Мова

Уривок з праці "СЛОВА ЯК СВІДКИ ПРАВДИ" 

Екскурс у лексему “москаль”

Етнонім “москаль” лежить не у менш складній політично-культурній площині, початок витворення якої припадає фактично на 1725 рік. Саме тоді давнє ім’я нашої країни Русь у грецькому фонетичному варіянті Петро I офіційно присвоїв Московії. Візантійські греки заступили в імені Русь звук [у] на звук [о] і назвали руських народом “росс” або “россами”, а відтак країну Россією. Отож назву Росія утворили в Стамбулі грецькі церковники у ХVI ст., чим відразу скористався Петро I. 

“Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русських”.17 Етнонім від украденої і новоспеченої назви держави “россиане” створив видатний український мислитель ХVIII ст. Феофан Прокопович, що насправді означав не ім’я народу (етнонім) – а державну належність за аналогією до словотвірної моделі на – ян: громад-ян-и, волин-ян-и, львів-ян-и тощо. До того ж для всієї Европи від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків, арабів існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва… Її жителів називали московітами, московитянами або москалями”18. 

Фундаментальне джерело знань “Енциклопедія українознавства” зазначає: “В українській, польській та ін. слов’янських мовах прийнята для росіян також назва “москалі” (ЕУ 7, с.2609). Тому й не дивно, що вона зосталася в народному мовленні і в словниках, що яскраво засвідчує “Словарь української мови” Бориса Грінченка; Москаль, ля, м. 1)Великороссъ. 2)Солдатъ. 3) Сорт льна. 4) Сорт чесноку. 5) Насек., а також такі похідні: москаленко, москалення, москалик, москалитися, москаличок, москалів, москалівна, москалитися, москаличок, москалів, москалівна, москальня соб. 1)Великоросы. 2) Солдаты, москальство, москальча, москальчик, москальчук, москалюга, москвофіл, москвофільство, москвофільство, москвофільський, Москівщина і Московщина, московець = москаль, московська, московський, московщеня, Московщина (Гр.2, с.447). 

Випереджає Бориса Грінченка у кількості вживання словоформ і похідних від “москаль” автор нашої мови та її знавець від Бога Тарас Шевченко – у нього їх лише в поезії – 1219, і звичайно, що жодного разу наш поет не називає північних сусідів “росіянами”. У “Седнівській передмові” до невиданого “Кобзаря” 1847 року Т. Шевченко пише: “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило… Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму...”.20 

Назви “Московщина”, “москаль” постійно вживали класики української літератури, українські мовознавці, історики та публіцисти. І не тільки українські, але й російські також, серед яких, наприклад, такі світоглядно різні постаті, як Віссаріон Бєлінський і Олександр Герцен: “Верст за тридцять до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством”; “Москва – или лучше Петербург – обманул Украину и заставил ненавидеть москалей”21. 

А 1918 року вийшов двомовний словник В. Дубровського “Словник московсько – український”, і його рекламували як “практичний підручник української розмови і збірник москалізмів”22. Хай там як, але блискучим у цьому контексті є вислів Лева Толстого: “Мы можем обманываться, а язык не обманывает”. Як зі словом “жид” воювала більшовицька цензура, так зі словом “москаль” розпочала війну цензура царська. Боротьба досягла апогею у сталінські часи, коли за слова “Московщина” чи “москаль” люди платили життям як буржуазні націоналісти. Чому у Росії так панічно бояться предковічного найменування “москаль”? 

Вбачаємо у цьому дві причини: перша з них у тому, що у цьому випадку ніщо так викривально, крім мови, не засвідчує правди. Етнонім “москаль” зостався промовистим похідним назви Московщина – народ підсвідомо не погоджувався з викраденням у нього назви Русь у варіянті Росія, а отже, і похідних від неї, а тому вживав органічної самоочевидної назви “москаль” і “Московщина”. Друга причина – в історично набутій негативній конотації цього етноніма, що цілком логічно випливало з політичних стосунків між росіянами й українцями, про які краще за Володимира Винниченка не скажемо: “Вся історія відносин між Москвою і Україною на протязі більше як 250 літ з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя слідів, щоб навіть імени її не лишилося”.23 

Однак жорстоке полювання на правду не здатне-таки остаточно подолати її у лексикографічних джерелах: Москаль,я,ч., заст. 1) Вояк, солдат. 2) Росіянин (СУМ IV, с.808) – завважимо, що біля другого значення “росіянин”, яке логічно, мало б бути першим (як у Грінченка), немає жодної маркованої помітки, що це лайливе чи образливе! Подає наш академічний словник і похідні від цього етноніма: москаленко, москалик, москалиха, москалів, москалівна, москальчук (СУМ IV, с.808). Найавторитетніший російський лексикограф Володимир Даль зазначає, що термін “москаль” малоросійського походження і означає: “москвич, русский, солдат, военнослужащий” (Даль II, с. 349). 

Неважко здогадатися, що народний депутат О. Тягнибок вжив це слово хоча б відповідно до його фіксації у фундаментальних тлумачних словниках української мови, серед яких і щойно видані: Москаль заст. 1. вояк, солдат. 2. розм. росіянин (ВТССУМ, с.541; НТСУМ 2, с.229). Право на життя цьому етноніму дає також “Етимологічний словник української мови” та “Этимологический словарь русского язика” Макса Фасмера, трактуючи його як похідне утворення від Москва. ЕСУМ наводить паралелі з чеської, словацької та польської мов: moskal “росіянин” (ЕСУМ 3, с.519). 

Додамо, що сама лексема “Москва” має три найпоширеніші етимологічі версії: 1) від мерянського (плем’я мерь) моска ава, де моска – це “ведмідь”, ава – “мати, жінка”, тобто москаава “ведмедиця”; 2) фін. musta “чорний, брудний” і va “вода”,тобто “брудна вода чи гниловодна”; 3) чудськ. моска “корова” і ва – “вода”, тобто “коров’яча калюжа” (ПЭСРЯ, с. 559). 

Структура етноніма “москаль” дозволяє тлумачити значення суфікса – аль як атрибутивного форманта на зразок горбаль, носаль; в українській мові з тим суфіксом творяться також назви людей за фахом: коваль, скрипаль.24 Видатний польський учений Ф. Славський наголошує на експресивній функції атрибутива – аль: nosal. 

Отож зазначена етимологія легко знімає політичну конотацію аналізованого етноніма, а сам етнонім, складається враження, стає закладником некоректних дій його носіїв щодо самих українців. Поряд із етнонімами “москалі” і “жидва” (суфікс – ва акцентує на збірному понятті) нардеп уживає етнонім “німці”, до якого , як відомо, етнічна німецька меншина не висловила жодних претензій, хоч власне, мова з цього приводу має певні контраргументи. 

Згадаймо, “Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної”, – скаржиться Тарас Шевченко Грирорієві Квітці—Основ’яненку в листі від 19.02.1841 р., і “Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися”, – в листі до Якова Кухаренка від 26.11.1844р., а сам етнонім “німці” у різних словоформах і похідних поет уживає дев’ятнадцять разів25. І це неспроста, адже у ньому закладена промовиста амбівалентність з виразною етимологією в першому із значень: 1) первісно німцями звичайно називали людей, які не говорили по-нашому, а отже, були “німими”, себто чужими; 2) німець – це символ космополітичної безликости, символ, як зазначає Євген Сверстюк, базуючись на творчості Шевченка, “купи позиченого розуму”, “чужих фраз” 26; 3) етнонім. Але німцям, як бачимо, і нашій владі, що воює з конотативними смислами окремих слів, байдуже, що їх не називають “дойчами”, як, до речі, і угорцям, яких називають “мадярами” чи італійцям, яких поляки називають “влохами”, тобто скопцями. Такі речі є прерогативою корінного етносу із законами рідної мови. 

