Історія

Петро Григоренко – радянський генерал, який став дисидентом

Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Усього за 15 років Україна стала вільною.

Виповнилося 105 років з дня народження генерала Петра Григоренка – одного з лідерів громадського опору радянській тоталітарній машині в 1960-70-их роках.

---------------------

Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився був гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї.

Як і маршал Пілсудський, генерал "вийшов з червоного трамваю", коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій.

Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СРСР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратегію подолання цього зла.

Григоренко був першим представником радянського правлячого класу, який ще в 1961 р. виступив проти партократії: "Треба виступати. Не можна мовчати".

7 вересня 1961 року він виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом "підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність".

Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться генеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов`язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню.

Наприкінці 1968 Петро Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)", де першим поставив питання:

"Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах".

Згодом СРСР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях.

З розпадом СРСР це моторошне зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки українцю Григоренкові. До речі, в Росії знову починають використовувати каральну психіатрію в політичних цілях. Біймося, щоб цей політичний вірус не перекинувся і в Україну.

 Доктор воєнно-історичних наук генерал Григоренко 1967 р. написав історико-публіцистичний памфлет "Приховування історичної правди – злочин перед народом!". (Відгук на книжку Некрича "1941. 22 июня").

Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СРСР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й але головним чином тим, що СРСР готувався до агресивної війни, нехтуючи обороною.

Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів.

Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Його син Андрій писав:

"Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів.

Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості".

Україні зараз вочевидь не вистачає таких борців за толерантність і міжетнічний мир. Тому саме ім`я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством.

У період "празької весни" Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа "До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу", у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні.

Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві.

Він виступив на захист учасників "демонстрації сімох" на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СРСР домагатися виведення  військ із Чехословаччини.

Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову,"вошедшую в нравственную и общественную историю страны" (Андрій Сахаров).

На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: "Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. На похороні О.Костеріна він сказав: "Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!".

Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: "Думки душевнохворого", "Наші будні","Дискримінація кримських татар продовжується", тюремний щоденник.

Він упорядкував самвидавний збірник "Памяти А.Е. Костерина", написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову "Хто ж злочинці?".

Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.

"Дисиденти" не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був "командувачем" чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернетикові, як докторові наук, було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній.

Навіть його антипод – Ґенеральний Жандарм Андропов – відзначав, що Григоренкова енергія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його стратегічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежності – комуністи України.

Петро Григоренко ще у 1968 році ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею легалізованої, тобто відкритої правозахисної організації.

Цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись організацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного процесу над "антисовєтською організацією". Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі.

Керівництво СРСР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20–30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту Григоренка виникла "Ініціативна група захисту прав людини в СРСР".

Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.

Руденко та інші. Як була заснована Українська Гельсінська група

Щойно вийшовши з другого, п`ятирічного ув`язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову:

"Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в'язнями сумління!".

Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу.

Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену.

Після 1917–1920 років світ забув про Україну. Завдяки працям Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", В’ячеслава Чорновола "Лихо з розуму" та Українській Гельсінкській Групі світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність.

Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національно-визвольної війни, без насильства.

Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу "детант" ("розрядка", відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, "центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко".

Згодом перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про "Імперію Зла" виник не без впливу листів і заяв Григоренка.

1983: Рейган називає СРСР "імперією зла" і засуджує противсіхів (ВІДЕО)

Зрештою радянська окупація Афганістану примусила США зупинити мюнхенську політику "детантизму", викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві.

Григоренко об`їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей.

Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінський рух став міжнародним.

У 1980 році, вже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов'язку.

Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СРСР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейган.

Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме леґалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним радянськким режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінських Гарантій для України.

Разом з Надією Світличною він налагодив видання "Вісника репресій в Україні", який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією "Свобода". Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало радянську імперію.

За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конгресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СРСР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніяльних народів за свою незалежність (у той час як у самому Союзі було 100 колоніальних народів!).

Деколонізація Радянського Союзу здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989-90 роках президент США Буш-старший, прем`єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України.

Як Захід не хотів незалежної України. Записи з архіву Горбачова

Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, у т. ч. Григоренка.

Ґенерал Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СРСР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка.

Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СРСР не є російською імперією, бо є імперією партократії: "Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу".

Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Петра Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п'ятій колоні Путіна.

Петро Полтава: "Россіяни так само страждають від більшовиків"

Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п'ятій колоні.

Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об'єднати людей з різним поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани.

Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла йому і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру.

Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.

Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Головна думка спогадів Григоренка "У підпіллі можна зустріти тільки щурів…" (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу.

Ці спогади – його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства – і це теж добрий шлях для інших.

У 70–80-х роках ХХ ст.. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідності запалювали інших людей.

Петро Григоренко – особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець – генерал Петро Григоренко.

І хай молоді люди знають, що належати до нації Петра Григоренка – це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України.

------------------------

Петро Григорович ГРИГОРЕНКО (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. – 21.02.1987, Нью-Йорк, США).

Генерал, правозахисник, член-засновник Московської та Української Гельсінських груп.

Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931).

В 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).

З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939).

В 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями.

У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію.

Після XX з'їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961.

"У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: "Треба виступати. Не можна мовчати".

На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на партійній конференції Ленінського народу Москви, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням "за політичну незрілість". Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну "Спілку боротьби за відродження ленінізму" (до неї ввійшли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.).

Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

01.02.1964 Григоренко був затриманий органами КГБ в аеропорту Хабаровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного "покаятися", щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського.

Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: "Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру". (на думку Григоровича, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС).

17.07.1964 ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР Г. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув'язнення познайомився з Олексієм Добровольським.

Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об'єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренко був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів.

Наприкінці 1968 Григоренко написав працю "Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської "Полудень":

"Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».

Починаючи з 1968 року, ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.

17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів. Генерал Петро Григоренко став на захист кримських татар, які прагнули повернутися на свою землю з Узбекистану. Туди їх депортували в кінці війни. "Не просіть, а вимагайте!" – Сказав він і став неформальним лідером їхнього руху.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі генерала був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів.

07.05.1969 був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голоду вав на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався примусовому годуванню, побиттю і знущанням.

Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими.

04.12.1969 знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася  його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 був спрямованим на примусове лікування в Черняховську СПЛ (Калінінградська обл.).

19.09.1973 був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.

Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.

Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 склав брошуру "Наші будні" про боротьбу КГБ проти Гельсінського руху в СРСР.

У листопаді 1977 Г. одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства "за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР".

Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: "Мене позбавили права померти на Батьківщині".

У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Г. не виявлено.

Продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.

Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.

Указом президента Російської Федерації в 1993 посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названий проспект у Києві і декілька вулиць у Криму.

З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині. У листопаді 1991-го медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала Григоренка здоровим.

У 1997 нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом "За мужність" І ступеня.

Кримські татари вважають, що для їх народу ніхто з чужих не зробив стільки, як українець генерал Григоренко. У 1999-му в Сімферополі вони самочинно встановили бюст свого захисника. Коли місцева влада хотіла його усунути, татари пообіцяли знести в Криму всі пам'ятники Леніну. Бюст залишили в спокої.

Василь Овсієнко  Філолог. Громадський діяч, політв'язень (1973-1988). Історик дисидентського руху

http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/21/74130/

Варфоломіївська ніч в українському контексті

День 24 серпня знаменний не лише для української історії, але й для світової. В 1572 році, у передсвітанкові години цього дня, в Парижі сталася знаменита Варфоломіївська ніч: різанина католиками протестантів-гугенотів. Чотириста сорок років тому конфлікт між двома релігійно-політичними угрупованнями раптом загострився до того, що одні християни почали з небаченим доти ентузіазмом різати інших.

У наш час, коли більшість людей згадує про свою віру на Різдво і на Великдень, це видається чимось жахливо незрозумілим. Проте, дивним чином ця подія перегукується із тим, що відбувається сьогодні в Україні. Українцям посилено вбивають у голови, що деякі їхні співвітчизники – неправильні українці, з якими просто неможливо вжитися в одній державі.

Не надто інтенсивна громадянська війна між протестантами і католиками почалася за десять років до Варфоломіївської ночі – 1562 року, з нападу католицьких екстремістів на протестантське богослужіння . Поступово конфлікт розгортався, причому обидві партії шукали підтримки з-за кордону. Відтак на розвиток подій у Франції дедалі більший вплив чинили сусіди. Католики ставали все більш залежними від Іспанії, протестанти – від Англії.

Від спроби порозуміння – до різанини

Королівська влада – король Карл IX та його мати Катерина Медичи – хоча й була на боці Католицької ліги, балансували між ворогуючими партіями, намагаючись примирити їх. Важливою нагодою для примирення мав би стати шлюб одного із лідерів гугенотів Генріха Наваррського із сестрою короля католичкою Маргаритою Валуа.

