Культура

Харя вместо харизмы

Харизма испаряется

В начале лета премия "Серебряная калоша" была присуждена патриарху Кириллу "за непорочное исчезновение часов в номинации "Руки по локоть в чудесах". Эта шутка ознаменовала важное событие – утрату патриархом Русской православной церкви последних остатков харизмы. Патриарх утратил ту мистическую ауру священства, которая делала такой жест невообразимым. Из святейшего патриарха он превратился в глазах многих в гражданина Гундяева, по воле случая занимающего должность патриарха, и не более.

Часто приходится слышать, что христианство как религия отличается от институции, что крушение институции не задевает религии как таковой. Я, однако, не уверен, что идея может существовать совершенно отдельно от институций, в которых она получает выражение. Но не в этом дело. Вопрос в том, как в принципе может существовать церковь, из иерархии которой улетучилась харизма. Что это для нее значит?

Макс Вебер предлагал различать в каждой религии магов, пророков, способных на исключительные мистические контакты с божеством, и духовенство, которое Вебер считал чиновниками рутинизированной религии, специалистами в области доктрины и литургического ритуала, отвечающими за поддержание религиозно-социальных норм. Эта "церковная бюрократия" как будто не нуждается в харизме. "Термин "священник" может применяться по отношению к чиновникам регулярно организованного постоянного предприятия, занимающегося влиянием на богов, по контрасту с индивидуальными и нерегулярными усилиями магов", – писал Вебер. Патриарх – это управляющий церковью, так сказать, суперчиновник церковной иерархии, но вместе с тем – и это принципиально – фигура, наделенная мистической харизмой. Армия разных церковных чинов может крестить и отпевать без всякого патриарха (при синоде, так и происходило, а протестанты не знают высших церковных иерархов). И все-таки исчезновение харизмы из церкви ведет не просто к ее дальнейшей бюрократизации, но и к глубинной трансформации.

Процесс этот интересен еще и потому, что параллельно ему происходит постепенное угасание харизмы президента. Государство в идеале тоже состоит из харизматических политиков и бюрократов. Политик побеждает на выборах и получает своего рода мистическое "помазание" от населения, наделяющего его харизмой всенародной воли и ее репрезентации. У нас же две "рокировки" и фальсификация выборов нанесли президентской мистике непоправимый ущерб. Бюрократы как будто не нуждаются в президентской харизме, они, в конце концов, отвечают за то, чтобы поезда ходили по расписанию, а пенсионеры вовремя получали пенсию. Между тем бюрократия почти нигде не может существовать без политической мистики. И связано это с загадочным понятием власти. Власть – это некая способность организовывать деятельность людей без насилия. Власть основывается на признании легитимности ее носителя и его права распоряжаться людьми. Чтобы функционировать, чиновники, которых никто не выбирал, нуждаются в неком двигателе, приводящем в движение государственную машину, а именно в наделенном властью политике. Без такой фигуры бюрократия утрачивает всякий смысл. То же самое происходит и с духовенством. Без мистической благодати ритуал становится бессмысленным говорением пустых слов, как это, например, показано в "Чеховских мотивах" Киры Муратовой, где сами священники уже не понимают, что они делают и говорят.

В ситуации, когда исчезает харизма и в государстве, и в церкви, возникает искус для одной институции опереться на другую. Власть идет за легитимностью к патриарху, а патриарх к президенту. Фокус, однако, в том, что ни президент, ни патриарх не могут сегодня легитимизировать друг друга. Авторитет поистощился у обоих; в итоге вместо взаимной поддержки возникает взаимная делегитимизация.

Авторитет и насилие

Ханна Арендт считала, что в основе власти лежит авторитет как светская ипостась религиозной харизмы, а падение авторитета ведет к его замещению насилием. Это и понятно: если авторитетный политик приводит бюрократию в движение своей волей и люди добровольно ей подчиняются, то политик, не имеющий авторитета, вынужден заставлять людей подчиняться иными, насильственными способами. Удивительно, что наблюдение Арендт в равной мере относится и к церкви, которая, казалось бы, не имеет аппарата насилия и вынуждена обращаться за помощью к государству. Процесс над Pussy Riot – прямой результат патриаршей "Серебряной калоши". Православные дружины – точно такой же результат испарения благодати и харизмы. Очевиден этот параллелизм между околоцерковными дружинами и всякого рода нашистами, ткачевским казачеством и собирательными рабочими из Нижнего Тагила.

