви говорите? Що, ми всі вбивці? Це ж тільки вроджені вбивці можуть вбити людину чи взагалі будь-яку живу істоту! У нас в сім’ї, наприклад, кликали сусідську тітку, щоб вона зарізала нам курку, бо в сім’ї ніхто вбити не міг. У кожному українському селі є колії, які вбивають для господарів по всьому селу свиней і бичків, бо господарі не можуть цього зробити. Вбити – це ж великий гріх.

І дивіться, чому злочинність на сході і півдні України набагато вища ніж на заході? Бо та частина була під сильним впливом комуністів набагато триваліший час, ніж західна Україна. Там в Бога перестали вірувати. А зараз, коли наука довела, що Творець існує, коли вже в адронному колайдері знайшли «Божу частку», мораль і культура повинні виходити з християнської моралі, а не з того, що «весь мир насилья мы разрушим до основанья…».

А південно-східна Україна, про яку ви зараз говорите, взагалі готова до введення загальної озброєності населення чи потрібні якісь перехідні заходи? Ви якось це передбачили?

Це ж уже деталі. Звичайно, продаж зброї треба буде узалежнити від вердикта психолога – декласований це елемент чи ні, йому зброя потрібна для вбивств і пограбувань чи для самозахисту.

Американці он озброєні всі, і нічого. Так, трапляються різні випадки. Але, ви думаєте, що якби комусь дуже потрібна була б зброя, щоб когось розстріляти, він би її не знайшов? Сьогодні у нас всі бандити озброєні, а прості люді перед ними беззахисні.

Повернення Україні ядерного статусу – це положення вашого авторства чи дописане після вас?

Як на мене, це все-таки зайве. Володіння атомною зброєю є фінансово обтяжливим для країни, хоча сьогодні вже й не так, як раніше. Але, з іншого боку, ситуація України сьогодні досить важка. Одразу кілька країн мають до нас територіальні претензії, в тому числі, й Росія, яка, згідно з Будапештськими угодами, мала б виступати гарантом нашої безпеки та територіальної цілісності.

Ви, можливо, не знаєте, але Росія зараз тільки й чекає, щоб Ізраїль напав на Ірак. В Росії уже давно сформували Південно-Західне угрупування військ, і як тільки Ізраїль почне цю війну, вони окупують все Закавказзя і, очевидно, Україну. Привід очевидний – близько до кордонів Росії відбуваються військові дії, і вони повинні захищати свою безпеку.

Але ж, якщо в ситуацію втрутяться Сполучені Штати Америки, це розв’яже Третю світову війну.

Для США сьогодні головне – це питання їхньої внутрішньої політики, зовнішня політика їх не цікавить. Сьогодні існує загроза, що США повернуться до політики ізоляціонізму, яку вони проводили з кінця Першої світової війни аж по 1941 рік. Вони, як і тоді, проголосять лозунг: європейці не повинні втручатись у наші справи, а ми не будемо у ваші, і просто самоізолюються. Ви там, мовляв, бийтеся, воюйте, а ми будемо займатися своїми справами!

А як же концепція глобального домінування? Як же місія з розповсюдження демократичних цінностей і американського способу життя на весь світ, якою так пишається Вашингтон?

Ви ж розумієте, що якби не було США, то вже давно б не було України… Росія б уже давно окупувала все, бо Росія не може бути імперією без України.

Тобто, на вашу думку, США можуть кинути нас напризволяще і віддати Росії?

Обама вже фактично це зробив. Він визнав, що Україна – це регіон інтересів Росії. Ми не знаємо про офіційні домовленості з цього приводу, але фактично здача України вже відбулась.

Тому, повертаючись до питання про атомну зброю, все залежить від ситуації, в якій перебуватиме Україна. Якщо наше становище буде серйозним, якщо ми повинні будемо оборонятися, то я – за повернення ядерного статусу.

«Свобода» ніколи не піде на застосування сили: ні йдучи до влади, ні перебуваючи у владі

У вас в Конституції прописана заборона комуністичної ідеології, але не сказано нічого про заборону нацистської… Це випадково?