В умовах перемир’я на весілля до Парижа з’їхалося багато нобілітованих осіб, які належали до обох ворожих партій. Шлюбна церемонія принца-гугенота із принцесою-католичкою була запланована «партією миру» так, аби гугеноти і католики, продемонстрували примирення і порозумілися.

Але «партія війни» виношувала свої плани. Двадцять другого серпня на вулиці пострілом з аркебузи був поранений лідер гугенотів – адмірал Гаспар де Коліньї. Причому стріляли з будинку, який належав ватажкам Католицької ліги – герцогам де Гізам.

Гугеноти категорично зажадали від короля покарання винних або обіцяли залишити Париж і, відновивши бойові дії, розібратися із супротивниками на власний розсуд. Король намагався залагодити ситуацію, але стати на бік протестантів у цій ситуації означало б втратити підтримку католиків. За таких умов він, після дводенних роздумів та нарад пішов на компроміс із лідером католиків – Генріхом де Гізом, давши згоду на вбивство лідерів гугенотів, аби послабити їхні політичну та військову потугу.

Однак де Гіз, спираючись на симпатії парижан, реалізував власний план. Майже одночасно із тим, як вбитого де Коліньї викинули з вікна під ноги герцогу де Гізу, загув набат на церкві Сен-Жермен. Це був сигнал мобілізованій паризькій міліції і просто ініціативним парижанам до масової розправи над гугенотами. Під шумок зводилися особисті порахунки, зокрема, деякі боржники позбулися кредиторів. А на філософа і математика Петра Рамуса вбивць нацькував його колега Жак Шарпантьє через… відмінні погляди на філософську спадщину Аристотеля.

Від реваншу до реваншу і «остаточне вирішення гугенотського питання»

За різними оцінками, в ході різанини, яка перекинулася на інші міста, загинуло від п’яти до тридцяти тисяч осіб (остання цифра вірогідно є істотно завищеною). Генріх Наваррський врятував своє життя лише завдяки тому, що прийняв католицизм.

Король втратив контроль над подіями і, в підсумку, змушений був визнати, що все відбулося з його санкції, бо гугеноти, мовляв, готували змову. І хоча він намагався ще залишитися понад бійкою, підтвердивши права гугенотів на вільне віросповідання, однак подальший розвиток подій не залишив йому поля для маневру. Він змушений був очолити католицьку партію – про примирення вже не йшлося…

Внаслідок карколомних подій королем Франції став вищезгаданий Генріх Наваррський. Через кілька років після Варфоломіївської ночі він зрікся католицизму і приєднався до протестантів, а потім, аби стати королем, знову став католиком, промовивши сакраментальне «Париж вартий меси» (тобто, католицької служби). Релігійні війни тривали до 1598-го і скінчилися миром на вигідних для гугенотів умовах.

Утім, 1610 року король був убитий фанатиком-монахом, і релігійні війни відновилися. В 1629 р. політична протестантська автономія була скасована, а 1685-го Людовік XIV позбавив гугенотів свободи віросповідання, що спричинило масову міграцію.

 «Холодна громадянська війна» замість дискусії

Читаючи про ті далекі події, насамперед, ловиш себе на думці про невідповідність релігійних уявлень того часу уявленням сьогодення. Тоді релігія була основною світоглядовою конструкцією, тепер – особиста справа кожного.

Нажаль, в теперішній Україні ми теж маємо справу із подібним антагонізмом. Причому, на відміну від подій 440-річної давнини, в мовно-історичних суперечках дій «партії миру» навіть не помітно. Сторони конфлікту намагаються не лише проштовхнути свою позицію, а ще принизити тих, хто дотримується іншої. Дуже показово в цьому плані, як Вадим Колесніченко, представляючи свій законопроект про засади державної мовної політики, відверто збиткувався з опонентів (за що й отримав по пиці).

Світоглядів антагонізм консервується, бо це майже усіх влаштовує. У мовно-історичних дискусіях майже ніхто не шукає порозуміння і компромісу, а натомість намагаються переконати «своїх» у порочності опонентів. І це діє на людей, особливо старшого покоління, які з радянських часів звикли до того, що той, хто не дотримується генеральної лінії, апріорі неправий.

