Євген Наконечний Украдене ім’я XXIII КАЦАП

XXIII. КАЦАП

Поряд із давнім терміном “москаль” на східноукраїнських землях з XVIII ст. в розмовній мові вкорінився етнофолізм “кацап” і його похідні. Зокрема, ненормативне слово “кацап” українці використовували й у приватному листуванні. У листі до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Тарас Шевченко запитує: “Хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?” (Підкреслення самого Т. Шевченка).¹ Яків Кухаренко – український письменник, етнограф, наказний отаман Чорноморського козацького війська, якому Шевченко присвятив поему “Москалева криниця”, писав у 1857 р. до поета, який повернувся із заслання: “Ех Тарасе, Тарасе, зведе тебе ця проклятуща кацапня! Куди ти йдеш? Знову на рожон прешся. Плюнь на них”.² Згадуючи часи “Кирило-Мефодіївського Братства”, П. Куліш писав: “Мы сделались ненавистниками не только тех, которые, по нашему воззрению, были виновниками бедственного положения нашей родной Украины, но и самих москалей, этого, по нашему тогдашнему мнению, грубого и ни к чему высокому неспособного народа, который мы звали кацапами. Шевченко был неистощим в сарказмах, анекдотах и припевах на счет великоруссов”.³

У листі Миколи Гоголя до свого земляка – історика, філолога та етнографа Михайла Максимовича міститься така порада: “Бросьте в самом деле “кацапию”, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем”.⁴

Леся Українка, розглядаючи твір Л. Толстого не з його улюбленого аристократичного, а з російського народного життя “Власть тьми”, який їй дуже не сподобався, взяла французький переклад твору, щоб побачити “як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі”.⁵ У листі до сестри О. П. Косач вона писала: “Іван Грозний представляли італьянці по італійськи… поводитись по кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний був похожий на кацапа”.⁶

Неофіційний етновизначальний термін “кацап” набрав такої популярності, аж його мусили відобразити укладачі словників як українськомовних, так і російськомовних. Наведемо із кількох лексиконів підбірку найбільш характерних прикладів слововживання цього терміну.

Авторитетний словник Б. Грінченка так тлумачить цей псевдоетнонім:

“Кацап, па, м. Великороссиянин. Тут дивляться, аж входить кацап. ум. Кацапчик, ув. Кацапюга.

Кацапеня, няти, с. Великорусский ребенок.

Кацапка, ки, ж. Великороссиянка. Приїхав в одне село – дивиться, кацапка кричить.

Кацапня, ні, соб. от кацап.

Кацапський, а, е, Великорусский.

Кацапчик, ка, ум. от кацап.

Кацапщина, ни, Великороссия. Лаяв кацапів і кацапщину.

Кацапюга, ги, м. ув. от кацап”.⁷

Російський лексикограф В. Даль це слово тлумачить так: “Кацап – прозвище, данное малорусами великорусам”.⁸ У новітньому післявоєнному словнику російської мови знаходимо таке:

“Кацап, устар. простореч. презрительное название русского (в отличии от украинца). Кричали,… торговались на тротуарах греки, армяне, евреи, турки, французы, кацапы, хохлы. (А. Н. Толстой. Четыре века).

Кацапка, устар. простореч. Женск. к кацап.

Кацапский, устар. простореч. Относящийся к кацапу”.⁹

У сучасному українському словнику надибуємо:

“Кацап, а, ч., заст., розм. Зневажлива назва росіянина. Ярмарок аж кипів…, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи (Вовчок, VI, 1956, 294);

Прийшли кацапи обідати, посміялися з неї, хоч вона того й не пойняла [не зрозуміла] (Мирний, І, 1954, 67).

Кацапка, и, ж., заст., розм. Жін. до кацап.

Кацапський, а, е, заст., розм. Прикм. до кацап. Його [Гоголя] невмирущі типи з “Мертвих душ“ – це зразки з наших панів, а не кацапських (Мирний, V, 1955, 410); Жарт такий, як у кацапа. – Ви б ліпше запустили собі кацапську бороду, вона б вам більше личила (Д. Бедзик, Дніпро..., 1951, 210)”.¹⁰

Як бачимо, словники неспростовно підтверджують широке розповсюдження псевдоетноніму “кацап” в Україні. Теж саме підтверджує художня література.