Річ у тому, що нацистська ідеологія вже давно заборонена міжнародним правом. Ця заборона – загальновідома і забороняти її ще раз просто нема потреби.

Комуністів же засуджують, в тому числі на рівні Ради Європи, але ж ви подивіться скільки у нас до цього часу прибічників цієї ідеології! Я думаю, що й на цих виборах стануть однією з великих фракцій у наступному парламенті. Вони дуже мудро ведуть кампанію, розцвітаючи на російському капіталі. Запустити рекламу на одному каналі телебачення коштує мільйон гривень на тиждень. А вони крутять свої ролики по всіх каналах! У «Свободи» на те нема коштів, хоча партії пропонували великі кошти за включення у список…

А хто пропонував?

Я вам не скажу прізвищ, але мені Олег (Тягнибок – Авт.) казав: пропонували, мовляв, включай у списки – будемо фінансувати. Але це б означало розчинитися, втратити своє обличчя, свою ідеологію. Партія на це ніколи не піде.

Стаття 18 вашої Конституції звучить так: «Цензура в Україні заборонена… Заборонено антиукраїнську пропаганду і культивування аморальної і протиправної поведінки, насилля, сексуальних збочень і всього, що суперечить духовності Української нації». Цей момент про сексуальні збочення – це, на вашу думку, не втручання у приватне життя? Адже якщо люди займаються тим, що їм обом подобається, при цьому нікому не заважаючи, то навіщо їх при цьому контролювати державі?

Ви праві! Ще Маркс казав, що кожна людина має право відправляти свої особисті потреби без того, щоб туди сунула свій ніс поліція чи держава. Я з вами згоден. Але ми маємо на увазі пропаганду!

А що ми маємо на увазі під словом «збочення»?

От, наприклад, в парку Шевченка в туалеті за радянської доби всі гомосексуалісти збирались…

Тобто коли гомосексуалісти збираються в одному місці – це пропаганда збочення?

А коли вони проводять мітинги чи паради – це що, не пропаганда?

А збоченнями ми називаємо все, що лежить за межами традиційної гетеросексуальної сім’ї?

Є ж християнська мораль, та й не тільки християнська – це засуджується в ісламі, та взагалі скрізь. Звичаєве право України передбачало за такі збочення смертну кару – так само, як за скотолозтво і інші подібні речі.

Зрозумійте, ми не говоримо нищити їх чи ще якимось чином карати. Займайтесь собі, чим хочете, це ваша приватна справа. Як казав Маяковський, «Эй, онанисты, кричите “Ура!” – ваши условия налажены, к вашим услугам любая дыра, вплоть до замочной скважины!» Роби собі вдома, що хочеш, а тоді сам викликай собі швидку допомогу, це твої справи. Але пропагувати збочення на телебаченні – це інша справа…

Коли ви закликаєте заборонити «все, що суперечить духовності Української нації», то виникає питання: хто буде визначати, суперечить той чи інший, наприклад, твір мистецтва духовності чи ні?

От сьогодні є комісія Костицького… (сміється)

Тобто ви підтримуєте діяльність цього органу?

Та ні! Я йому казав: «Василь Васильович, що ви творите?», то він образився. Це ж тонка справа, подібні оцінки не так потрібно давати!

Так, повинна бути громадська рада з заслужених, поважних людей, які б справді користувалися авторитетом у суспільстві – до неї б увійшли письменники, художники, працівники культури, вчені, прості порядні громадяни – вони й визначали б. Але, звичайно, не треба чинити так, як фашисти: мовляв, не подобається – розстріл.

«Свобода» ніколи не піде на застосування сили: ні йдучи до влади, ні перебуваючи у владі. Ніякого насилля! Ми прагнемо вирішувати питання тільки рекомендаціями, тільки широкою роз’яснювальною роботою.

Копатько чи Бекешкіна дають одні дані в Адміністрацію Президента, Кабінет Міністрів і СБУ, а оприлюднюють – зовсім інші

Як ви думаєте, скільки ще може протривати діючий політичний та економічний режим?