Політичні ультиматуми інших націй тут, м’яко кажучи, незрозумілі. З огляду на зазначене, робимо висновок, що контекстуально вжиті етноніми “жидва”, “москалі” та їхні прикметникові похідні у словосполученні “москальсько-жидівська мафія” є, по-перше, нормативними лексемами, засвідченими передусім українськими та іншомовними лексикографічними та енциклопедичними джерелами; по-друге, публіцистичний стиль мітингової доповіді з нагоди особливої історичної події, а саме загибелі старшин Армії УПА, що на превелику ганьбу України, не визнана стороною, що змагала у Другій світовій війні, не просто допускає, а вимагає пристрасного ставлення до предмета мовлення у поєднанні з емоційно-експресивною оцінкою. Тим паче, що ця оцінка підкріплена реальним розвитком подій у державі. 

Література
1 Барабаш Юрій. “Коли забуду тебе, Єрусалиме…”, Гоголь і Шевченко. Порівняльно – типологічні студії. – Харків, 2001. – С.73. 2 Харахаш Б. Націоналізм: ідеологія чи доктрина? // Розбудова держави. 1998. —№ 3-4. 3 Мацько Л.І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика української мови. – К., 2003. – С. 273. 4 Словотвір сучасної української літературної мови. – К., 1979. – С. 92. 5 Єфремов Сергій. Щоденник.1923-1929. —К., 1997. – С. 634. 6 Єфремов Сергій. Там само. – С. 336. 7 Конкордація поетичних творів Тараса Шевченка / Ред.. й упор. Олега Ільницького, Юрія Гавриша. – Canadian Institute of Ukrainien Studies Press Edmonton – Toronto, 2001. – Т. І. – С. 512-515. 8 Кацнельсон Абрам. Чи був Тарас Шевченко антисеміт? // Літературна Україна. – 1995. – 23 березня. 9 Цит. за Барабаш Ю. Там само. – С.90. 10 Цит. за Феллер Мартен. – С.23. 11 Мусієнко Григорій. Україна для Українців: хто за і проти. – К., 2003. – С. 321 12 Цит. за Феллер Мартен. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає про своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо промови і ставлення до них. – Дрогобич, 1994. – С. 23. 13 Мусієнко Григорій. Там само. – С. 321. 14 Шестопал Матвій. Євреї на Україні. – К., 2002. – С. 99-101. 15 Сербенська О.А. Культура усного мовлення. – К., 2004. – С. 8. 16 Цит. За Наконечний Євген. Украдене ім’я. – Львів, 2004. – С.345. 17 Наконечний Євген. Там само. – С. 22. 18 Наконечний Євген. Там само. – С. 139. 19 Конкордація…. Там само. —С. 1016-1018. 20 Кониський О. Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 440. 21 Романюк Віктор. Орда у храмі. – Стрий, 2003. – С. 345,382. 22 Наконечний Євген. Там само. – С. 194. 23 Винниченко Володимир. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920. – Част.I. – С. 34-35. 24 Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. – Ужгород, 1960. – С.113; Ковалик І. І. Питання словотворчої омонімії і синонімії в сфері іменників слов’янських мов // Питання слов’янознавства. – Львів, 1962. – С. 17; 25 Конкордація... Там само. – Т.2. – С. 1197-1199. 26 Сверстюк Євген. Шевченко і час. – К., 1996. —С. 51. Список умовних скорочень лексикографічних джерел 1. Гр. Словарь української мови // Упоряд. з додатком влас. матеріялу Б. Грінченко. – К., 1907-1909. – Т. 1-4. 2. ВЗОССУЛ – Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики. – К., 2003. 3. ВТССУМ – Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2004. 4. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови // За ред. О. С. Мельничука. – К., 1982-2004. – Т. 1-4. 5. ЕУ – Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т.2; 1998. – Т.7. 6. НТСУМ Новий тлумачний словник української мови. – К., 2004. – Т. 1-4. 7. СУМ Словник української мови. – К., 1970-1980. – Т. 1-11. 8. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1956. – Т. 1-4. 9. ЭСБЕ – Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза, И.А. Ефрона. – С.-Петербургъ, 1883. – Т. XIа. 10. ПЭСРЯ, Преображенский А.Г. – Этимологический словарь русского языка. – М., 1958. 11. СРЯ XI-XVII – Словарь русского языка XI-XVII вв. Выпуск 5. – М., 1978. 12. ССРЛЯ Словарь современного русского литературного языка. – Москва – Ленинград, 1955. – Т. 4. 13. ФЭСРЯ, Фасмер Макс. – Этимологический словарь русского языка. – М., 1967. – Т. 1-4. 14. SJP – Slownik jеnzyka polskiego Jana Karlowicza, Adama Krynskiego i Wladyslawa Niedzwiedzkiego. – Warszawa, MCMXXVII.

panianka

ІРИНА ФАРІОН

http://newzz.in.ua/culture/1148875364-movoznavec-rina-faron-tlumachennya-slova-moskal.html

Україна - як вирватися з обіймів обскурації

Сторіччя Льва Гумільова – відмінний привід спробувати пошукати за допомогою його пасіонарної теорії етногенезу (початок дивіться тут http://ord-ua.com/2012/09/25/passionarnost-teoriya-rozhdennaya-pod-narami/?lpage=1) вихід з тієї дупи, в якій опинилася Україна. У цьому контексті наші проблеми обумовлені об'єктивними причинами: в першій половині ХХ століття події розвивалися так, що в живих залишалися і відтворювалися найбільш тихі й слухняні. Походив негативний відбір. Через це, згідно p гумільовською шкалою, Україна зараз переживає найгіршу з фаз етногенезу – фазу обскурації (таке враження, що опис змальований з сучасної України):

«Пасіонарна напруга спадає до рівня нижче гомеостатичного (« нульового») за рахунок значного збільшення числа субпасіонаріїв. Етнос існує за рахунок матеріальних цінностей і навичок, накопичених у попередню інерційну фазу. Субпасіоанаріі, що розплодилися, роблять неможливою будь-яку конструктивну діяльність. Вимагаючи тільки одного – задоволення своїх ненаситних потреб ... Засуджується (а при можливості – знищується) будь-яка людина, що зберегла почуття обов'язку, працьовитість і совість. Власний імператив субпасіонаріїв «день, так мій», що відображає їх повну нездатність до прогнозу. В результаті, суспільний організм починає розкладатися: фактично узаконюється корупція, поширюється злочинність, армія втрачає боєздатність, до влади приходять цинічні авантюристи, що грають на настроях натовпу. Настає депопуляція, чисельність населення до кінця фази обскурації значно скорочується; частково цей процес гальмується за рахунок припливу представників окраїнних і чужих етносів, які найчастіше починають домінувати у суспільному житті. Етнічна система втрачає резистентність і може стати легкою здобиччю більш пасіонарних сусідів. Фаза обскурації передує загибелі етнічної системи або її переходу в стан етнічного гомеостазу. Причому гомеостазу може досягти лише незначна здорова частина етносу».