“Племенную своеобразность двух народных отраслей видел издавна, и с обеих сторон, сам народ: с обеих сторон был русский народ, издавна разделившийся, по политическому положению и политической мерке, на великую и малую Русь, но эта Русь на одной стороне были “хохлы”, на другой “москали” или “кацапы” – простонародные клички, имевшие для обеих сторон более или менее определенный смысл”.¹¹

Із властивою йому документальною точністю А. Свидницький описує ставлення подільських селян до незвичного для них попа-кацапа:

“На тім покошились, що вибили Тимоху: ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: “так-таки, так!” або: “це не так!”… Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою, дома тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: “Уб’ю, а сам на Сибір піду”; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо хотів кишеню собі полатати. І те помістили в прошенії, що він на срам дому Божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться: і звичаїв не знає і не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю – хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після цього прошенія – щоб на місце Тимохи прислали пока хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап”.¹²

Таке ж ставлення до попа-кацапа відмічалося на Чернігівщині в другій половині XIX сторіччя. “Почуття окремішності своєї від “кацапів” було у наших священиків зовсім ясне й виразне. Я пригадую дуже добре, – писав М. Галаган, – як неприязно вони зустріли в своїм гурті священика, присланого в одно із недалеких від нас сіл із якоїсь російської єпархії. Ніколи не чув я, щоб поза очі називали його на ім’я чи на прізвище: назва для нього була одна – “кацап”.¹³

Під час арештів членів Кирило-Мефодіївського Товариства у Києві поліція знайшла на паркані прокламацію такого змісту: “Братья! Настает велыкый час – час, в который вам представляется случай смыть поношения, нанесенные праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из Вас подымет руки за великое дело… За нами Бог и добрые люди. Вечно верные сыны Украины – враги кацапов”.¹⁴

Назву “кацап” широко вживали в побуті не лише українці, але й українські євреї. Відомий єврейський етнограф, збирач народних дотепів Шафрін, подає єврейський анекдот: “Коли кацап купує серп у єврейській крамниці, то піддає серп трьом випробуванням. Передовсім вириває собі з бороди волос і намагається перетяти його у повітрі. Якщо серп розітне волос навпіл, то добре, якщо не розітне надвоє, то зле. Потім ударяє серпом об камінь. Якщо вискочить іскра, то добре, якщо не вискочить, то зле. Потім бере серп і ховає його під свій кожух. Якщо продавець не зауважить цього, то добре, якщо спостереже, то зле…”.¹⁵

Варто навести також спостереження відомого єврейського політичного діяча В. Жаботинського: “Ми, євреї, самі тут на Півдні так старанно і так наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті цілковито впустили з очей справжню, аритметичну дійсність, як вона виглядає за межами нашого курячого світогляду. Поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте будь-куди не лише в його центрі – в котрий небудь Миргородський або Васильківський повіт, загляньте на його окраїни – до Харківської або Воронізької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, – і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хахли”, а по той бік – “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай; одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Варто було б поїхати туди П. Б. Струве, авторові теорії щодо “національних відштовхувань”, перед тим, як казати про єдину трансцедентну “загальноросійську” суть. Такого виразного відштовхування нема, як кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли вичитував нерозумним дівчатам:

Кохайтеся, чорнобриві, 
Та не з москалями, 
Бо москалі – чужі люди…”¹⁶

А. Свидницький в повісті “Люборацькі” наводить приповідку, якою дразнили на Поділлі кацапів: “Неголені, бородаті, дразнять собак попід хати, в корчах засідають, людей виглядають: сто душ – сто копєєк. Гугу, тюга! кацапюга!”