Цього ніхто не може сказати. Ви ж бачите, вони залякують народ. У мене є знайомі бізнесмени з Хмельниччині, то вони розказують: до них приходять «донецькі» і кажуть віддавай свій бізнес за таку-то ціну. Не хочеш – отримуєш кримінальну справу. Люди кидають все і тікають. Зараз у нас йде масовий виїзд бізнесменів середньої руки за кордон. А владу це не цікавить – їм потрібні тільки будівельники, водії, охорона, кухарки і служниці.

Одним з варіантів розвитку подій в Україні називають її стрімку білорусизація…

Може бути навіть гірше…

А ваші побратими зі «Свободи» говорять про інший варіант – повалення діючої влади через національну революцію…

Про збройну революцію ніхто не говорить, абсолютно. Ви неправильно розумієте. Під національною революцією ми маємо на увазі проведення революційних реформ. Тільки мирним шляхом! Ніякої зброї не буде!

А якщо вам не те, що не дадуть реформи проводити, а навіть до парламенту не пустять, от уже в ході цих виборів?

Ми знаємо про ці плани. Ви знаєте, який зараз реальний процент підтримки «Свободи»? Не той, що дає Копатько чи Бекешкіна, бо вони дають одні дані в Адміністрацію Президента, Кабінет Міністрів і СБУ, а оприлюднюють – зовсім інші. У серпні-місяці цього року рейтинг «Свободи» був 14%! Власне, для того ми й об’єдналися в КОДі – ми не закликаємо народ до зброї, а хочемо зупинити цю владу мирним шляхом, спільним контролем.

В такому разі, якими будуть ваші дії, якщо замість очікуваних вами 14% ЦВК оприлюднить підсумковий результат «Свободи» у, припустімо, 3.5%? Ви підете до Вищого адміністративного суду?

Це означає програш… Я не скажу вам, що ми будемо робити, якщо таке трапиться. Нема сенсу загадувати наперед.

Я відчуваю, що «Свобода» пройде і своєю роботою в парламенті завоює довіру народу. Можливо, я не доживу до того часу, коли вона буде при владі, матиме більшість у парламенті, але я буду на це працювати і всі свої сили віддавати, щоб ті ідеї, які я виношував все життя, були реалізовані – в інтересах всього українського народу.

Якщо «Свобода» таки пройде до парламенту, чого стосуватиметься перший законопроект, який ви подасте?

Мої перші законопроекти стосувалися б боротьби з корупцією, реформування судової системи і системи права. Судова система мала б бути дуже простою: до районних судів суддів має обирати населення даного району. Судді району з-поміж себе повинні обирати собі голову. Судді всієї області обирають Апеляційний суд. А всі судді України обирають Верховний Суд. Це була б проста і дієва система, а не така, як зараз, – коли юристи не знають, до якого суду їм звертатись. Так само виборними мали б бути посади міліціонерів, податківців, землевпорядників та інших посадовців – це був би найкращий метод боротьби з корупцією!

Систему права в Україні потрібно було б максимально спростити, адже українські суди завжди керувалися не стільки законом, правом, скільки здоровим глуздом та совістю. Я і своїм студентам говорю, що їхнє найперше завдання – підвищувати свою моральність. Це навіть важливіше, ніж здобувати знання: ну, про які знання ми говоримо, якщо в Україні є чинними більше 50 тисяч законів і підзаконних актів, і в них часом не можуть розібратися навіть найкращі юристи?

Тому закон повинен домінувати тільки у крайніх випадках, це тільки в тоталітарних суспільствах закон домінує. Джерелом права перш за все повинні бути здоровий глузд і совість – я називаю їх загальним правом.

Тому я б провів повну реформу системи права в Україні. Сьогодні воно у нас поділене на більше десятка галузей: право є господарське, трудове, сімейно-шлюбне, земельне і так далі. При цьому господарське право слово в слово повторює цивільне, тільки в господарському праві розглядають справи юридичних осіб, а в цивільному – фізичних. Це ж нонсенс! Але ж чиновництво і вчені зацікавлені в розвитку все нових і нових галузей права, бо це годує величезну кількість людей. З’являються нові суди, а в них нові посади. У вузах з’являються нові кафедри зі своїми штатами. Тому я б поділив все право на публічне і приватне: приватне регулювало б інтереси приватних осіб – і юридичних і фізичних, а публічне – інтереси держави і всього народу…

Сьогодні в Україні повно російських стукачів, і на юрфаці Університету Шевченка в тому числі

Кажуть, що колишній ректор Київського університету Віктор Скопенко свого часу відчутно сприяв у стінах університету провладним політичним силам. Зараз такого немає?