Стабільність як діагноз

У цьому контексті горезвісна стабільність, до якої любить апелювати влада – гасло, явно розраховане на обивателів з нульовою пасіонарністю – просто згубна. Саме завдяки мантрам про стабільність Україна втратила потенціал, що дістався їй після розпаду СРСР, і опинилася за рівнем життя на останньому місці в Європі. Тому стабілізувати таке неподобство нема чого. Але тут працює інша логіка – «як би чого не вийшло» ...

В принципі, не можна сказати, що люди, які подерибанили спадщину, що дісталося від СРСР, недостатньо пасіонарні (просто, за гумільовською класифікацією, це пасіонарії низької проби). Однак уже час їх кимось міняти. А ось альтернативи не видно. Верховну Раду уособлюють субпасіонарні «тушки» – пройдисвіти і пристосуванці, а не порядні люди (про готових до самопожертви героїв і говорити не доводиться).

До речі, Гумільов, описуючи фазу обскурації, пояснює і проблеми з демократією – коли начебто і владу собі сам вибираєш, а вибрати і немає з кого:

«Порядок, що встановлюється в цій стадії ... омрачения або загасання, не можна вважати демократичним. Тут, як і в попередніх фазах, панують консорции (компліментарні об'єднання невеликих груп людей, пов'язаних, часто ефемерним чином, єдиною метою – політичні угруповання, секти, банди, артілі і т.п.), тільки принцип відбору інший, негативний. Цінуються не здібності, а їх відсутність, не освіта, а невігластво, не стійкість у думках, а безпринципність».

Запорізька Січ - стара і нова

Втім, є ще один вихід із ситуації – фаза регенерації, коли відбувається відновлення етносу за рахунок пасіонаріїв, які збереглися на окраїнах етнічного ареалу. Згідно Гумільову, за часів обскурації пасіонарність визріває десь на периферії.

Власне, у нас вже був схожий випадок – наше славне степове лицарство-козацтво. З козаками пов'язані найсвітліші і героїчні сторінки нашої історії, хоча сучасники ще як натерпілися від цих хуліганів.

Буйні бігли на Запорізьку Січ. При Богдані Хмельницькому вони прийшли звідти і встановили на певній території свій порядок. Але тут же трапився пасіонарний перегрів, що вилився в Руїну. Згодом пасіонарна напруга стала меншою – так що в 1775-му козаки здали «матір Січ» без бою і розбрелися – хто на Кубань, хто за Дунай ... Втім, як зазначив один недурний чоловік, насправді, Запорізька Січ відродилася не за Дунаєм, а в ОУНівському підпіллі. Але, як ми вже говорили, ХХ століття було суворим з українськими пасіонаріями ...

Де ж тепер визріває пасіонарність? На який околиці етнічного ареалу? Донбас, спасибі його жителям, виявився явно не тією периферією, звідки варто було чекати порятунку. Галичина щось теж не виправдала свої претензії на пьемонтизм.

У цьому зв'язку напрошується припущення, що сучасні українські пасіонарії знайдуться серед мільйонів ініціативних заробітчан, які виїхали в пошуках кращої долі хто куди (Запорізької Січі вже немає). Але настане момент часу – вони повернуться на рідну землю, озброєні енергією і досвідом. І як запорожці запропонували рецепти від протидії магнатському (олігархічному) беззаконню, так і заробітчани принесуть потрібні для відродження новації.

До речі, говорячи про пасіонарної індукції, Гумільов стверджував, що заразити пасіонарністю можна тільки представника свого ж етносу, а от передати у спадок – кому завгодно. Мабуть, в силу цього, сподіватися на варягів вже не доводиться. Але, може, українки повернуться з-за кордону з більш активним потомством? ..

Про внутрішньо етнічну різноманітність

Згідно теорії етногенезу, етнічна само ідентифікація будується багато в чому на протиставленні свого етносу іншим: «ми – це не вони». Наприклад, описуючи Реформацію, Гумільов зазначає, що європейці, не особливо вникаючи в теологічні тонкощі, дуже швидко розділилася на католиків і протестантів, «бо кожен, толком не знаючи, за що він, точно знав – проти кого він».

Доморощені адепти Гумільова часто говорять про те, наскільки різні галичани і східняки, а тому їм треба жити окремо. Тут варто лише нагадати, що німці, яких Реформація поділила ще крутіше, в підсумку, живуть разом мирно і справи в них йдуть досить успішно. Сам же Лев Миколайович стверджує, що більшість великих народів має кілька етнографічних типів, які навіть можуть говорити на різних мовах.

«Час лікує найтяжчі хвороби етносів. І настає одужання, коли відбувається процес вторинної інтеграції або, вірніше, регенерації».

Дмитро Шурхало, для «ОРД» 02.10.2012 21:36

http://ord-ua.com/2012/10/02/ukraina---kak-vyirvatsya-iz-obyatij-obskuratsii/?lpage=1

 У Києво-Могилянській академії відбулася зустріч із борцем за українську мову луганцем Сергієм Мельничуком

19 вересня 2012 року у Києво-Могилянській академії студенти і всі небайдужі мали змогу зустрітися із відомим громадським діячем, правозахисником і борцем за українську мову Сергієм Мельничуком.

Ця зустріч була актуальною, зважаючи на нинішню ситуацію, яка склалася в Україні навколо мовного питання. Зустрітися із паном Сергієм прийшло багато небайдужих людей, свідомих того, що українська мова і права україномовних громадян зараз як ніколи потребують захисту.

Сергій Мельничук має великий досвід боротьби за українську мову. Він, житель зросійщеної Луганщини, кожного дня стикається із питаннями дискримінації на мовному ґрунті. На відміну від значної частини українців, Сергій Мельничук вирішив не терпіти дискримінацію українців в Україні, а боротися з нею всіма правовими методами. Найбільше досвіду він здобув, коли вимагав, щоби йому в вищому навчальному закладі викладали українською мовою. Йому довелося пройти низку судів, три відрахування із ВНЗ, але все ж таки пан Сергій добився свого.

Під час зустрічі Сергій Мельничук поділився досвідом, як захищати свої права. Насамперед кожне порушення своїх прав варто фіксувати – викликати правоохоронні органи й домогтися складання протоколу. Після фіксації злочину (а такого роду дії як зневажливе ставлення до української мови, принизливе ставлення до людини, яка нею спілкується підлягають під статтю 161 Кримінального кодексу України) домагатися забезпечення своїх прав. Кожна заява, кожне зафіксоване порушення прав є документом, який в подальшому унеможливить спекуляцію фактами.

Викладач кафедри міжнародного права НаУКМА Олексій Курінний з юридичної точки зору пояснив, спираючись на Конституцію України та інші закони, в чому полягає правота українців, які відстоюють своє бажання спілкуватися українською мовою, читати україномовні газети, книжки, які вимагають, аби до них зверталися українською в ресторанах, банках, державних установах.

Захід відбувся за сприяння Спудейської могилянської організації "Український Студент" (ukrstudent.org.ua).