У розпал мовного протистояння, спілкуючись із одним товаришем, автор цих рядків зазначив, що дискусії, фактично, немає. На що національно свідомий товариш зазначив, що це цілком правильно, бо «нумо спробуй організувати процес консенсусу між Добром та Злом». І взагалі, нема чого сперечатися з дебілами і свинями.

Це найлегше – обізвати опонентів нехорошим словом, і почувати себе героєм. Але навіть тим, хто глибоко переконаний в порочності своїх опонентів і власній правоті, варто зрозуміти: ми нікуди не дінемося одне від одного. Нам треба шукати прийнятні спроби співіснування. Або досягати компромісу, або взагалі не порушувати певні теми.

А події 440-річної давнини довели, що навіть спроби найбільш радикального вирішення проблеми згодом можуть обернутися протилежними наслідками.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»                      23.08.2012 21:01

http://ord-ua.info/2012/08/23/varfolomiyivska-nich-v-ukrayinskomu-konteksti/?lpage=1

«Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України

Тиждень продовжує серію публікацій про давні народи, які колись населяли українські терени й залишили по собі багату культурну спадщину. Сьогодні розповідь про готів, із якими неправомірно асоціюють сучасну молодіжну субкультуру.

Готи на сьогодні залишаються одним із найпотужніших «культурних міфів» Європи, щоправда, здебільшого у виявах, до яких справжнє історичне об’єднання племен не має жодного стосунку. Ані архітектурна готика, ані готичні література та образотворче мистецтво, ані тим більше доволі поширена молодіжна субкультура, що експлуатує популярний «бренд», аж ніяк не пов’язані з «історичним спадком» східногерманських племен, котрі брали участь практично в усіх визначних подіях європейської історії кінця античності й початку середньовіччя.

ВОЙОВНИЧІ ФЕДЕРАТИ

Джерела історії готів припадають на початок І століття н. е., коли вони переселилися з легендарного острова Скандза (Скандинавський півострів) до південного узбережжя Балтійського моря в район гирла Вісли. Звідти й відбувався їхній дальший рух у південно-східному напрямку, на територію Полісся та Волині. Заснована у ІІ–ІІІ століттях готська країна Оюм (охоплювала сучасну Правобережну Україну) стала відправним пунктом для серії нападів східноєвропейських варварів на володіння Риму.

Край тому свавіллю римляни спромоглися покласти лише на початку 270-х років, погодившись після тривалих війн надати своїм войовничим сусідам статус федератів (союзників). У ІІІ столітті увиразнився поділ готів на дві гілки: західних (вестготи) на чолі з королівським родом Балтів і східних (остготи) під короною Амалів.

Готська держава досягла піку свого розквіту в середині ІV століття, за правління володаря останніх – Германаріха. А руйнівниками цього пізньоантичного утвору стали гуни, які у 375-му вдерлися до південноукраїнських степів. Східні готи виявилися першим європейським народом, який зіткнувся з жахами кочівницької навали. Програвши війну, вони вимушено підкорилися супротивникам, одначе зберегли в межах гунської «степової імперії» певну культурно-територіальну автономію, ба навіть мали власних королів.

ОСТГОТСЬКІ ОСТРІВЦІ

Драматичною була історія остготів, що опинилися під чужинським пануванням. У найбільш знаковій події доби Аттіли – «битві народів» на Каталунських полях 451 року остготи як частина гунського війська воювали проти своїх західних братів, що становили чи не третину армії римлян. А вже після розпаду степової «імперії», невдовзі по смерті її очільника, брали активну участь у поділі гунської спадщини. Вихідці з їхнього середовища часто фігурували на ключових посадах при константинопольському дворі та у збройних силах Східного Риму.

474 року королем остготів став Теодоріх (451–526), який згодом заробив прізвисько Великий. Він досягнув найвищих мілітарних та цивільних звань на службі Риму, однак залишався насамперед королем свого народу. Після низки непорозумінь із константинопольським двором Теодоріх рушив походом на Апеннінський півострів і восени 493-го військо проголосило його володарем Італії, започаткувавши історію Остготського королівства. Щоправда, вона виявилася недовгою.

У 535-му константинопольський імператор Юстиніан І (527–565), ідеєю фікс якого було відновлення імперії в кордонах «золотого віку» Антонінів, розв’язав війну проти нащадків Теодоріха. Конфлікт цей із перемінним успіхом тривав аж до 554-го, коли номінальними переможцями стали візантійці. Невелика частина готів після поразки так і залишилася в Італії, а основна маса, як припускають дослідники, повернулася на прабатьківщину, до Скандинавії. Саме у VІ столітті там розпочався так званий вендельський період, культура якого містила яскраві вияви постімперського спадку, найімовірнішими трансляторами якого могли бути саме готи-поверненці.