В этом свете понятно, до какой степени замена авторитета насилием не нейтральна по отношению к церковной бюрократии и рутинной деятельности чиновничества. Как только на горизонте возникают хоругвеносцы с дрекольем, все содержание христианской литургии как практики спасения, основанной на любви, разрушается до основания. Но ровно то же самое происходит и с государственными аппаратами. Как только суд становится средством государственного насилия, он утрачивает отношение к правосудию.

Подмена авторитета насилием, проявляющаяся сегодня в большинстве телодвижений церкви и государства, имеет принципиальное значение потому, что она ведет к систематическому обессмысливанию и интенсивному разрушению государственных и церковных институций. По веберовской модели церковь и государство состоят из двух эшелонов – харизматического и бюрократического. Подмена авторитета насилием приводит не только к быстрому разрушению остатков харизмы, но и к крушению бюрократического, нейтрально-технологического эшелона.

Немного истории

События последнего времени у многих справедливо вызывают ассоциацию с возникновением "черной сотни" в России в начале ХХ века. "Черная сотня" была создана в момент, когда кризис монархии вылился в революцию. В октябре 1905 года царь в манифесте неохотно даровал стране некоторые свободы – и тут же, в ноябре того же года, был основан "Союз русского народа" (не правда ли, знакомая последовательность событий?).

До того момента монархия сопротивлялась созданию политических партий и движений, потому что считала, что царской харизмы и бюрократии достаточно для управления империей. Активист "Союза русского народа" доктор Александр Дубровин (один из создателей Союза юрист Борис Никольский называл Дубровина "гнусным паразитом" и "грубым отталкивающим животным") убедил правительство, что спасти Россию может только православное патриотическое движение, нуждающееся в финансировании и полицейской поддержке. В планы Союза входили массовые манифестации и террор. Поскольку царь был глубоко убежден, что против него существует международный заговор, он распорядился поддержать "черную сотню". Хорошо известно, к чему это привело – убийства депутатов Думы, сотни еврейских погромов с тысячами жертв. Только в Одессе было 300 убитых. Во второй половине октября 1905 года в погромах погибло 1622 человека. За десять дней октября погромы состоялись в 660 населенных пунктах. 21 октября в Томске черносотенцы подожгли театр, в результате пожара и убийств погибло более тысячи человек. "Черная сотня" настолько прибрала Одессу к рукам, что по существу ввела в городе режим террора и систематических грабежей, приведший к упадку местной экономики. В итоге Столыпин приказал прекратить финансирование "черной сотни" в Одессе и разоружить ее. Разоружением черносотенцев были вынуждены заниматься войска Одесского военного округа. Подобные же меры вынуждены были принимать губернаторы Астрахани и Иркутска. Граф Витте писал в своих дневниках: "Союз – организация обычных воров и хулиганов"; "Цели "черной сотни" эгоистичны и имеют самую низкую природу. Их стремления диктуют желудок и карман. Это типичные убийцы с большой дороги". "Черная сотня" ненавидела Витте и готовила его убийство.

То, что планировалось как спасение отечества, резко ускорило крушение империи, так как объективно уничтожало последние функционирующие государственные институты. Показательно, конечно, что в "черной сотне" активно участвовали церковные иерархи. Из 70 епископов в "Союзе русского народа" состояли 32. Почетным членом и духовником СРН был Иоанн Кронштадтский, активны в нем были архиепископ Антоний Волынский, архиепископ Саратовский Гермоген, состоял в Союзе и будущий патриарх Тихон. Особо прославился организатор множества погромов иеромонах Илиодор, считавший Столыпина еврейским агентом. Участие в погромах попов буквально обрушило остатки церковной харизмы, а участие в них полицейских (в Орше, Симферополе и Феодосии за отсутствием "черной сотни" погромы проводила полиция) доконало государственные институты и открыло путь революции. Можно даже сказать, что начало разрушения российской государственности и православия связано не с революцией, а с черносотенным внеинституциональным насилием.