Голова "Українського Студенту" Михайло Кублій зазначив: "Проведений захід став черговим етапом інформаційно-просвітницької кампанії у НаУКМА, спрямованої на підвищення обізнаности студентів і викладацького складу в найбільш важливих та злободенних питаннях відстоювання своєї ідентичности, мови й культури, формування у них громадянської позиції та патріотизму, готовности особистою дієвою участю сприяти відродженню українства та української нації, побудові національно орієнтованої та соціально справедливої держави".

Прес-служба ВО "Свобода"               19 вересня 2012

http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/032901/

Туга Тараса Шевченка за державою мови

Київ – Навесні 1847 року Тарас Шевченко готував друге видання «Кобзаря», куди повинні були ввійти нові твори останніх років, зокрема й частина поезій, які мали шанс пройти цензуру, зі збірки під назвою «Три літа». Це був один із переломних періодів у житті молодого поета. Йшов процес кардинального переоцінювання власного життя і становлення його поглядів на Україну як державу своєї мови і літератури, як унікальний і неповторний край. 

Власне, передмова до майбутнього видання майже 33-річного Шевченка стала не лише своєрідним мовно-літературним маніфестом, але й, до певної міри, програмою становлення майбутньої самостійної України. Ні другий «Кобзар», ні передмова, написана в березні 1847 року в маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині, не побачили світу.

Не минуло й місяця, як поета, який їхав до Києва на весілля свого приятеля, історика Миколи Костомарова, заарештували під час переправи через Дніпро посередині ріки. Передмова-маніфест відома здебільшого літературознавцям, бо ні в радянські часи, ні чомусь за незалежної України в масових перевиданнях «Кобзарів» її не друкували.

«Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм»

Епіграфом до цієї маловідомої передмови Тарас Шевченко невипадково взяв рядки з твору Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»:

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умный, добрый наш народ

Хотя по языку нас не считал за немцев.

Цитуючи цей уривок, Шевченко трактував, очевидно, по-іншому «чужевластье мод»: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!»

В одному абзаці – цілий спектр думок. З одного боку, він приміряє українське суспільство, український народ до інших слов’янських народів, є прихильником своєрідного слов’янського братства – «Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…», як сказано в його поемі «Єретик». З іншого боку, він протиставляє українське (і слов’янське) море московському. «Словами цими як немож краще, – пише український письменник Богдан Лепкий у книжці «Про життя і твори Тараса Шевченка», – Шевченко відмежовував наше українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі! Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму…»

Під «нашествієм іноплеменних журналістів» проглядається образ тогочасних великодержавних російських писак, переконаних у безперспективності української мови й літератури. А однією фразою про «індивідуалізми», від яких «терпне язик», Шевченко тонко спостеріг, як «творці російської мови», часом напівграмотні або неграмотні, запозичували різні іншомовні слова і назви, часто спотворюючи їхнє оригінальне звучання. До речі, багато таких спотворених назв міцно засіли у «вєлікам і маґучєм». Наприклад, острів Ібіца, справжня назва якого «Івіса» іспанською, «Ейвіса» – каталонською мовами. І це невігластво, як зазначають київські журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун, «впровадили в масовий вжиток» російські мандрівники.

У своїй передмові Тарас Шевченко показує невігластво і підступність російської критики: «Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше».

Не жаліє поет і своїх земляків: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».

У цій передмові Шевченко сформулював свої погляди як на літературу, так і на мовне домінування. Тому дісталося і Гоголеві, і Квітці-Основ’яненку, і Гулаку-Артемовському, і Сковороді, і, навіть, Вальтерові Скоту. Зате добре відгукнувся він про Роберта Бернса: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались… А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся… Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали».

У цьому «въ» з твердим знаком – квінтесенція політики русифікації, яку ґвалтовно впроваджувала царська влада за життя Шевченка щодо українців та інших нацменів. Попри це, він не допускав нетерпимості до панівної мови і літератури: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Ці слова, написані 165 років тому, і сьогодні, в нових обставинах, залишаються актуальними.

На закінчення

До гострих питань, пов’язаних із мовою, Тарас Шевченко звертався і раніше, як-от у листі до свого знайомого Якова Кухаренка 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом».

Такого Шевченка за радянських часів намагалися приховувати в Україні. Але не забували поза нею. Польський письменник Єжи Єнджеєвич у романі про Шевченка «Українські ночі, або родовід генія» (Варшава, 1966 р.) навів цитату з листа до Кухаренка. Дивно, та в українському перекладі Віктора Іванисенка, який вийшов у світ в незалежній Україні (Львів, 1997 р.), саме це місце пропущено.

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Тарас Марусик  08.03.2012

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24508574.html

Мова.

Українська мова.

Русифікація – найбільша проблема розвитку культури України.

.... Мова – це спадок, отримуваний від пращурів, що залишається нащадкам, спадок, до якого треба ставитись зі страхом і повагою, як до чогось священного, неоцінимого і недоступного для образ.

(Фрідріх Ніцше)

Люди пізнають навколишні предмети, явища, процеси, взаємозв’язки предметів та явищ, закономірності їхньої зміни та розвитку надаючи їм назви, означаючи їх термінами, відображуючи їх послідовність, поведінку послідовністю та взаємозв’язками слів своєї мови.

Отже мова – засіб відображення та пізнання світу, запорука виникнення та розвитку цивілізації. Саме здатність людини до мовленнєвої та духовної діяльності виокремлює її як вид з-поміж живих істот, є її найсуттєвішою ознакою.

На земній кулі існує більше трьох тисяч мов, і всі вони продукт тривалого історичного розвитку того чи іншого народу. Їхнє формування розтягувалося в часі на сотні а то й тисячі років.

Творцями, носіями та користувачами окремих мов є окремі народи – етноси. Тісний взаємозв'язок мови етносу й самого етносу (нації) є самоочевидним. Саме мова, яка є водночас і знаряддям, і продуктом духовної діяльності людей, і матеріальним носієм між-суб'єктної інформації, що інтегрує духовну діяльність людини в поле духовної діяльності етносу, лежить в основі цього нерозривного взаємозв'язку.

Але значення мови не обмежується функцією спілкування, передачі інформації, її накопичення, зберігання та обробки.

Саме мова забезпечує не лише “суб'єктивне осягнення світу речей", а й політ фантазії, творчість, мовленнєве моделювання ірреального (в т.ч. й здійсненного, такого, що в процесі діяльності може реалізуватися) світу. Завдяки цьому людина не стільки відображає існуючий світ (що зводило б її до рівня тварин), скільки витворює свій, новий. Отже мова виступає як інструментарій духовної діяльності.

Відомо, що можливості зовнішньої, раціонально-логічної форми мислення обмежені, й обмеженість ця, з якою стикалися ще давньогрецькі філософи, неспростовно доведена якраз представниками точних наук, що дало підставу деяким ученим говорити про обмеженість пізнавальних можливостей людини та мови взагалі. Але якраз мова дозволяє долати зазначену обмеженість завдяки варіативності, багатовимірності змісту її одиниць. Ця властивість мови пронизує всі її рівні — від морфеми до тексту — і чи не найяскравіше виявляється на "елементарному" рівні — рівні слова.

Відмінності соціативно-змістовних полів слів в різних мовах.

Кожне слово в нейронних мережах людського мозку утворює багатовекторне асоціативно-змістове поле, перебуваючи ніби в центрі багатовимірного гіперпростору й пов'язуючи різні сфери духовної діяльності людини, що й забезпечує ймовірнісний характер, індивідуальну неповторність, самобутність і надлогічність духовної творчості, та мислення кожної людини.