Про “кацапів” є чимало народних прислів’їв, наведемо для ілюстрації одне: “Бог сотворив цапа, а чорт кацапа”.¹⁷

Політика обмосковлювання в СССР здійснювалася шляхом примусово-планового перемішування населення. Українську молодь – випускників профтехучилищ, технікумів та вузів – масово скеровували на роботу в Росію, а російську – навпаки, в Україну. Їдко-саркастичне схвалення отакої реалізації “сталінської дружби народів” відбито в популярній тогочасній приказці: “Хай живе й пасеться кацап на Україні, а хахол на Сахаліні”.

Напевно ніколи так часто не вживався друком етнофолізм “кацап”, як у бурхливі роки революції, коли агітатори різних політичних спрямувань змушені були промовляти до широкого українського загалу зрозумілою і доступною йому мовою. У 1919 р. виходить більшовицька пропагандистська брошура під шокуючою назвою: “Про кацапів”. Ось деякі уривки з неї: “Гетьманці, петлюрівці та інші самостійники казали селянам, що вони запрохали німців тільки для боротьби проти “засилля кацапів”. В дійсності наші куркулі боролися тільки проти кацапів-селян і кацапів-робітників; кацапам-куркулям, кацапам-поміщикам вони навіть допомагали”.¹⁸ І далі: “кацапи-поміщики, кацапи-буржуї є наші вороги, як: українці-поміщики та українці-куркулі”.¹⁹ У пропагандивних виданнях уряду Української Народної Республіки теж вживалося слово “кацап”. Наприклад, було розповсюджено плакат-карикатуру під назвою “Братнє життя кацапів з українцями”.

На плакаті, що зображає, як два дядьки-українці тягнуть плуга, а два кацапи їх батожать, подано такий текст: “Цих два грубих кацапи – це, напевно, большевицькі комісари з Московщини. Ви бачите, як їм очі позапливало салом? Це вони так у вас на Вкраїні харчуються добре. Та й додому в Московщину не мало везуть. За сім місяців свого хазяювання на Вкраїні большевики вивезли на Московщину десятки тисяч вагонів (а це десятки мільйонів пудів) ріжних харчових продуктів: зерна, паші, м’яса, масла; тисячів пудів соли, гасу, шкіри; багато фабричних машин, десятки тисяч вагонів і тисячі паровозів, сотні тисяч кос і безліч всякого іншого добра. Як Ви думаєте, як би це все зосталося на Вкраїні, чи було би у нас тепер така дорожнеча, що бідному й дихнути не можна?

А гляньте-но на наших дядьків! Десь їм не так добре ведеться, як комуністам, що й очі позападали і щоки повтягало? Мабуть, москалі-комуністи не по-братерськи діляться з українцями українським хлібом. Далі вже чоботи і штани з українців познімають. А може, дядькам то не до смаку, що шиї в ярмі? Це їм таке “самоопределєніє” московські большевики дали. Свободу повну “вплоть до отдєлєнія”. Все поодділяли, все позабірали у нас. Тепер, значить, і душа може від тіла свобідно відділитися. А коли, справді, котрий з дядьків ноги простягне, так комуністи тоді іншого дурня з-поміж українців запряжуть до плуга”.²⁰

У брошурі, виданій Українською Народною Республікою, говориться: “В Росії за царського уряду був один народ повноправний: це росіяне (москалі-“кацапи”). Вони мали право вчитися по школах своєю рідною мовою, російською мовою писали й говорили в судах, російська мова була в армії. Іншим народам права не давали”.²¹

Українські повстанці, що діяли в центральних областях України в 1919–1922 роках, як свідчать чекістські донесення, виступали під кличем – “виганяти кацапів з України”.²² Як згадують учасники національно-визвольної боротьби, проти оманливого більшовицького гасла “Пролетарі всіх країн, єднайтесь” було сформульовано таку осторогу українцеві: “Всі люди твої брати, тільки москалі, ляхи, мадяри і румуни – це вороги нашого народу”. Звідси клич: “бий ляхів і кацапів”.²³