В свое время Вальтер Беньямин различал насилие, связанное с законом, и насилие, направленное на отмену законов. Первое он относил к государству, а второе считал революционным. Но насилие, компенсирующее падение авторитета, косвенно уничтожает законы и правила, а потому, исходя от власти, объективно оказывается революционным, хотя власти и кажется, что оно направлено против революции.

И мораль...

В заключение следует подчеркнуть, что авторитет и бюрократия, то есть институции в самом широком смысле слова, взаимозависимы. Каждый элемент системы тут ограничивает и очерчивает поле деятельности другого элемента. А этот и есть тот социальный порядок, который утверждают в своей рутине священники и чиновники. Внесистемному насилию, однако, свойственно нарушать все границы, правила и порядки. Утрата институционных границ и норм когда-то позволила архиепископам участвовать в погромных организациях.

Поскольку российская государственность давно интегрировала в себе мафиозные структуры, то крушение институций может выглядеть как освобождение мафии от обременительных для нее норм поведения. Мафия "устала" маскироваться под государства и как бы отказывается от камуфляжа, выступая в своем природном, чистом виде. Эта метаморфоза подталкивается постепенной эволюцией президентского авторитета в мафиозный тип "авторитетности", основанный на насилии и крышевании "своих".

Итог размывания границ слишком драматичен, чтобы не пытаться его предотвратить. Именно поэтому сегодня так остро стоит вопрос о разграничении сфер – полиции и суда, государства и церкви, законодательной и исполнительной власти. Нарушение границ и сфер – первый признак институционного кризиса, создающего иллюзию особой роли церкви, которая всегда стремилась существовать вне границ, между догматикой, обрядовостью, экономией спасения и моралью. Там же, где нормы и законы отступают, насилие всегда маскируется моралью как свободной сферой человеческой активности. Кант вслед за Руссо утверждал, что нравственность – это сфера свободы. Парадоксальным образом внеинституционное насилие стремится представить себя как сфера свободы – прежде всего свободы от норм и границ. "Черная сотня" тоже объявлялась спонтанным, свободным проявлением народной воли, хотя погромы кончились, как только прекратилось финансирование этой "свободы". Рост внеинституционного насилия всегда сопровождается умножением разговоров о спасении фундаментальных ценностей и нравственности. Защита от педофилов и гомосексуалистов, от кощунниц и предателей родины, защита нравственности детей всегда сопровождает конец харизмы и опасное нарастание компенсирующего ее насилия.

Михаил Ямпольский        28.08.2012 11:42

http://www.grani.ru/Society/Religion/m.200054.html

Українська мова має давнішу історію, ніж російська 

У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скончати; – м'яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на росіянинові: “ Мать, не желая ребенка, бежала прочь...”. Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет...”

Ці написи – відомі як графіті – свідчать, що кияни XI–XIII ст. не були “праросійськими”. Наша прадавня літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнославянска, що прийшла до нас разом з християнством, – писав у своїй класичній праці “Филология и погодинская гіпотеза” славіст Агатангел Кримський, – проте жива наша мова уривалася в літературну церковнославянщину і змінювала помалу чужий правопис так, щоб він був легшим для нашого народу, оскільки “переписувачі багато чого змінюють в правописі, вносячи риси власної вимови”. Те ж відбувалося у сербів, болгар. Проаналізувавши письмові пам’ятки Київщини ХI–ХII ст., дослідники знайшли в них численні риси саме української живої розмовної мови. «Читатель может убедиться, что в «Изборниках Святослава» 1073, 1076 гг. достаточно ясно отражается малороссийский язык, – пише Кримський, – конечно, не наш современный, а только такой, что был у малороссийских предков в XI в.». За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці виведення: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси времен Владимира Святого и Ярослава Мудрого обладает в большинстве уже всеми современными малороссийскими особенностями». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси XI в. – абсолютно рельефная, четко определенная, ярко-индивидуальная единица, и в ней очень легко и выразительно можно распознать прямого предка современного малороссийского языка». Але за часів тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоч видряпувати на стінах соборів заборонялося церковним статутом Володимира Великого, “порушники” знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії і інших соборів княжого Києва, стали об'єктом скрупульозних 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році “потягнула” відразу на докторську. Агатангел Кримський відмічав: «У українців X ст. з’являється дуже м’який звук “і” із старого дифтонга “ие”. Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав перетворюватися на “е”, в Києві XI ст. – в “і”. Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в мори, на Желяни, априля. Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Иванко, Жадко (від Жадібний), Мазко. Сучасне українське “прізвище” виринає в написі XII ст. – “Господи, помози рабові своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”. У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору(з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скінчати; – м’яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., яку читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на російській мові: «Мать, не желая ребенка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…”. У графіті «Господи, помози рабові своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід “к” в “ц” в давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміна приголосної “к” перед суфіксом “-ин”" на “ч” (владика – владичин) – в повній відповідності з сучасним "Українським правописом". 