Асоціації значення та звучання слів давно помічені Неодноразово експериментально підтверджені, активно використовуються в поетичному мовленні. Приклади: м'яке/жорстке, світле/темне, ніжне/грубе, холодне/гаряче. В онтогенезі людини вони формуються найпершими, починаючи з допологового періоду, і в процесі її соціалізації в рідномовному середовищі набувають яскраво вираженого національного характеру. З переходом на іншу мову вони нейтралізуються, а з утратою рідної мови — втрачаються. Нерозвиненість цього типу асоціацій неминуче згубно позначається на емоційно-естетичному розвитку особистості, її здатності відчувати "музику", красу слова, народно-пісенної творчості.

Асоціації за співзвучністю маючи власне асоціативно-змістове поле, здатні стати відправним моментом для подальшого відгалуження потоку свідомості. Ці асоціації позалогічні, але жорстко детерміновані національними особливостями мови, (пор., наприклад, цей асоціативний вектор в українського слова кішка — пішки, діжка, ліжко, сніжка... та в російського кошка — ложка, окошко, лукошко, окрошка, сапожки...). Цей тип асоціацій яскраво проявляється у снах, галюцинаціях, при неконтрольованому фантазуванні та в художньому мовленні (віршах, внутрішніх монологах). При переході на іншу мову вони нейтралізуються, а в разі гарного володіння "другою рідною" мовою—працюють на чужу культуру Зі втратою рідної мови вони зникають. Нерозвиненість цього типу асоціацій знижує фантазійно-творчу спроможність людини та її художнє чуття слова

Асоціації за суміжністю: луг — зелений, вологий, річка, туман, квіти, коні і т.ін. Множина ймовірних асоціацій цього типу найпотужніша. Вони здебільшого піддаються логізації, а отже, можуть бути міжмовними та міжетнічними, тобто перекладними Національні особливості в них можуть проявлятися як наслідок різного історичного досвіду та ментальності етносу:

Таксономічні асоціації: луг—байрак, поле, степ, ліс, гай (види ландшафту). Цей тип асоціацій певною мірою є наслідком наукового осмислення дійсності: вони найбільше логізовані, а відтак і наднаціональні. Національні особливості мовного членування дійсності більш виразні тут у ненауковій нетермінологічній лексиці, а найяскравіше проявляються в етнографізмах: ліжник, рядно, кожух, плахта, кептар, свита; колядка, веснянка, щедрівка, дума і т. ін. Засвоєння людиною цих асоціацій "вкорінює" її в історію та сучасне життя свого народу, формує національно-етнічну самосвідомість. Логізовані ж таксономічні асоціації та відповідна перекладна лексика є каналом для міжетнічного обміну інформацією. Таксономічні асоціації—могутній інструмент економії пам'яті: саме завдяки їм ми утримуємо в пам'яті (при її оперативній глибині 7 плюс-мінус 2 тисячі слів, об'єднаних у таксони. Ми легко відтворюємо (повторюємо) цілі ряди таких слів, охоплюваних одним "вершинним" словом — родовим поняттям, наприклад: кішка, тигр, пума, барс, леопард, рись, лев (кошачі), стіл, стілець, шафа, пуф, крісло, тумба, диван (меблі).

Словотвірні асоціації: луг — лужок, лужечок, луговище, луговий, Луга (річка), Луганськ. Вони задовольняють потребу в номінації та кваліфікації й індивідуально реалізуються як ймовірнісні в рамках словотвірної системи мови даного етносу. В інших мовах вони можуть реалізуватися без опори наспільну основу (чи корінь слова), тобто не як словотвірні, а як асоціації за суміжністю (не як ніс — носик, а як ніс — ніс маленький). Отож словотвірні асоціації повністю детерміновані словотвірною системою даної мови, а ступінь оволодіння нею значною мірою визначає потенціал вербального мислення індивіда та його здатність—при потребі—стати творцем неологізмів.

Формально-синтагматичні асоціації: кішка — чорна, нявкає, ловить (мишей), облако — в штанах, , думки — кучеряві, луг—замріяний і т. ін. Єдиним обмеженням довільності цих асоціацій є граматична правильність, а тому, трансформуючись від мови до мови у плані вираження, в плані змісту вони однаково ймовірні незалежно від мови, хоча й тут певний відбиток полишають національні особливості структури семантичних полів, мовна картина світу. В асоціаціях цього типу досить яскраво виражається індивідуальна самобутність окремої людини, її здатність до творчої фантазії (хоча вони можуть бути й симптомом психічного захворювання). Вони становлять також резерв для означення новацій шляхом "складання змістів", творення незвичних, нових словосполучень.

Алегоричні асоціації за граматичним значенням (уособлення): дуб, ясен, клен — чоловічність, калина, верба — жіночність, піщина — одиничність і т. ін. Цей тип асоціацій притаманний художньому відображенню дійсності та самовиявові особистості, "поетичному" мисленню. Вони реалізуються в межах граматичних категорій даної мови, тобто національне специфічні. Тому, наприклад, неможливе виникнення на англомовному ґрунті поетичного образу "дуб — рябина" ("Что стоишь, качаясь..."), бо в англійській мові немає граматичного роду.

Етно-культурні (фонові) асоціації: луг— "Лугом іду, коня веду... ", "Ой, при лужку, при лужку...", "Ой, у лузі та ще при березі... ", "Ой, у лузі червона калина...", і т. ін. Ці асоціації алогічні, ймовірнісні, специфічно національні. Вони можуть включати цілі "тексти культури" і є стрижневими у формуванні національної самосвідомості. Нерозвиненість цих зв'язків означає розрив з культурою етносу, породжує "напівкультуру", що вражає двомовні соціуми та окремих їх представників (у Швеції, Фінляндії, Бельгії, Канаді та, звичайно ж, у колишніх республіках СРСР). У наших умовах "напівкультура" — прикметна риса так званого "російськомовного населення". Певна однобокість—переважання прагматизму, технократизму молодого американського суспільства теж деякою мірою пояснюється розривом з прадавніми етнокультурними джерелами. "Напівкультура" окремих представників етносу і навіть етносу в цілому може бути й наслідком поверхового, "функціонального" засвоєння рідної мови лише як засобу спілкування, коли слова у свідомості носія мови не викликають етнокультурних асоціацій. Така людина у своїй внутрішній діяльності послуговується словами плоскими, позбавленими своєрідної "кореневої системи".

Конкретнообразні асоціації: луг—образ лугу, яким він уявляється конкретній людині в даний момент. Вони найбільш індивідуальні, суб'єктивні, але все ж зумовлені (через особистий досвід) особливостями середовища, в якому живе етнос, і в міру цього — національно-специфічні. Цей тип асоціацій небезпідставно вважається найзначнішим у художній творчості, але і в науковому освоєнні дійсності він може (як ймовірність) відігравати вирішальну роль. Так, наприклад, А.Ейнштейн неодноразово підкреслював, що до свого відкриття він прийшов ще й тому, що весь час, думаючи над проблемою, уявляв себе як точку, що рухається у Всесвіті зі швидкістю світла (точка зору "їздця", "пасажира", а не "спостерігача"). Отож, коли б він уявляв себе "спостерігачем", то людству довелося б почекати, поки це відкриття зробить інший геніальний "їздець".

