Ідеолог
антикомуністичного руху в СРСР Юрій Афанасьєв про драматичну міфологізацію
російської імперії та її володарів
На запрошення Тижня та книгарні «Є» в Києві відбулася зустріч із Юрієм
Афанасьєвим, російським істориком, ідеологом антикомуністичного руху в СРСР,
одним із засновників та співголовою руху «Демократическая Россия». У минулих
числах нашого видання він аналізував процеси, що відбуваються в нинішній Росії,
зокрема розкриваючи природу й суть тамтешнього неототалітаризму. Публікуємо
нові думки російського інтелектуала на цю тему, які прозвучали під час
останньої зустрічі.
Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного
досвіду. Вона формувалась як держава – і це моя думка – в часи орди, на основі
орди й утворювалася саме як імперія, що протистояла орді. Орда теж була
імперією, але вже занепадала, конала. Саме на засадах напрацьованої ордою
державності, досвіду взаємозв’язку влади та населення й формувалася Росія.
Наголошую ще раз: саме як імперія. Та почалося це значно раніше. У ХІІ
столітті. Підвалини її заклав Андрій Боголюбський.
Імперська Росія завжди мала панівний ідеал: Москва – Третій Рим. На
цьому вона вибудувала цілу християнську віру. Прийшли більшовики – ідеал ніби
змінився: ми за пролетарську революцію, за інтернаціоналізм, ми атеїсти.
Здавалося б, що там може бути спільного? Та погляньте, щó сталось у 1920-х і
пізніше. Частина білої еміграції раптом заявила: росіян слід підтримати, бо
вони відновили імперію, а що вони червоні – ба́йдуже. Тобто емігранти відчули:
імперію відновлено. За часів Лєніна це ще не було так помітно, а за Сталіна аж
надто яскраво виражено. Лєнін – усе-таки інтернаціоналізм, Сталін – соціалізм в
одній країні, але сутність, основа держави виявилася незмінною. Імперська суть.
Росія мала «червоний проект» – глобальний світовий – як альтернативу
капіталізму. Про це думали дуже багато людей в СРСР. Звичайні громадяни
приховано були занурені в імперський ідеал, хоч і співали пісень, що «нам бы
очень хотелось в эту телегу посадить всех людей». Зі Сталіним на вустах вони
йшли на смерть, і «проект» втілювався трупами та кров’ю. Звідси й голодомор
1920-х і 1930-х. До речі, ще один голодомор, жахливий і лютий, який здебільшого
замовчують, – це 1947–1948 роки.
Головний підсумок ідеалу «червоного проекту» – перемелювання людського
тіста, буквально всього живого за більшовиків. Усі мали перестати бути
ремісниками, купцями, доморобами-одинаками, навіть сільськогосподарськими
робітниками, інтелігенцією. Мусили зробитися лише службовцями держави. Причому
на короткому повідку такої зарплати, на яку й прожити годі.
Підсумок утілення «червоного проекту» на імперській основі – цілковите
позбавлення соціуму всього людського, викорінення людяності, розкультурення
культури. Діялося це на рівні не лише соціальному, а й моральному. Суспільство
було понівечено й фізично, а рештки спільноти, що витримали, жили зі
скаліченими душами. Ось у чому трагедія цього ідеалу.
У 1990-х, коли розпався радянський лад, знову-таки здавалося, що
імперська суть зникла назавжди й зосталася тільки Росія. Звучали гасла:
«ринкова економіка», «відкрите суспільство» тощо, а замість імперії національна
держава. Та якщо ретельніше придивитися, все збереглося так само, як і було.
Тобто чергове перемішування людського тіста під час ваучерної приватизації,
заставних аукціонів, дефолту, тощо. Про яку Росію мова? Імперський синдром
залишається: він не раз проявився щодо України, Прибалтики, Казахстану,
Азербайджану. Був утілений навіть у вигляді воєнних злочинів. Згадаймо Грузію.
Що ж до громадян РФ, то над ними розцвіли кримінальні за своєю сутністю діяння
влади й злочинність.
Вихід росіян у грудні 2011-го на площу в Москві – ознака того, що
синдром імперії зазнає краху. Зрештою, російське суспільство переживає на очах
лишень кількох поколінь крах спочатку імперського ідеалу, відтак радянського,
нині чергового (обидва на імперській сутності). Куди ж рухатися? Бо саме в цей
час громадяни Росії масово усвідомлюють, що й Захід аж ніяк не ідеал. У
капіталізму – пікова ситуація: чи то у глухому куті він опинився, чи в кризовій
безвиході застряг. Багато хто й у світі стверджує, що поїзд капіталізму
дістався своєї кінцевої зупинки…
Як поєднати поняття суверенітету, незалежності й цілісності Росії? Вони
несумісні. Або те, або те. Власне, це продемонструвала Чечня. За нею – і весь
Північний Кавказ. Дивіться, в Чечні – там шаріат, убивства, викрадення людей,
цілковите свавілля. Силами Кадирова досягнуто повного підкорення чеченців. Хто
був у тамтешніх лісах, порозходилися лісами Північного Кавказу, у своїй країні
їм і дихати нічим. А володарює в Чечні такий самий бандит – Кадиров, він цілком
контролює ситуацію.