Українська мова має довшу історію, ніж російська.

Але річ не в тому, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа швидше політична: ми, в 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-м. “Україна складала ядро Київської Русі”, – констатує британський Словник Хатчинсона (“Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century”. The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)". "Живу" мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їх “жива" мова оновилася щонайменше на 50% після "turning point" – поворотної точки (в 1066 р.), як називають англійці прихід норманів. Захід відходить від звички дивитися на слов'янський світ очима Москви. У авторитетному "Словнику мов" Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурує старослов'янський (Old Slavonic), церковнослов'янський (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: “вона має довшу історію, ніж російська“ (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – “та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема і на північ – у Білорусь і Новгород”. У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Він схвально віднісся до спроби автора цих рядків зібрати ці написи в один реєстр (з праць “Древнерусские надписи Софии Киевской ХI-ХIV вв.”. (1966) " Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVII вв.” (1976), “Киевские граффити ХI-ХVII вв.”. (1985)), але зазначив, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом в 1998 р. вийшла його остання праця – “Киевская письменная школа Х-ХІІ вв.”. (“Київська писемна школа Х–ХІІ ст.”.), де є розділ – “Палеография и некоторые особенности письменной Киевской школы, свойственные украинскому языку” (“Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові”). Він пішов з життя того дня, коли прийшла телеграма про вихід книги. Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і захворівши туберкульозом кісток, Висоцький провів близько 10 років в ліжку, а коли видужав, став істориком. Його монографії на головному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись “аудієнції” і автографа автора. Високо цінував його покійний академік Борис Рибаков. Відкриття графіті – це довгі пошуки, підбір спеціального бічного освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної букви, властивих певному часу. І так довгі 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спасу на Берестові, Кирилівська церква. Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, які дали гроші на реставрацію. Але немає імені того, хто відкрив нам багатство графіті. У грудні цього року виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належним чином відмічене і оцінене до того часу. Тому що усі напрацьовані істориком фотоматеріали – десь глибоко в запасниках Музею Києва. І навіть убогому напису, який в 1990-х безпристрасно інформував: “Обнаружено около 300 древнерусских надписей – граффити – уникальных памяток письменности (исследованы С. Высоцким)” – в Софії вже немає. 

Треба зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті в обов’язковий екскурсійний мінімум, особливо для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.
Джерело: uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html
http://uvo.cv.ua/ukrainskijj-jazyk-imeet-bolee-drevnjuju-132.html#cut
Гайдпаркер: Світлана Пугач, UAINFO 15.08.2011, 14:06
http://uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html

Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний 

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР Юрій Афанасьєв про драматичну міфологізацію російської імперії та її володарів
На запрошення Тижня та книгарні «Є» в Києві відбулася зустріч із Юрієм Афанасьєвим, російським істориком, ідеологом антикомуністичного руху в СРСР, одним із засновників та співголовою руху «Демократическая Россия». У минулих числах нашого видання він аналізував процеси, що відбуваються в нинішній Росії, зокрема розкриваючи природу й суть тамтешнього неототалітаризму. Публікуємо нові думки російського інтелектуала на цю тему, які прозвучали під час останньої зустрічі.

Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалась як держава – і це моя думка – в часи орди, на основі орди й утворювалася саме як імперія, що протистояла орді. Орда теж була імперією, але вже занепадала, конала. Саме на засадах напрацьованої ордою державності, досвіду взаємозв’язку влади та населення й формувалася Росія. Наголошую ще раз: саме як імперія. Та почалося це значно раніше. У ХІІ столітті. Підвалини її заклав Андрій Боголюбський.
Імперська Росія завжди мала панівний ідеал: Москва – Третій Рим. На цьому вона вибудувала цілу християнську віру. Прийшли більшовики – ідеал ніби змінився: ми за пролетарську революцію, за інтернаціоналізм, ми атеїсти. Здавалося б, що там може бути спільного? Та погляньте, щó сталось у 1920-х і пізніше. Частина білої еміграції раптом заявила: росіян слід підтримати, бо вони відновили імперію, а що вони червоні – ба́йдуже. Тобто емігранти відчули: імперію відновлено. За часів Лєніна це ще не було так помітно, а за Сталіна аж надто яскраво виражено. Лєнін – усе-таки інтернаціоналізм, Сталін – соціалізм в одній країні, але сутність, основа держави виявилася незмінною. Імперська суть.
Росія мала «червоний проект» – глобальний світовий – як альтернативу капіталізму. Про це думали дуже багато людей в СРСР. Звичайні громадяни приховано були занурені в імперський ідеал, хоч і співали пісень, що «нам бы очень хотелось в эту телегу посадить всех людей». Зі Сталіним на вустах вони йшли на смерть, і «проект» втілювався трупами та кров’ю. Звідси й голодомор 1920-х і 1930-х. До речі, ще один голодомор, жахливий і лютий, який здебільшого замовчують, – це 1947–1948 роки.
Головний підсумок ідеалу «червоного проекту» – перемелювання людського тіста, буквально всього живого за більшовиків. Усі мали перестати бути ремісниками, купцями, доморобами-одинаками, навіть сільськогосподарськими робітниками, інтелігенцією. Мусили зробитися лише службовцями держави. Причому на короткому повідку такої зарплати, на яку й прожити годі.
Підсумок утілення «червоного проекту» на імперській основі – цілковите позбавлення соціуму всього людського, викорінення людяності, розкультурення культури. Діялося це на рівні не лише соціальному, а й моральному. Суспільство було понівечено й фізично, а рештки спільноти, що витримали, жили зі скаліченими душами. Ось у чому трагедія цього ідеалу.
У 1990-х, коли розпався радянський лад, знову-таки здавалося, що імперська суть зникла назавжди й зосталася тільки Росія. Звучали гасла: «ринкова економіка», «відкрите суспільство» тощо, а замість імперії національна держава. Та якщо ретельніше придивитися, все збереглося так само, як і було. Тобто чергове перемішування людського тіста під час ваучерної приватизації, заставних аукціонів, дефолту, тощо. Про яку Росію мова? Імперський синдром залишається: він не раз проявився щодо України, Прибалтики, Казахстану, Азербайджану. Був утілений навіть у вигляді воєнних злочинів. Згадаймо Грузію. Що ж до громадян РФ, то над ними розцвіли кримінальні за своєю сутністю діяння влади й злочинність.
Вихід росіян у грудні 2011-го на площу в Москві – ознака того, що синдром імперії зазнає краху. Зрештою, російське суспільство переживає на очах лишень кількох поколінь крах спочатку імперського ідеалу, відтак радянського, нині чергового (обидва на імперській сутності). Куди ж рухатися? Бо саме в цей час громадяни Росії масово усвідомлюють, що й Захід аж ніяк не ідеал. У капіталізму – пікова ситуація: чи то у глухому куті він опинився, чи в кризовій безвиході застряг. Багато хто й у світі стверджує, що поїзд капіталізму дістався своєї кінцевої зупинки…
Як поєднати поняття суверенітету, незалежності й цілісності Росії? Вони несумісні. Або те, або те. Власне, це продемонструвала Чечня. За нею – і весь Північний Кавказ. Дивіться, в Чечні – там шаріат, убивства, викрадення людей, цілковите свавілля. Силами Кадирова досягнуто повного підкорення чеченців. Хто був у тамтешніх лісах, порозходилися лісами Північного Кавказу, у своїй країні їм і дихати нічим. А володарює в Чечні такий самий бандит – Кадиров, він цілком контролює ситуацію.
А що було доти? По всій Росії утворюються степові республіки, як-то в Калмикії, наприклад. Чи як у Свердловську – Уральська Республіка. Це відображає настрій масової свідомості. І Калмикія, і УР ніяк не обмежують своїх прав, вони створили багато посольств за кордоном, розпочали укладати торговельні угоди, оминаючи будь-яку федерацію.