Системно-лексичні асоціації (тобто синонімічні, омонімічні, паронімічні, полісемічні): луг (тип ландшафту) — луг (тип хімічної сполуки); день — ніч, холодний — гарячий; лікарський —лікарняний, лікувальний; горіти — тліти, жевріти, палати, палахкотіти. Ці асоціації частково піддаються логізації, але все ж вони перебувають у сфері семантики, а не логіки, а тому ймовірнісний їх вибір мовцем обмежений структурними особливостями лексичної системи мови даного етносу (адже структура семантичних полів, синонімічних рядів навіть у близькоспоріднених мовах не збігається). З огляду на цей тип асоціацій ясно, що духовний потенціал етносу залежить від розвиненості лексичної системи його мови, а окремої людини — від ступеня володіння лексичними багатствами рідної мови.

Оцінні асоціації: соціалізм — добре, капіталізм — погано (чи навпаки), росіянин — гарно, єврей — погано (чи навпаки), російська мова — гарна, українська мова — погана (чи навпаки), вода —; погано (для того, хто тоне в морі), вода—гарно (для тих,, хто страждає від спраги в пустелі), і т. ін. Вони суб'єктивні, породжуються власним життєвим досвідом людини та умовами її соціалізації, і часто є традиційними елементами національного менталітету. Так, скажімо, почуття національної зверхності (шовінізм) як типова риса росіян знайшло досить виразний вияв у російській мові: русская идея,великийрусский народ, великий русский язык, богоизбранная нация, русская миссия (миссия России), і т. ін., з одного боку, та чукча (переноси., зневажл.), китаеза, немчура, япошка, хохол, Хохляндия, нацмен, чучмек, чурка, черномазьій, і т.ін. — з іншого. Такі . "фантоми" менталітету етносу дезорієнтують його, провокують неадекватну поведінку й стосунки з іншими етносами. Пресупозиційні ж асоціації, народжені власним досвідом людини, здатні з користю інтегруватися в досвід етносу і, зрештою, стати духовним надбанням людства.

Сигніфікативні асоціації – асоціації певних понять з матеріальним планом вираження слова: луг — поняття "низинна волога рівнина, покрита травами (використовується для покосів, пасовиськ) ".Суттєвим є те, що мова здатна виражати не тільки сигніфікати—абстракції від реалій, а й сигніфікати-конструкти, що є витвором людської фантазії (сфінкс, мавка, мінотавр, вампір; загальнолюдська власність, комунізм, розвинений соціалізм, інтернаціональний обов'язок; богоизбранная нация, братская помощь, обновленная федерация і т.ін.). Сигніфікатотворча властивість мовних одиниць, безперечно, надзвичайно розширює творчі можливості людини, забезпечуючи абстрактно-логічну форму мислення, але разом з тим таїть у собі небезпеку міфотворчості, що, збагачуючи художню творчість, може бути джерелом соціальних і "наукових" утопій. До того ж такі мовні одиниці — міфологеми формально легко логізуються у цілі внутрішньо несуперечливі концепції, теорії, картини світу. Вони наднаціональні й можуть легко поширюватись від етносу до етносу (за відсутності власних слів-еквівалентів активно використовуються запозичення, Інтернаціоналізми). Отож мова здатна, моделюючи утопії, дезорієнтувати не лише окремих людей, а завести в історичні нетрі цілий етнос.

Асоціації, породжувані внутрішньою формою слова (етимологізаційні): рос. подснежник — снег, укр. пролісок—ліс, польськ. ріеrwszy—ріеrwzy (перший). Здебільшого вони виразно національні, атому кожна мова на цьому векторі спрямовує потік свідомості мовців по-своєму. При переході на іншу мову вони нейтралізуються. Цей тип асоціацій може полегшувати розуміння змісту слів, внутрішня форма яких "прозора" і правильно орієнтує на їх лексичне значення, або ж перешкоджати такому розумінню, якщо внутрішня форма неясна (невідома) мовцеві або ж є хибноорієнтуючою (пор., наприклад, терміни мовознавство і лінгвістика, двомовність і диглосія). Крім того, асоціації за внутрішньою формою можуть впливати на оцінку (прийнятність/неприйнятність) позначуваних сутностей, як, наприклад, внутрішня форма деяких професійних назв — на вибір професії (каютна, кишечник, тріпальник, чесальник і т. ін.). Ця здатність внутрішньої форми активно використовується як художній засіб та спосіб дезорієнтації громадської думки. Нерозвиненість цього типу асоціацій негативно впливає на творчий потенціал особистості, на її мовне чуття, здатність сприймати підтекст, мовленнєвий комізм, гру слів.

Отже більшість із видів асоціацій слів має суттєві відмінності в мовах, що різняться своєю граматичною будовою, лексичним складом, тощо та є причиною відмінностей мислення людей – носіїв різних мов.

Саме слово пов'язує конкретно-образне мислення людини з раціонально-логічним, хоча анатомічно їх центри локалізовані в різних півкулях мозку. Білінгвізм— особливо ранній — може спричинити розрив між двома формами мислення, коли кожна з них "обслуговується" різними мовами. Отож дво– чи багатомовність приносить людині користь як засіб спілкування, а як інтрументарій духовної діяльності вона перешкоджає повній реалізації потенціалу особистості.

Наскільки духовна діяльність та мислення людини залежить від граматичних особливостей національної мови, свідчать такі промовисті факти:

...Діти, що говорять мовою навахо (індіанці), раніше від своїх англомовних ровесників навчаються розрізняти форми предметів, оскільки в цій мові є граматична категорія форми (як у нас роду, числа, часу і т. ін.).

...Граматична будова мови нутка (теж індіанська) примушує її носіїв, називаючи особу, щоразу обов'язково вказувати, чи вона не є лисою, шульгою, низькорослою, астигматиком і чи не характерний для неї великий апетит. А діти, які говорять цією мовою, в 2—3 роки інтуїтивно розуміють... кінетичну природу тепла (європейці ж сторіччями шукали тепло-речовину, бо слово тепло в європейських мовах — іменник).

Мови різних етносів, виступаючи як інструментарій духовної діяльності є одночасно і відображенням їхнього історичного досвіду та особливостей менталітету цих народів – суспільної поведінки та світогляду.

Для сучасної мовної ситуації в Україні є актуальним порівняльний аналіз сучасної української та російської мов, який на мою думку є дуже промовистим і багато чого пояснює в історії та в сучасній політиці та світосприйнятті українського та російського народів.

Порівняймо асоціативні вектори українських та російських слів та словосполучень із політичної та юридичної лексики. Зерніть увагу, як ментальна схильність росіян до жорстокості, насильства, твердої влади також відбивається і в мові.

Українською – “переважна більшість” – важливий, уважний, поважний, поважати.

Російською – “подавляющее большинство” – давить,

Українською – “закон набуває чинності”

Російською – “закон вступает в силу”.

Українською – дія особи, спрямована на зміну її правовідносин – правочин. (вчинок по праву)

Російською – действие лица, направленное на изменение правоотношений – сделка (сделал да и ладно, что сделано то сделано при чем тут право?).

Українською – “злочин” “злочинець”(вчинив зло)

Російською – “преступление” “преступник” (преступил волю).

Українською – покарання (кара господня)

Російською – “наказание” (дал наказ – и высекли)

Російською – “пытка”.