 «Острівці» остготського населення на початку середньовіччя були розкидані великою територією навколо Чорного моря. Зокрема, так звані малі готи, які не пішли з Теодоріхом до Італії, мешкаючи в околицях болгарського Нікополя, й надалі сумлінно служили константинопольським імператорам. Із «малих готів» походив письменник Йордан, завдяки творові якого ми досить добре знаємо готську історію «від самого початку» (переселення зі Скандинавії) до середини VІ століття. Те ж таки середовище дало кількох вищих офіцерів армії Юстиніана, а на знаменитій мозаїці базиліки Сен-Вітале (Равенна) в почеті імператора – «кривдника Остготського королівства» – присутні гвардійці-готи. Осередки східної гілки цього народу відомі також у передгір’ях Криму й навіть на чорноморському узбережжі Кавказу (сучасна Росія). Тож одіссея тривалістю в кілька століть завершилася поверненням додому аж ніяк не для всіх.

Найдовше проіснував готський осередок у Криму, столицею якого вважають Мангуп. Його знищили аж 1475 року османські війська Мухаммеда ІІ. Населення тамтешнє не було «суто готським». Уже тоді півострів був взірцем «мішанини народів». Навколо можновладців Мангупа гуртувалися всі жителі гірського Криму, які сповідували християнську віру, а мовою міжнаціонального спілкування цього конгломерату була грецька. Втім, династія князівства Феодоро мала саме готське походження, а православна єпархія теж називалася готською.

Навіть у системі Османської імперії кримські готи зберігали культурну своєрідність. Невеличкий глосарій їхньої мови, складений і опублікований у ХVI столітті австрійським послом де Бюзбеком, дав змогу сучасним філологам констатувати її надзвичайну подібність до шведської, попри розрідженість численними тюркськими, іранськими та слов’янськими запозиченнями. Крапка в півострівному «відгалуженні» цієї історії була поставлена лише Єкатериною ІІ після включення краю до складу Російської імперії. За наказом імператриці всіх кримських християн переселили до Приазов’я, а їхніх нащадків ми називаємо тепер маріупольськими греками.

ГОТСЬКИЙ СПАДОК

Із теренами сучасної України пов’язаний не лише тривалий епілог історії готів, а й найдовша риска її пунктиру. Перебування у країні Оюм упродовж щонайменше двох століть стало найдовшою зупинкою на їхньому шляху. Ця зупинка, й насамперед розквіт держави за правління Германаріха, мала лишити по собі численні сліди, що їх уже понад століття шукають археологи.

Сучасні науковці ставляться до цього з певним скепсисом і схильні обмежувати підконтрольну готам територію ареалом черняхівської археологічної культури. Та навіть у таких «скромних» масштабах держава цих племен є унікальним явищем для варварської Європи пізньоримського часу.

Щоправда, спадок готів не зник на сході континенту безслідно. Найдієвішою групою місцевих «нових варварів» початку середньовіччя були слов’яни, які частково повторили їхній шлях, просуваючись упродовж V століття з Полісся на південь та південний захід у бік дунайського кордону Візантії. Численні запозичення зі східногерманських мов (насамперед готської) свідчать, що значну кількість культурних елементів вони перейняли від германців. Зокрема, цінні елементи тогочасної військової культури (мечі, шоломи та обладунки; давньослов’янською – «броня») визначаються германськими термінами. Доволі яскравим прикладом є відповідність парадного костюма заможних слов’янок із обов’язковою парою великих пальчастих фібул схемі вбрання шляхетних готок. Тож принаймні впродовж раннього Середньовіччя поняття «готський» у східноєвропейських варварів (і, зокрема, наших предків) асоціювалося з «елітним», «престижним». Показово й те, що спільнослов’янська назва можновладця «князь» є германізмом. І навіть така лексема, як «хліб», фігурує в готській.

Нехай той епізод, хоч і вельми яскравий, був лише одним із багатьох в історії теренів сучасної України, нехай знак рівності між поняттями «готський» та «елітний» порівняно швидко стерся з масової свідомості населення, однак усі ми й досі трішечки спілкуємося готською, вимовляючи практично щодня слово «хліб».