А що було доти? По всій Росії утворюються степові республіки, як-то в
Калмикії, наприклад. Чи як у Свердловську – Уральська Республіка. Це відображає
настрій масової свідомості. І Калмикія, і УР ніяк не обмежують своїх прав, вони
створили багато посольств за кордоном, розпочали укладати торговельні угоди,
оминаючи будь-яку федерацію.
Яскраво такі настрої виявились і на Далекому Сході. Власне кажучи, це
не зовсім чітко артикульований, а все-таки консенсус щодо центральної влади й
регіонів. Москва дає бюджетні кошти, а за це вимагає беззастережно
дотримуватися лояльності. Що саме на Далекому Сході коїться, Москва не звертає
уваги: робіть що завгодно. У Примор’ї те саме. Почали ловити рибу на російських
суднах і продавати її там-таки в морі японцям за валюту. Налагодили потік
золота, дорогоцінних металів контрабандою. Інколи Путін змінює керманичів у
деяких регіонах, але консенсус із центром залишається назавжди: ми вам бюджет,
а ви за це лояльність.
До речі, днями на горіхи перепало кіровському губернатору Нікіті Бєлих
за те, що там зросли комунальні тарифи. Путін його «відшмагав». Але розкрив ці підвищення
тарифів сам Бєлих, причому ще в листопаді, а в грудні ситуацію вже було
виправлено. Путін каже про це в січні, начебто він сам виявив, що там коять на
місцях. І цю брехню, це вихиляння, цей піар транслюють на всю Росію. Багато хто
сприймає це за щиру правду. Втім, рано чи пізно, але брехню Путіна зрозуміють.
Рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Це
той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а
в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням.
Європа позбувалася міфології приблизно 400 років. Сказати, що там узагалі немає
такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є
раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500
років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап
просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа
викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось
абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало
точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не
намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський.
Нині відносини між нашими державами біля тієї межі, від подолання якої
залежить багато що. Росія каже: ми з ціною $500 за бочку продаватимемо вам її
за $200 з гаком, а ви нам віддайте свою систему, інфраструктуру як територію,
як простір, що, власне кажучи, є безцінним багатством України. Частково
проблема ще й у тім, що ось-ось розпочнеться період, коли нафтогазові ресурси
не відіграватимуть важливої стратегічної ролі. Потреба в російському газі
відпаде сама собою. Про який мир у такому разі може йтися?
Дехто вважає, що Україні з економічного боку можуть бути навіть вигідні
здирницькі пропозиції Росії. Тобто якщо ви матимете газ за $200 з гаком, чого
вам іще треба? Однак із цього неодмінно випливає технологічне панування Росії
на території України. І загалом над усім у вашій країні. Ви будете змушені
стежити за російськими технологіями. А це поза-позавчорашній день. Бути
незалежними й водночас цілком залежними від них не можна. Бо на цьому Росія не
зупиниться. Будуть торги з вашими олігархами, почнуть із металургії.
Російська інтелігенція залишається саме російською інтелігенцією. Її
соціально-моральний та інтелектуальний феномен чудово розписано у збірці
«ВЕХИ», видрукуваній 1909 року. Кращого не написано. Специфіка російської
інтелігенції в тому, що вона керувалась ідеєю, відомою давно, але не пов’язаною
з реаліями Росії; така вона й досі. Тут наявний відрив якогось ідеалу, мрії,
певного устремління від того, що є насправді. Тобто ідеал передує аналізові й
синтезові. Тому інтелігенція Росії занурена в якісь мрії, філософські роздуми
та пошуки. Звісно, є люди, котрі не підпадають під таку характеристику. Але
здебільшого вона продовжує бути політично утисненою…
Наше сучасне телебачення та кінематограф – страхітливе явище в житті
Росії. Не все, звісно. Є фільми великого Андрія Тарковського й Олексія Германа.
Але, і це правда, їхні стрічки, шедеври найвищого світового рівня ніхто, майже
ніхто не бачить. А якщо хтось випадково і заходить до кінотеатру на їхні
геніальні фільми, то не висиджує до кінця, бо не може зрозуміти, про що там
йдеться. Більшість глядачів не може навіть зануритися у суть того, що
відбувається на екрані – настільки їм відбили здатність бачити прекрасне й
інтелектуально глибоке. Ось до чого довели наш соціум радянською пропагандою.