Українська не має власного слова, використовується латинське “тортури”.

В російській – “взятка”.

Українська не має власного слова, використовується тюркське “хабар”.

Що це, як не прояв ментальної орієнтації на силу, агресію.

Джерело права та закону – не справедливість, а воля сильного над слабкішим.

Українською – “головуючий на зборах” (голова зборів (найрозумніший) головний, той що думає головою)

Російською – “председатель собрания (“впереди сидящий”, “.не голова важна, а седалище”)

Українською в начальника є "заступник”, бо він його готовий заступити.

Російською в начальника – “заместитель” бо мітить на “место”. Помер патріарх московський Алексий призначили “местоблюстителя” Так, що важливіше людина, чи місце?.

В російській мові на “охоту” йде “охотник”. Українською мовою на охоту, полювання, лови йде “мисливець”.

Чи не є ці приклади проявом підсвідомої зневаги до ролі, голови, інтелекту, мислі? Та й взагалі до людини? Безумовно. І ці приклади зневаги до людини не єдині.

Українська мова має окличний відмінок – спеціальну граматичну форму для звернення до людини – “Іване Петровичу”. “Марино Михайлівно”

Російська мова спеціальної форми для звернення до людини не має. Что “стол”, что Ваня – все едино.

Є російською – “красивый”, без різниці, щодо предмета, чи щодо людини вживається це слово.

Є й українською – “красивий” предмет, кінь, але щодо людини кажуть – “вродливий”.

Є російською – “лицо” “личность” один корінь, але українськю “обличчя”, і “особа” “особистість” різні корені, різні слова.

Предмет, що передається в забезпечення зобов’язання російською – “залог”. А попадає до терористів людина – то “заложник”. Той же корінь, що для предмета, що для людини.

Українською мовою предмет, що передається в забезпечення зобов’язання – “застава”. Але попадає до терористів – “заручник”. Також зовсім інший корінь, інше слово.

Чи не тому брав в заручники родини козацької старшини Петро-I? Чи не в цьому феномен взяття заручників більшовиками? Чи не в цьому феномен утримання Сталіним в таборах найближчих родичів кремлівських соратників? Чи не в цьому причина жахливої розв’язки захоплення заручників в “Норд-ості” та Беслані?

Поряд із надмірно агресивною особливістю російської лексики є й її зворотнє відображення – лексика своїми асоціативними зв’язками принижуюча людську гідність.

Українською – заробітна плата (плата за роботу)

Російською – також є “зарплата”, але є і “жалование”

Українською – “уважний” (той що уважив, поважає)

Російською – “внимательный” (пасивний, “внемлющий”.

Українською – "ласкаво прошу”, “будь ласка”

Російською – “пожалуйте”, “пожалуйста”, майже як пожалійте.

Порівняйте відтінки значення українською – “благодійник”, російською – “благодетель”.

Російською – “попрошайка”. В українській мові аналог відсутній.

Особливе місце займає проблема лайки та матюків. Українська “рідна” лайка на тему порівняння із тваринами, рідше – лайном. Російський всесвітньо знаменитий мат – на тему сексуального насилля. Це безумовна ознака народів із “імперською” ментальністю (подібний мат мають також серби).

Закріплені в мовних асоціаціях агресивність та зневага до людини на одному полюсі російського світогляду, менталітету суспільства та запопадництво, підлесливість, залежність, “попрошайничество” “упование на милость” на іншому. Що це причина? чи слідство? цікавої історичної особливості. Бунтували знедолені російські селяни. Бунтували також і українські селяни. Під час повстань українських селян ніколи не було явища самозванства (Коліївщина, гайдамаки, опришки, левенці, козаччина. Українські повстанські ватажки ніколи не оголошували себе нащадками та спадкоємцям царів. Були також потужні повстання російських селян, які завжди супроводжувались явищем самозванства. Причина проста. Ментальність, спосіб мислення російського холопа не дозволяла йому повстати проти “батюшки царя” інакше, як заради іншого, більш доброго царя.

За таких особливостей мови, способу мислення та менталітету росіян, чи не марні надії на побудову в Росії демократичного суспільства. Із повагою до людини, її гідності, її особистості, із повагою до сусідніх народів?

Подібно до різниці асоціативних векторів українських та російських слів та словосполучень із політичної та юридичної лексики є різниця і щодо мовного осмислення в інших сферах.

І в українській мові є “любити” і в російській є – “любить”

Але в українській є також “кохатися” Російська мова відповідного слова поза матюками не має.

Російською – “брак”, видозмінене “брать”

Українською – “шлюб”, видозмінене “злюб”.

Російською – “супруги” – запряжені в пару.

Українською – “подружжя” (друг, друзі).

Російською – “образование” – формування “по образцу”

Українською – “освіта” (освітлення знаннями).

Українською – “лікарня” – місце, де лікують.

Російською – “больница” місце, де збирають тих, в кого болить.

Українською – “лікар”, бо лікує. Російською – зневажливе “лекарь”, а частіше – “врач”. Оце так пошана!.

Українською “свято”, “святкувати”, почитати святих.

Російською – “праздник”, “праздновать”, “быть праздным”, бездельничать.

Українською – “хлібороб”, “хліборобство” бо в результаті праці – хліб.

Російською – “земледелие” бо... тільки в землі наробилися – “не растеть”.

Українські слова глибше розкривають суть явищ. Українська мова в багатьох випадках більш влучна та образна, яскрава та барвиста.

В російській мові відсутні власні назви місяців року. А запозичені назви є безглуздою мішаниною із імен чужих імператорів (июль, август), порядкових номерів (сентябрь, октябрь, декабрь) та інших слів, що не мають жодного “російського” змісту)

Натомість самобутні назви місяців в українській мові – становлять струнку логічну смислову систему і відображають сезонні зміни природних явищ жовтень – бо листя жовтіє, листопад – бо лист опадає, грудень – бо земля взялась грудкою, січень – бо вітер холодний січе, лютий – бо люта погода, березень – бо берези оживають, квітень – природа квітує, травень – бо трави йдуть в рост і т.д., та виділяють найважливішу хліборобську роботу – серпень, пора хліб жати серпом.

І в російській є “водопад”, і в українській є “водоспад”, але у нас ще є “водограй”

В російській є “радуга”, і в українській є “райдуга”, але у нас ще є “веселка”

В російській є “сияние”, і в українській є “сяйво”, але у нас ще є “стожари”.

Хто може сказати, з чим пов’язана російські назви сторін світу – “юг”, “север”?.

Порівняйте з українськими – “південь”, “північ”.

Хіба можна емоційно адекватно сприйняти наслідки діяльності банківської сфери, яка спричинила економічну кризу і в світі і в Україні. Хіба характеризує той кредитний зашморг накинутий банками на шиї значної кількості ошуканих громадян російське слово “ростовщик”. Порівняйте із українським визначенням банкіра – “лихвар”. Тут і навар і лихва (надлишок) і лихо варити.

Чи достатньо описує недостатній контроль над жадібністю банківської сфери з боку Національного банку України та заходи по запобіганню кризи російське слово "халатность” Ну при чому халат?. Порівняйте з українським – "недбальство”. Не подбали про людей банкіри, це точно.

Вірю, кризу ми подолаємо і країна піде вперед, і в українській мові є власне для цього слово – “поступ”.