Походження слова “кацап”, на відміну від ясної етимології слова “хахол” вимагає уважного філологічного розгляду. Спроба пояснити слово “кацап” методом так званої народної етимології, коли походження слова виводять із першої-ліпшої співзвучності або із випадкової подібності, є звичайним намаганням нейтралізувати їдке значення цієї назви. Користуючись тим способом народної етимології, твердять, що нібито назва “кацап” є якоюсь аналогією до прізвиська українців “хахол”. Наприклад, історик М. Костомаров “вияснював, що це слово походить від “как цап”, себто такий “як цап”. А. І. Бородай думав, що це слово значить “кат-цап”.²⁴ Один з київських українофобів з удаваною наївністю пояснював: “Обидва прізвиська ведуть своє походження від своєрідного способу зачіски голів, у старовині інакшої в представників тієї та іншої народності”.²⁵

Мовляв, реагуючи на прізвисько “хахол”, “наш нарід відповів на цей етнографічний дотеп назвою великороса “кацапом”, ймовірно, за тотожну зовнішню ознаку і побутовий звичай носити бороду на подобу “цапа”, а звідси “кацап”, “як цап”, – “как цап”, – кацап – у вигляді маленького реваншу з боку постійного гумориста-українця, при тому більш влучного”.²⁶

Насправді слово кацап (касап), як ствердив академік Д. Яворницький, тюркського походження і означає різник, розбишака. Ось як він пише про це:

“Працюючи в Архіві Міністерства юстиції у Москві, я знайшов декілька українських документів середини XVIII ст., в яких слово “кацап” писалося не з буквою “ц”, а з буквою “с”, тобто, не “кацап”, а “касап”. Звернувшись потім від архівних документів до мови тубільців Середньої Азії, я дізнався, що в сартів є слово “касаб”, “касап”, що в буквальному розумінні означає “м’ясник” і в переносному “гицель” (живодер). Звідси я і роблю висновок, що теперішнє слово “кацап” зовсім не руського, а східного, правдоподібно – татарського походження, як слова: деньга (по-татарськи – “тенька”), хомут (“хамут”), сундук (“сандук”) та інші, які, проте вважаються у нас за давністю чисто московськими. Йдучи далі, я допускаю, що початково кличкою “касап” обзивали москалі татар в смислі “насильників”, “пригноблювачів”, “гицлів”. Від москалів слово “кацап” могло бути занесеним до українців в епоху московської боярщини на Україні, в XVII ст., після гетьмана Богдана Хмельницького”.²⁷

Академік С. Єфремов зробив на цю тему повідомлення в “Літературно-науковому віснику”.²⁸

Тлумачення Д. Яворницьким слова “кацап” поширив і поглибив анонімний (правдоподібно акад. А. Кримський) рецензент “Киевской старины”. Після низки етимологічних міркувань він робить такий висновок: “Таким чином, щоб знайти співзвуччя для українського слова “кацап” в тюркських наріччях, немає потреби неодмінно звертатися до мови тюркменів-сартів; слово це, в прямому і переносному значенні своєму, отримало, мабуть, з давньої пори, розповсюдження і в інших тюрків, які перебували в культурній взаємодії з південною Руссю, а саме: у половців, османілів, або малоазіатських сельджуків, кримських татар, а також у литовських караїмів…”.²⁹ Далі автор наводить деякі приклади: так турецькою мовою вираз “адам кассаби” означає люта людина, деспот, вираз “кассап одлу” – шельма; “кассапчи” – караїмською означає – кат; “хассап” мовою кримських татар означає м’ясник, гицель і т. д.³⁰ З таким тлумаченням погоджуються інші автори.

“Треба знати, що слово “кацап” вже віддавна знане в мовах багатьох східних турецьких племен і значить “різник”, “лютий чоловік”, “кат”, “деспот”, “злодій”.³¹

Дореволюційний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко у своєму щоденнику відзначив: “слово “кацап” чи “касап” на тюрських мовах і в молдавській означає – різник, різун, живоріз”.³² Він же занотував вираз “покацапились”.³³

Тлумачення слова “кацап” подається також в “Українській малій енциклопедії” Є. Онацького як похідне від татарського “різник”, “різун”.³⁴

У Степана Руданського є цикл співомовок про кацапів. Наведемо лише один уривок:

Завів кацап християнина, 
Зарізати хоче. 
Зав’язав йому назад руки, 
Ніж широкий точить. 
А кацапчук семиліток 
Мало не брикає: 
Кругом скаче коло тата 
Та все промовляє: 
“Да полна уж тачать батька!.. 
Будєт с нєго, будєт!.. 
Режь же, батька! то-то любо 
Как трепаться будєт!”³⁵

Легко зрозуміти, що в Росії етнофолізм “кацап” особливої любові не викликає. У делікатній формі про це писалося так: “Український народ не усвідомлює себе чимсь національно відособленим від нас “кацапів”. Не усвідомлює – і тим не менш охрестив своїх сусідів окремою і не можна сказати, щоб достатньо дружньою кличкою, отримавши в обмін від тих же сусідів не менш специфічне найменування”.³⁶ Останнім часом у російських засобах масової інформації та на естраді спостерігається спроба розірвати антонімічну пару “кацап” – “хахол”. До антонімів відносяться такі етнонімічні назви, як “українець” – “росіянин”, “русин” – “москаль”, “хахол” – “кацап”. Тепер малоприємного “кацапа” намагаються замінити назвою “москаль”, яка, вважають, походить від міста Москви і є, так би мовити, прийнятним варіантом слова “москвич”. Показовим у цьому відношенні є, наприклад, респектабельний часопис “Известия”. “Когда переговоры закончатся и хохлы с москалями наконец-то узнают, где чья земля, – неизвестно”.³⁷ Таке переставлення (замість “кацапа” “москаль”) є, в даному випадку, порушенням традиційної мовної практики, на що маємо безліч прикладів.

“І нині москаль називає українця “хахлом”, а навпаки українець москаля “кацапом”.³⁸ “А й тепер ще українець зве москаля “кацапом”, а москаль українця “хахлом”.³⁹ Письменник Антон Чехов, мандруючи Сибіром, охайність в побуті місцевих жителів оцінив таким порівнянням: “…вообще чистоплотность, о которой наши хохлы могут только мечтать, а ведь хохлы куда чистоплотнее кацапов”.⁴⁰

На Вороніжчині до сьогодні, за твердженнями етнографів, українців називають “хахлами”, а росіян відповідно “кацапами”. “Ці найменування завдяки їх широкому розповсюдженню і стійкому побутуванні перетворилися в своєрідні етноніми, втративши характер образливого прозвища”.⁴¹ Сучасний (безцензурний) шкільний підручник чітко фіксує цю антонімічну пару. “Кацапи” – зневажливе прізвисько росіян, поширене в Україні на противагу такому ж глузливому прізвиську українців – “хохли”, поширеному в Росії”.⁴²

Семантико-стилістичний обсяг етнофолізму “кацап” у мові українців (як, зрештою, й “хахол” у мові росіян) – це плід багатовікового співжиття. Слово “кацап” з погляду об’єктивної науки, звичайно, жодним чином не може функціонувати навіть у ролі етноніма-синоніма. Так само, як назва “хахол”.

На завершення можна ще відзначити, що в таємних мовах (професійні арго) теж побутували своєрідні етноніми. Так, наприклад, в російських етнонімах-арготизмах українця називають “мармиш”, а українку – “лоха”. У свою чергу в арго українських лірників, як і в білоруських професійних жебраків, росіян означали терміном “батус”, “бацай”.⁴³

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Шевченко Т. Повне видання творів.– Варшава; Львів, 1935.– Т. XI: Листи.– С. 21.

[2] Білецький О. І. Письменник і епоха.– К.: Держлітвидав УРСР, 1963.– С. 397.

[3] Федорук О. До питання про Шевченкові впливи на Пантелеймона Куліша // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження.– Львів; Нью-Йорк: Вид-во П. Коць, 2000.– С. 67.

[4] Письма Н. В. Гоголя.– СПб.: Изд. А. Маркса, [б. р.].– Т. I.– С. 253.

[5] Українка Леся. Твори: В п’яти томах.– К., 1956.– Т. 5.– С. 10.