Яскраво такі настрої виявились і на Далекому Сході. Власне кажучи, це не зовсім чітко артикульований, а все-таки консенсус щодо центральної влади й регіонів. Москва дає бюджетні кошти, а за це вимагає беззастережно дотримуватися лояльності. Що саме на Далекому Сході коїться, Москва не звертає уваги: робіть що завгодно. У Примор’ї те саме. Почали ловити рибу на російських суднах і продавати її там-таки в морі японцям за валюту. Налагодили потік золота, дорогоцінних металів контрабандою. Інколи Путін змінює керманичів у деяких регіонах, але консенсус із центром залишається назавжди: ми вам бюджет, а ви за це лояльність.
До речі, днями на горіхи перепало кіровському губернатору Нікіті Бєлих за те, що там зросли комунальні тарифи. Путін його «відшмагав». Але розкрив ці підвищення тарифів сам Бєлих, причому ще в листопаді, а в грудні ситуацію вже було виправлено. Путін каже про це в січні, начебто він сам виявив, що там коять на місцях. І цю брехню, це вихиляння, цей піар транслюють на всю Росію. Багато хто сприймає це за щиру правду. Втім, рано чи пізно, але брехню Путіна зрозуміють.
Рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Це той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням. Європа позбувалася міфології приблизно 400 років. Сказати, що там узагалі немає такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500 років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський.
Нині відносини між нашими державами біля тієї межі, від подолання якої залежить багато що. Росія каже: ми з ціною $500 за бочку продаватимемо вам її за $200 з гаком, а ви нам віддайте свою систему, інфраструктуру як територію, як простір, що, власне кажучи, є безцінним багатством України. Частково проблема ще й у тім, що ось-ось розпочнеться період, коли нафтогазові ресурси не відіграватимуть важливої стратегічної ролі. Потреба в російському газі відпаде сама собою. Про який мир у такому разі може йтися?
Дехто вважає, що Україні з економічного боку можуть бути навіть вигідні здирницькі пропозиції Росії. Тобто якщо ви матимете газ за $200 з гаком, чого вам іще треба? Однак із цього неодмінно випливає технологічне панування Росії на території України. І загалом над усім у вашій країні. Ви будете змушені стежити за російськими технологіями. А це поза-позавчорашній день. Бути незалежними й водночас цілком залежними від них не можна. Бо на цьому Росія не зупиниться. Будуть торги з вашими олігархами, почнуть із металургії.
Російська інтелігенція залишається саме російською інтелігенцією. Її соціально-моральний та інтелектуальний феномен чудово розписано у збірці «ВЕХИ», видрукуваній 1909 року. Кращого не написано. Специфіка російської інтелігенції в тому, що вона керувалась ідеєю, відомою давно, але не пов’язаною з реаліями Росії; така вона й досі. Тут наявний відрив якогось ідеалу, мрії, певного устремління від того, що є насправді. Тобто ідеал передує аналізові й синтезові. Тому інтелігенція Росії занурена в якісь мрії, філософські роздуми та пошуки. Звісно, є люди, котрі не підпадають під таку характеристику. Але здебільшого вона продовжує бути політично утисненою…
Наше сучасне телебачення та кінематограф – страхітливе явище в житті Росії. Не все, звісно. Є фільми великого Андрія Тарковського й Олексія Германа. Але, і це правда, їхні стрічки, шедеври найвищого світового рівня ніхто, майже ніхто не бачить. А якщо хтось випадково і заходить до кінотеатру на їхні геніальні фільми, то не висиджує до кінця, бо не може зрозуміти, про що там йдеться. Більшість глядачів не може навіть зануритися у суть того, що відбувається на екрані – настільки їм відбили здатність бачити прекрасне й інтелектуально глибоке. Ось до чого довели наш соціум радянською пропагандою. Вона, ця пропаганда, звісно, зараз розквітає в кіно Міхалкова…
В Москві вирішили поставити пам’ятник Столипіну. Говорять, давайте таким чином віддячимо йому за реформи, за формування прогресивного суспільства тощо. Не в цьому суть Столипіна. Його суттю була спроба врятувати царський режим, що на той час падав, вмирав, бо насправді згнив. Ось чим Столипін займався. Багато хто вважає, що його реформи були успішними. А в чому насправді успішність? Після того, як виділили селянам землю й надали можливість розселитися на хуторах, після того, як селяни навіть до Сибіру їздили-смикалися, пройшов невеликий час. Потім майже всі родини повернулись назад. Повернулися й відновили общину, яка на той час чи не вщент була зруйнована. Ось така трагедія сталася. В Росії процвітає незнання цього та нерозуміння, ким був Столипін. А він насправді – справжній сатрап самодержавства, проте розумний.
