МАРГАРИТА ХЕМЛІН, ОДИН З НАЙБІЛЬШИХ СУЧАСНИХ ПРОЗАЇКІВ РОСІЇ, ЯКОСЬ ПОМІТИЛА, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА Є ПОВНОЦІННОЮ ДІЙОВОЮ ОСОБОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Справді, важко навести інший такий самий сильний приклад того, як мова сама по собі виявляється доленосним паролем для мільйонів звичайних людей в їхніх періодичних поривах до національно-державного самоствердження. Для англійців, скажімо, їхня мова – просто інструмент, засіб спілкування, життя, щось на зразок повітря. Те ж і для росіян. Говорити по-російськи задля виклику рідному, нехай і ненависному, уряду їм не доводилося.
М. Хемлін закінчувала славнозвісний Московський літературний інститут ім. Горького по класу російсько-українського перекладу. Українську мову в її групі викладав Іван Федорович Мовчан, людина виняткової скромності і високої культури (було в совку і таке). Одного разу він розповів студентам про свою зустріч з Рильським. Мовчан впізнав його в натовпі, що рухався від Мисливського ряду вгору до Пушкінської площі. Живий класик був напідпитку. «Куди прямуєте, Максиме Тадейовічу? ». – «До Пушкіна, – відповів Рильський, і додав з лукавою смиренністю. – Далі Пушкіна Рильський НЕ піде ».
У 1936 році з'явився його переклад «Євгенія Онєгіна».
Мій дядько чесний без догани,
Коли не жартом занеміг,
Небожа змусив до пошани
І краще вигадать не міг...
Переклади цього роду називають конгеніальним – такими точними, якими їх робить не тільки майстерність, але й спорідненість душ автора та перекладача. Перевірено: читаючи переклад Рильського, люди плачуть від захоплення, розчулення, від чогось такого, що не можуть пояснити.
Я вам пишу – чи не доволі?
Що можу вам іще сказать?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене презирством покарать.
Робота над цим перекладом почалася десь після другого перебування Рильського за ґратами як ворога народу. Жити хотілося не тільки автору, а й мові, і важко сказати, кому більше, і жити не тільки звичайним, але й вищим життям. А як жити, якщо не дають?! Тут відповідь, яку можна почути і зараз на здивування в Москві і Донецьку (а втім, саме зараз, і саме в Москві і Донецьку…): навіщо перекладати те, що кожен грамотний читач розуміє без перекладу?
Можна припустити і важливе супутнє спонукання поета. Показати собі і людям: я, Максим Рильський, 1895 р. н., українець, із дворян, притягувався, але залишений у живих і на волі, можу все, навіть це!
Я знаю все: образить вас
Моя печальна таємниця.
Яким презирством загориться
Ваш погляд, гордий повсякчас!
До зовсім недавнього часу здавалося, що українській мові більше не доведеться ставати дійовою особою в драмі історичного життя України, що поновилося. Він, думалося, буде (за Сталіним) своєрідним засобом виробництва, а не паролем учасників національного і політичного спротиву, все нових і нових жертв режиму. Але сталося те, що сталося. Суспільно-політичне життя в Україні буде все менш схожим на те, що ми бачимо в інших частинах колишнього Радянського Союзу. Її будуть все більш наочно визначити дві обставини. Перше: рішучість правителів покінчити нарешті з українством. Друге: рішучість українства вціліти. Українська мова до того ж стала мовою демократії, прав людини, європейськості, неприйняття азіопства, путінізму тощо – і це при тому, що український націоналізм від початку не був демократичною ідеологією. Звідси – наростаюче взаємне озлоблення сторін.
Боротьба, природно, завершиться чиєюсь перемогою, але чого не слід чекати від переможця, так це настільки знайомої нам доброти.
Я вас люблю (пощо таїти?),
Та з ким я стала до вінця –
Зостанусь вірна до кінця.
АНАТОЛІЙ СТРІЛЯНИЙ 25.02.2011