Про Скопенка я вам такого не скажу. З одного боку, під час Помаранчевої революції він не підтримував рішення про оголошення університетом страйку. З іншого – коли я тоді офіційно заявив, що відмовляюсь читати лекції студентам, він на мене жодним чином не тиснув, не вимагав мене звільнити. Інша справа, що він тоді, очевидно, хотів залишитись на своїй посаді незалежно від того, хто переможе на президентських виборах. Тому й просив співробітників університету не особливо проявляти політичну активність. Але ніхто на нього не дивився. Та й він не особливо переслідував за те, що його не слухались.

Зараз ви не відчуваєте адміністративного чи політичного тиску в стінах університету?

Ну, хіба що хотіли звільнити за навчальний посібник… У 2010 році наша кафедра опублікувала підручник «Історія українського права». Спочатку про нього хтось написав в Росії – сьогодні в Україні повно російських стукачів, і на нашому факультеті в тому числі. Там ним зацікавився комітет по боротьбі з кольоровими революціями створений в адміністрації Президента Путіна Модестом Колеровим. Перша стаття проти цього підручника була опублікована саме в Росії. Потім її передрукували наші комуністи у своїй газеті «Киевский вестник». А тоді, видно, повідомили нашого проросійського міністра освіти Табачника. То він на телебаченні, виступаючи у Кисельова, сказав, що, мовляв, у його рідному університеті квітне русофобія.

Я написав, що у російській розмовній мові, у мові правників та політиків домінує нецензурщина. Вони назвали це русофобією.

А що він мав на увазі?

Мабуть, мої розділи у цьому посібнику. Там йшлося про те, що ще в сиву давнину літописці писали, що пращури росіян були некультурні, жили як звірі, матюкались при жінках. То я написав, що і сьогодні у російській розмовній мові, у мові правників та політиків домінує нецензурщина. Я написав, що той же Путін активно застосовує у своїй мові жаргонізми на кшталт «мочить в сортире» чи «какой-то мазурик увел самолет» і так далі, і що подібні речі породжують у людей неповагу до закону і права.

Вони назвали це русофобією. З цього посібника зняли гриф міністерства, хоча рецензії були позитивні. Ті 500 екземплярів, які вже були надруковані, наказали знищити. Дано команду звільнити авторів. То минулого року звільнили талановитого асистента кафедри, який писав унікальну дисертацію про мову в праві, пояснивши це тим, що він ходив одягненим не так, як треба – то шарфик на волосся пов’яже, то в кіпі прийде. Зараз він влаштовується в університет в Словенії, в Любляні. Але ж такими спеціалістами не розкидаються! І, звичайно, його звільнили через політичні мотиви!

Була дана команда і мене звільнити, але не знайшли підстав, а без підстави достроково розірвати контракт зі мною вони не можуть, я в судовому порядку себе захищу… А скільки анонімок на мене писали! Ректор до себе цілі курси викликав, а студенти кажуть: він, мовляв, такого не говорив, ні до якої русофобії він не закликає. Я ж читаю Історію держави і права зарубіжних країн. Ну, що русофобського я можу дати в цьому предметі? Але контракт у мене закінчується наступного року, і я вже знаю, що далі працювати я не буду…

Стаття по темі

Не в нашем колхозе: почему политики бегут от земельного вопроса, как черт от ладана

Новина по темі

Коммунисты расцветают на российском капитале – националист

Святослав Хоменко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»             18.09.2012 0:27  

http://ord-ua.com/2012/09/18/oleksandr-shevchenko-yak-tilki-izrayil-napade-na-iran-rosiya-okupuye-ukrayinu/?lpage=1