Російська ж мова користується запозиченим з латини – “прогрес”.

Запрошуємо до дискусії на форумі

Радикалізм по-сумськи

Хто такі ми, сумчани? Українці, росіяни, русини, рускіє, малороси, хохли чи кацапи? Навіщо взагалі замислюватися над цим?

Чому нас має турбувати щось інше, крім солодкого сну, ситної їжі та ще... ГРОШЕЙ? Не кажучи про давно прогнилі стандарти мислення радянського, які, проте, гниють у душі багатьох з нас ще й зараз, навіть сучасні європейські стандарти капіталістичного лібералізму, коли влада і ті, хто її обирає, пов'язані досить слабо, хоча й нерозривно, – не є сьогодні для нас актуальними. Адже зараз європейські народи приходять до висновку, що лібералізм приводить до послаблення єдності народу, яке, у свою чергу, має величезні наслідки: від підвищення рівня смертності та погіршення добробуту людей до перетворення країни на "прохожий двір" для іноземців. Як ніколи, для Старого світу актуальною є дуже мудра і така сама древня істина – У ЄДНОСТІ СИЛА. А що може зараз об'єднати не суспільство, а народ в одне ціле? Лише мова здатна це зробити...

Яка б не була ідея, навколо якої можуть об'єднатися ті чи інші партії, осередки, організації, вона обов'язково буде пов'язана з користю, яку вона може принести. А це означає гроші, прибутки, зради, роз'єднання і т.д. Жодна ідея не здатна об'єднати людей настільки, щоб вони не зрадили одне одного за певних обставин, навіть не знаючи одне одного і не будучи знайомими. Це може зробити лиш потреба – потреба бути народом. Це справді потреба, кращого слова не знайти. Українці не можуть позбавитися цієї потреби, навіть якби захотіли, адже заради неї віддавало свої життя не одне покоління наших пращурів. А зараз, у сучасному світі нав'язаних тими чи іншими силами психоустановок, стандартів життя і самого поняття "рідне", єдиним фактором, який несе в собі все, що необхідне для об'єднання народу – є мова!

Навколо визначення, що ж таке є мова, точиться багато суперечок і ще більше політичних ігор. І вони виходять навіть за рамки визначення мови як засобу спілкування, яким обмежується більшість "пересічних" громадян. Давайте спробуємо визначити, все ж хоч на мить зупинитися і задуматися, що ж таке мова особисто для мене? Не потрібно бути професором чи академіком, мати вищу освіту чи бути філологом, щоб зрозуміти для себе, що таке мова – це не лише засіб спілкування, це спосіб мислення, спосіб самопізнання, сприйняття світу, самовизначення, відчуття реалій цього світу, передача інформації, зв'язок з рідною землею, етносом, пізнання світу і свого місця в ньому, відчуття сили єднання зі своїми пращурами та з природою – цей список можна продовжувати ледь не безкінечно, причому його може продовжити кожен, незалежно від освіти та рівня інтелекту.

Якщо народ, нація має свою культуру (не нав'язану, не скривлену, не перероблену й завуальовану, а справді свою – культуру певної етнічної спільноти, яка довгий час жила на певній території і набула такого рівня самоусвідомлення, щоби зв'язок всередині етносу чітко усвідомлювався кожним як відмінний від зв'язку з іншими людьми, іншими народами – сусідніми групами-етносами), то теоретично через неї він може зберегти себе навіть не маючи власної мови, але ж свої звичаї, традиції ведуть до утворення нових слів, нових понять, які не властиві чужій мові. Для сучасної ж України дуже складним є питання визначення звичаїв та традицій, як справді власних, створених народом цієї землі чи нав'язаних, накинутих зі сторони, як ярмо. Тому, можна сказати, що у будь-якій сфері, навіть сфері фактів історії, які зараз можуть трактуватися неоднозначно, ми завжди матимемо певні сумніви щодо їх справжності. Єдина сфера, яка здатна служити останньою інстанцією у визначенні рідності-нерідності – це мова. Навіть незважаючи на те, що різні горе-перекладачі, як свідомо-вороже так і наївно-необережно можуть вдаватися до різних кроків, що призводять до неприйняття мови, як такої (чого варті "розчепірка" – замість парасоля, зонтик; "зелізко" замість праски?). Мова – це єдине, що може об'єднати народ, об'єднати настільки, що сила рідної землі і наших пращурів відчуватиметься в кожному з нас, українцеві, і тоді ніякі вороги, як внутрішні, так і зовнішні, не зможуть здолати нашої певності у власних силах, і ніяким сумнівам щодо того, чи було б ось так чи ось так життя кращим, ковбаса дешевшою а курорти близькими, – нас не здолати.

Очищення мови – це очищення власної душі. А зараз багато кому вона взагалі не потрібна, адже не всім важливо знайти себе, визначитися у цьому світі, бо ідеал один – ГРОШІ, папірці, які заміняють духовні цінності. Якщо не хочеш визначитися, хто ти у цьому світі і навіщо народився, то ти просто долучаєшся до процесу гонитви заради гонитви (гонитви за грошима), ні з чим не борешся (ні в собі, ні з зовнішнім світом, ворожим до тебе), просто біжиш, забувши про мету. Тому, очистивши розум, ми зрозуміємо, що справжні радощі життя – це далеко не ті папірці, у необхідності яких для досягнення цих радощів ми переконані, а таке очищення можливе лише через сприйняття, всотування і очищення РІДНОЇ мови.

То ж з цих парадоксів сучасності і постає запитання: чи варто замислюватися над чимось, крім матеріального добробуту? Кожен сам обирає собі шлях, і хоч основа одна, адже кожен хоче жити у власному помешканні і мати до столу достойні страви, а далі виникають розбіжності: комусь достатньо лиш цього та ще хіба що того, щоб його залишили у спокої, а хтось хоче ще й відчувати себе господарем на власній землі, хоче бачити своїх дітей, які граються на рідній землі і завжди розуміють одне одного, а не говорять різними мовами і виростають байдужими до всього, хоче, побачивши поле, ліс, озеро чи річку сказати співбесідникові: "Так, це моя земля, зрошена потом та кров'ю моїх дідів, я не пишаюся цим і не соромлюсь цього, просто я син своєї землі і нікому не дозволю ганьбити цього"...

То ж будьмо радикалами – подолаймо ворогів у собі і повертаймося до РІДНОЇ мови – мови землі своєї та пращурів своїх, що з любові віддавали за неї життя. Для Сумщини це справді радикалізм, який не потребує збройного захисту, мук у катівнях чи громадянської війни, це – крок, який може зробити кожен з нас: визнати свою рідну українську мову РІДНОЮ для себе особисто(тобто спілкуватися нею завжди і усюди, не з принципу, а тому, що це рідна мова і говорити нею природно, як дихати)... Але це і "страшно" водночас, бо тоді не "комусь десь для чогось якось", а собі, особисто, буде прикро й образливо чути в закладах ВЛАСНОЇ (ніким не відданої, не поданої на блюдці, не відвойованої, не сплюндрованої, а Богом Даної) ДЕРЖАВИ чути чужу мову, тоді вже не вдасться переконати себе самого, що "якось воно буде, а мені все одно, моя хата зкраю"... Отже це справжній радикалізм, що призведе до усвідомлення власної гідності, сили і правди...

Андрій Ямщинський