Читайте також:      Звідки взялася мода на кельтів

Від готів до «індіанців»

Професор Костянтин Тищенко спростує теорію «колиски трьох братніх народів»

Війни за готів

Тиждень № 10 (227)          Євген Синиця  17 березня, 2012 

http://tyzhden.ua/History/44371

АВТОХТОНИ КРИМУ

З XIX ст. німці і росіяни спільно і наполегливо (Росія вогнем і мечем) створювали міф: німці про Велику Німеччину, а Росія про "Третій Рим", видаючи облудливу версію народам світу про т. зв. "трієдіную Русь", "колибель трьох народов", аби стерти з лиця землі українську націю і привласнити собі його велику історію. При цьому використовувався нечуваний у світі вандалізм: нищилось усе українське, в тому числі пам’ятки культури та скитські могили, що проіснували тисячоліття недоторканими.

Німці, в свою чергу, розробляли міф про так званих "дойче-готів", які начебто колись панували в Європі і на Україні і тому їм по праву належиться Україна, хоча про якихось "дойче-готів" не було і досі нема жодної згадки античних вчених або археологічних свідчень.

Гети-готи, остроготи, візиготи – це корінні сколотські племена, вихідці з Праукраїни, що згодом опанували Європу і, за свідченням англійського вченого Річарда М. Вілсона, (енциклопедія "Британіка") подарували їй санскрит та мову.

Щодо Росії, то кожен український чи європейський студент знає, що до першої половини XIII ст. вона була провінційним князівством Великої Київської Держави, яка складалася із таких угро-фінських племен, як: голоядь, мордва, вепсі, черемисі, меря та інших, що не залишили по собі жодної культури і не мали нічого спільного зі слов’янськими племенами, які виникли із пізніх праукраінських племен на початку першого тисячоліття нашої ери і, які, до речі, мало вивчені. А потім, аж до кінця ХVІІ ст., Росія називалась Московією, бо назву "Росія" дав їй лише Петро І, вкравши її у нас.

Не змінилося в політиці Росії нічого і сьогодні, коли імпершовінізм прикладає усіх зусиль, аби задушити молоду Українську державу. Він через засоби масової інформації спотворює факти, що відбуваються в Україні, створює провокаційні гнізда в Криму, Одесі, Луганську, Закарпатті та Придністров’ї і цинічно перекручує нашу історію.

Наприклад, шовіністи типу Руцького фальсифікують з урядових трибун, що Крим ніколи не був українською землею, а грецькою колонією, яку в 1241 р. завоювали татари, а Москва лише виконала свою благодійну місію у 1783 р. бо вивільнила півострів від татарського іга.

З цього виходить: якщо Греція не претендує на Крим, то він російський?

Татари, до яких ми ставимось з прихильністю, ніколи не ставились і не будуть ставитись до нас з прихильністю, оскільки ми не мусульмани, – стверджують, що Крим споконвічна їхня земля, і вони – єдині автохтони півострова.

Прокомуністична Верховна Рада, що під тиском колишнього її голови проголосила автономію для вчорашніх начальників ГУЛАГів із усього колишнього Союзу, які набудували собі палаців та дач в Криму, та верховодів із КДБ та КПРС, що мала б нині виглядати з-за тюремних ґрат,– не може нині ступити й кроку назад, признавши свій ганебний антиукраїнський вчинок, і відмінити рішення про т. зв. автономію Криму (бо в такому випадку українці мають право на автономії у всіх колишніх республіках імперії) і одверто заявити, що ні росіяни, ні татари не є автохтонами Криму і не мають, жодного права на відрив півострова від України.

То хто ж вони, ті автохтони Криму?

Найдавнішими жителями Геллади (Греції) були пелазги – вихідці із Сколотії (Скіфії), які прийшли сюди із центральної України, Трипілля приблизно в половині ІV тисячоліття до народження Христа. Так твердить Тоттер у своїй праці "Археологія Греції".

Геродот пише, що пелазги, вийшовши із Сколотії, зайняли незаселені території Адріатичного побережжя, Італії та Середземного моря.

На початку третього тисячоліття фінікійці – племена оріів, сумеро-самари, поселилися на багатьох островах Егейського моря. Це підтверджують археологічні знахідки: трипільська кераміка, славнозвісні сколотські колісниці, срібні та золоті прикраси із зображенням святині сколотів – Матері-Землі тощо.