[6] Одарченко П. Леся Українка під гнітом сучасної совєтської цензури // Леся Українка. 1871–1971.– Філядельфія, 1971–1980.– С. 277.

[7] Словарь української мови.– К., 1908.– Т. II.– С. 226–227.

[8] Даль В. Толковый словарь живого Великорусского языка.– СПб., 1881.– С. 99.

[9] Словарь современного русского литературного языка.– М.; Л.: Изд. АН СССР, 1956.– Т. V.– С. 886.

[10] Словник української мови.– К.: Наук. думка, 1973.– Т. IV.– С. 123.

[11] Пыпин А. Н. История этнографии.– СПб., 1891.– Т. III.– С. 5.

[12] Свидницький А. Твори.– К.: Держлітвидав УРСР, 1958.– С. 218.

[13] Галаган М. З моїх споминів.– Львів, 1930.– С. 35.

[14] Зайончковский И. А. Кирило-Мефодиевское общество.– М.: Изд-во Москов. ун-та, 1959.– С. 117.

[15] Safrin H. Przy szabasowych swiecach: Humor żydowski.– Łodź, 1976.– С. 31.

[16] Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання.– [Б. м.]: Сучасність, 1983.– С. 74–75.

[17] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.– СПб., 1872.– Т. I.– С. 257.

[18] “Про кацапів”. Видання політичного Управління Народного Комісаріату військових справ України.– К., 1919.– С. 6–7.

[19] Там само.– С. 8.

[20] Братнє життя кацапів з українцями.– Народне Міністерство Преси й Інформації Українська Народної Республіки.– 1919.– Ч. 30 , серпень.

[21] Правдиве слово про большевиків-комуністів.– Кам’янець на Поділлі, 1919.– С. 12.

[22] ВЧК-ГПУ. Документы и материалы.– М., 1995.– С. 180.

[23] Петровський Д. Революція і контреволюція на Україні.– Нью-Йорк, 1921.– С. 5.

[24] Р. П. Що значить слово “кацап”? // Літопис Червоної Калини.– Львів, 1996.– № 7–9.– С. 399.

[25] Флоринский Т. Д. Славянское племя // Университетские известия.– К., 1907.– № 8.– С. 39.

[26] Пилькевич А. Кто такие украинцы и чего они добиваются? – К., 1917.– С. 9.

[27] Русское слово.– 1901.– 11 лист.

[28] Єфремов С. Що значить слово “кацап”? // ЛНВ.– 1902.– Т. 17, кн. 1.– С. 2.

[29] О происхождении слова “кацап” // Киевская старина.– 1901.– Т. 65.– С. 474.

[30] Там же.

[31] Що значить слово “кацап”? // Життя і знання.– 1933.– Ч. 10.– С. 301.

[32] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).– Львів, 1931.– С. 348.

[33] Чикаленко Є. Спогади.– Львів, 1926.– С. 114.

[34] Онацький Є. Українська мала енциклопедія.– Буенос-Айрес: Накл. адмін. УАП церкви, 1959.– Т. 5.– С. 615.

[35] Руданський С. Твори.– Львів: Накл. НТШ, 1908.– Т. III.– С. 108–109.

[36] Силиковский А. На повороте // Украинская жизнь.– 1912.– № 12.– С. 7.

[37] Известия.– 1998.– 19 березня.

[38] Барвінський О. Огляд народної літератури українсько-рускої до 60-х років.– Львів, 1898.– С. 12.

[39] Когут Л. Україна і московський імперіалізм.– [Б. м.], 1916.– С. 75.

[40] Чехов А. П. Собрание сочинений в 12 томах.– М., 1956.– Т. 11: Письма.– С. 441.

[41] Чижикова Л. Н. Особенности этнокультурного развития населения Воронежской области // Сов. этнография.– 1984.– № 3.– С. 7.

[42] Сарбей В. Г. Історія України. XIX – початок XX століття: Підручник для 9 класу середньої школи.– К.: Вид-во “Генеза”, 1996.– С. 60.

[43] Бондалетов В. Д. Арготическая этнонимия // Этнография имен.– М.: Наука, 1971.– С. 31.