Моя думка: середнього класу як соціальної та соціально-економічної категорії (може, навіть на політичному рівні) в Росіє немає. У цій країні є середні високооплачувані працівники. Таких людей багато, і вони серед цілком різних категорій людей. Це і державні посадовці, і військовослужбовці, і правоохоронці. Вся система, котра, власне кажучи, правоохоронна. За категорією оплати вони перебувають начебто на якомусь середньому рівні між тими, хто живе на межі виживання, на межі втрати здатності керуватися чимось іншим, а не тваринними інстинктами, і тими, хто становить дуже високооплачувану категорію. Ось вони і є середні.
Однак, ґрунтуючись лише на цьому, їх не можна називати середнім класом, мені здається, в жодному разі не можна. Тому що середній клас передбачає все-таки діяльність на основі приватної власності, передбачає виробничу діяльність, навіть якщо вона інтелектуальна. І, звісно, передбачає саморозвиток, само спрямованість на досягнення якоїсь поставленої мети. Немає такого середнього класу в Росії.
Втім, його зараз навіть у світі немає. Відбувається вимивання цієї категорії у цілому світі. Монопольний панівний бізнес, власне кажучи, і привів Захід до такого становища, що може нині вже остання станція капіталізму, навіть кінцева зупинка. І тут важливо, що існує протистояння всередині західних країн: протистояння між устремліннями до наживи та прибутків з одного боку, до устремління та до свободи і незалежності, зокрема на основі приватної власності з іншого. Перемогу здобули на сьогодні прибуток і вигода. Так було покладено край історичним протиріччям західного капіталізму.
Саме це і дає підстави стверджувати: а раптом не це остання зупинка поїзду капіталізму на Заході? Чи знайде вихід Захід із такого становища, адже він не вперше опиняється начебто на останній зупинці, невідомо. Книжка Шпенлера «Закат Європи» саме про це.
Найстрашніше в Росії нині те, що саме холопи мають владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів. А холоп – це страшна тварина. Вони остаточно сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання. Коли дорогою до його палацу бачили свого співвітчизника чи навіть рідного брата, який стікав кров’ю, – вдавали, що не помічають цього. Такі випадки відомі, вони повністю знищували в людині людське. Ось такі холопи посідають нині в Росії центральні місця в економіці й управлінні державою.
Путін – це ставленик цієї олігархії. Саме вона привели його до влади. Та саме він нічого не вдіяв би, тож і сформував найближче оточення. Це оточення називається кооператив «Озеро». Всього кілька мільярдерів, котрі й становлять його вузьке коло, а він, у свою чергу, на них цілком спирається. Хто ким там керує, я й гадки не маю. Я туди доступу не маю. І ніхто взагалі сторонній доступу туди не має. Я б навіть і припущень жодних не насмілився б зробити. Я бачу, що сьогодні в Росії відбувається розкол еліт. Чи підніжків, якщо ваша ласка. Розкол очевидний: є люди, котрі незадоволені цим кооперативом «Озеро» разом із Путіним. І, власне кажучи, поява на площі в грудні того року Прохорова та Ксєнії Собчак, вона, звісно, не Прохоров, утім, це також незвичне явище. Такі олігархи, як Мамут, Лєбєдєв, наприклад, теж висловлювалися – ми хочемо, щоб ви, Путін, до нас дослухалися. Невдоволення цим пануванням кооперативу вже панує навіть серед олігархів, воно вже навіть на шпальтах преси є, поступово воно перетворюється на всенародне надбання.
Україну ніколи в Росії не сприймали як щось неросійське. Ще на початку ХІХ сторіччя заводили зрідка мову про шляхту, котру якось треба приборкати. Запитання про те, з кого вона складається, навіть не поставало. Така розумна людина, з європейською освітою, як Карамзін, навіть не замилювалася над тим, а хто ж власне там живе, на цьому просторі? Ні, його більше хвилювало те, як приборкати шляхту, котру він там бачив. Тому й государеві він давав поради, як це зробити. Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології.
Записала: Олена Чекан 27 січня, 2012
http://tyzhden.ua/World/40555