Вона, ця пропаганда, звісно, зараз розквітає в кіно Міхалкова…
В Москві вирішили поставити пам’ятник Столипіну. Говорять, давайте
таким чином віддячимо йому за реформи, за формування прогресивного суспільства
тощо. Не в цьому суть Столипіна. Його суттю була спроба врятувати царський
режим, що на той час падав, вмирав, бо насправді згнив. Ось чим Столипін
займався. Багато хто вважає, що його реформи були успішними. А в чому насправді
успішність? Після того, як виділили селянам землю й надали можливість
розселитися на хуторах, після того, як селяни навіть до Сибіру
їздили-смикалися, пройшов невеликий час. Потім майже всі родини повернулись
назад. Повернулися й відновили общину, яка на той час чи не вщент була
зруйнована. Ось така трагедія сталася. В Росії процвітає незнання цього та
нерозуміння, ким був Столипін. А він насправді – справжній сатрап
самодержавства, проте розумний.
Моя думка: середнього класу як соціальної та соціально-економічної
категорії (може,
навіть на політичному рівні) в Росіє немає. У цій країні є середні
високооплачувані працівники. Таких людей багато, і вони серед цілком різних
категорій людей. Це і державні посадовці, і військовослужбовці, і
правоохоронці. Вся система, котра, власне кажучи, правоохоронна. За категорією
оплати вони перебувають начебто на якомусь середньому рівні між тими, хто живе
на межі виживання, на межі втрати здатності керуватися чимось іншим, а не
тваринними інстинктами, і тими, хто становить дуже високооплачувану категорію.
Ось вони і є середні.
Однак, ґрунтуючись лише на цьому, їх не можна називати середнім класом,
мені здається, в жодному разі не можна. Тому що середній клас передбачає
все-таки діяльність на основі приватної власності, передбачає виробничу
діяльність, навіть якщо вона інтелектуальна. І, звісно, передбачає
саморозвиток, само спрямованість на досягнення якоїсь поставленої мети. Немає
такого середнього класу в Росії.
Втім, його зараз навіть у світі немає. Відбувається вимивання цієї
категорії у цілому світі. Монопольний панівний бізнес, власне кажучи, і привів
Захід до такого становища, що може нині вже остання станція капіталізму, навіть
кінцева зупинка. І тут важливо, що існує протистояння всередині західних країн:
протистояння між устремліннями до наживи та прибутків з одного боку, до
устремління та до свободи і незалежності, зокрема на основі приватної власності
з іншого. Перемогу здобули на сьогодні прибуток і вигода. Так було покладено
край історичним протиріччям західного капіталізму.
Саме це і дає підстави стверджувати: а раптом не це остання зупинка
поїзду капіталізму на Заході? Чи знайде вихід Захід із такого становища, адже
він не вперше опиняється начебто на останній зупинці, невідомо. Книжка Шпенлера
«Закат Європи» саме про це.
Найстрашніше в Росії нині те, що саме холопи мають владу над
держпідприємствами й доступом до ресурсів. А холоп – це страшна тварина. Вони
остаточно сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по
ярлик на князювання. Коли дорогою до його палацу бачили свого співвітчизника чи
навіть рідного брата, який стікав кров’ю, – вдавали, що не помічають цього. Такі
випадки відомі, вони повністю знищували в людині людське. Ось такі холопи
посідають нині в Росії центральні місця в економіці й управлінні державою.
Путін – це ставленик цієї олігархії. Саме вона привели його до влади.
Та саме він нічого не вдіяв би, тож і сформував найближче оточення. Це оточення
називається кооператив «Озеро». Всього кілька мільярдерів, котрі й становлять
його вузьке коло, а він, у свою чергу, на них цілком спирається. Хто ким там
керує, я й гадки не маю. Я туди доступу не маю. І ніхто взагалі сторонній
доступу туди не має. Я б навіть і припущень жодних не насмілився б зробити. Я
бачу, що сьогодні в Росії відбувається розкол еліт. Чи підніжків, якщо ваша
ласка. Розкол очевидний: є люди, котрі незадоволені цим кооперативом «Озеро»
разом із Путіним. І, власне кажучи, поява на площі в грудні того року Прохорова
та Ксєнії Собчак, вона, звісно, не Прохоров, утім, це також незвичне явище.
Такі олігархи, як Мамут, Лєбєдєв, наприклад, теж висловлювалися – ми хочемо,
щоб ви, Путін, до нас дослухалися. Невдоволення цим пануванням кооперативу вже
панує навіть серед олігархів, воно вже навіть на шпальтах преси є, поступово
воно перетворюється на всенародне надбання.
Україну ніколи в Росії не сприймали як щось неросійське. Ще на початку
ХІХ сторіччя заводили зрідка мову про шляхту, котру якось треба приборкати.
Запитання про те, з кого вона складається, навіть не поставало. Така розумна
людина, з європейською освітою, як Карамзін, навіть не замилювалася над тим, а
хто ж власне там живе, на цьому просторі? Ні, його більше хвилювало те, як
приборкати шляхту, котру він там бачив. Тому й государеві він давав поради, як
це зробити. Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це
частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було
би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ
ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я
маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології.
Записала: Олена Чекан 27
січня, 2012
http://tyzhden.ua/World/40555