Сайт «Українська Сумщина»

Мета створення:

1.           Підтримка українського інтелектуального життя, суспільної думки, науки, літератури, образотворчого мистецтва, театру, кіно, усної народної творчості, мови, музики, ЗМІ, на основі визнання європейських цінностей.

2.           Пропаганда української культури, знань про життя, природу, давні культи і вірування, а також світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії жителів України, плекання Культу України, віри у власні сили, максимально використовуючи для цього місцевий матеріал.

3.           Висвітлення особливостей політичного та суспільного життя Сумщини, як у сучасному так і в минулому.

4.           Захист та підтримка українських інтересів у всьому: інформаційній, економічній, кадровій та інших війнах, які ведуться з українцями. Створення культу воїна та наступальності у всіх напрямках боротьби за Україну.

Кожному матеріалу повинен передувати короткий і цікавий анонс.

Адреса, куди надсилати матеріали, повинна бути на видноті.

У роботі Сайту повинно бути якнайменше іноземних назв і слів та переносних значень там, де можна писати ясно.

Обов’язковими сторінками Сайту повинні бути:

1.      Система оповіщення про українські події в Сумах.

2.      Інформація про життя «Української громади Сумщини» в сучасному (див. Статут громади міста Суми) та минулому.

3.      Адреси Сайтів усіх проукраїнських місцевих організацій.

4.      Адреси всіх знайдених проукраїнських сайтів.

5.      Приклади війни проти українців: інформаційної, економічної, кадрової, правової, релігійної та інших.

6.      Підтримка українських виробників та підприємців.

7.      Український історичний календар.

8.      Український краєзнавчий історичний календар.

9.      Історія українських свят.

10.  Про видатних земляків.

11.  Історія боротьби за Незалежність на Сумщині.

12.  Українські проблеми.

13.  Українські проекти.

14.  Пошук засобів реклами Сайту.

15.  Бібліотека української та україномовної літератури.

16.  Фільмотека.

17.  Українська музична скарбниця.

18.  Українська інформаційна скарбниця.

Створення української інформаційної скарбниці у яку увійдуть:

Найцікавіші факти про Україну та українців. Найцікавіші події пов'язані з Україною та українцями.

Першочергова і особлива увага надається жителям Сумщини та землякам (вихідцям з Сумщини).

Зібрання адрес максимальної кількості знайдених українських сайтів та інших джерел, що доступні через комп'ютерну мережу, які можуть мати практичне значення.

Збір українських фільмів, музики, світлин, накопичення електронної. бібліотеки Сумщини в усіх форматах.

Наповнювати Вікіпедію інформацією про українців, зокрема про українців Сумщини.

Пошук світового досвіду з захисту національних інтересів у війнах: інформаційних, економічних, релігійних, кадрових, правових, генетичних, проти здоров'я та інших.

Збір фактів-доказів з життя та ЗМІ підтвердження того, що проти українців такі війни ведуться.

Підготовка дуже цікавих українських матеріалів в стислому і розширеному вигляді згідно українських історичного, краєзнавчого та народного календарів, для розповсюдження.

Створюється спільними зусиллями краєзнавців, істориків, народознавців та всіх бажаючих

Керівник напрямку роботи зі створення Сайту – Дедик Анатолій Миколайович.

 Тел. д. 60 37 62; 067 477 24 08. Ел. адреса: dedanatoly@ukr.net

Проект подається для ознайомлення.

Будемо щиро вдячні за будь-які зауваження, змістовну критику та доповнення.

---