Під кінець ХVІІ ст. до н. е. з-над Дунаю на грецький півострів прийшли інші сколотські племена – ахейці, що разом із пелазгами заснували міста Мікени і Тіринс, які укріпили камінними мурами. Після цього було побудовано Іолк, Дельфи, Орхоменею, Глю, Елевас, Афіни, Епідавр, Еміклеюта Геранію. Всі ці міста-держави підпорядковувались Мікенам.

А щодо греків-«колоністів», на які посилаються московські державні керівники із табору Руцького та Жиріновського, то це, власне, й були ті вихідці із Сколотії, що колись покинули Праукраїну, а потім поселялися в Криму за дозволом сколотських царів, за що платили їм великі податки і т. зв. "проксенію" за поселення. Звичайно, з ними прийшла і якась частка греків, які живуть на чорноморському побережжі до сьогодні, та це – капля в морі!

Помпей Трог пише ("Історія світу в 44 томах"): "Історія сколотів багата і величава. Вони мали славетний початок, а також імперію зі славетними подвигами їхніх мужів та чеснотами їхніх жінок. Вони заснували Партію та Бактрію, а їхні жінки Царство амазонок... Бони знищили армію Кира (генерала О. Македонського) і змусили до ганебної втечі персидського царя Дарія І".

Геродот, який побував в чорноморському порту Ольвія, твердить, що скити (скіфи-сколоти) – автохтони цих земель.

«Коли йдеться про східне побережжя Понту, починаючи з Криму, – пише В. Паїк у своїй праці "Пракорінь славетної України", – де споконвіку жили таврійці, а на схід від них сінди, меотійці, ахейці та ін., то всі ці племена були сколотські, про що згадують Гомер, Есхілта Софокл».

Наступне, дуже важливе джерело про Крим – "Натураліс Гісторія" Плінія Старшого, у якій він присвятив 12 розділів описові берегів Чорного моря (Понту) включно із Херсонесом-Кримом. Всі племена, що жили в Криму, а також на північ вид Криму, він називає скитами-сколотами.

До джерел, які відносяться до Босфорського царства треба зачислити праці Діодора Сицілійського ("Історична бібліотека"), він на підставі грецьких та херсонеських джерел дав найкращий образ Босфорського царства і заперечив те, що Крим будь-коли був грецьким. Зрештою, сама грецька історія ніколи не називала Крим частиною своєї території чи колонією, лише згадує про нього, як про місце експорту збіжжя, риби та сільськогосподарських товарів".

Як бачимо, Крим ніколи не був ні грецьким, ні татарським, а тим паче – московським. Його споконвіку заселяли праукраїнські племена-сколоти. (Більш точніше про історію Криму читач дізнається з публікацій в журналі "Державність", в номерах 2,3... за 1992 р).

...З падінням Великої Сколотії, а потім Гетитськоі та Шумерської держав (тобто праукраінських держав) у першому столітті до Христа, приблизно 360 роки, в Криму створюється Босфорське царство відоме ще, як Велика Скитія, що складалося із племен царських сколотів, таврів, меотидів, алан, осів, укрів, черкетів та ін.

Босфорське царство проіснувало 840 років, тобто до 340-х років н. е., на монетах якого знаходимо відбиток тризуба. Знаходимо тризуб і на статерах царя Рескупорида III як герб Босфорського царства.

Босфорська держава була знищена гунами, що поверталися після тисячолітніх мандрів 50-тисячною кінною армією на свою прабатьківщину Сколотію (Скіфію).

Змішавшись за тисячоліття з монголами та китайцями (бо займали Монголію та Північний Китай, від яких китайці відгородились Великим китайським муром, та дарма), вони витворили т. зв. "туранську" расу, але зберегли в якійсь мірі свою прабатьківську мову. Дякуючи цьому, Аттіла об’єднав усі сколотські племена і був найгрізнішим імператором в Європі.

Після смерті Аттіли гуннська імперія ослабла, а після вбивства остроготами (одне із сколотських племен) у 469 р. в Добруджі його сина, гунські племена розчинилися в морі сколотських племен.

Після цього на руїнах Босфорського царства, з центром на Таманському півострові (грецька назва Тюматархе) повстає нове Тьмутороканське князівство, що добре відоме нам згодом як Тьмутороканська Русь, яка зазнала своєї слави у IX ст. за царя Бравлина, який з великим військом напав на Сурож, потім – на Малу Азію, дійшов до Константинополя і нагнав такого страху імператору Михайлу III та Патріарху Фотію, що ті погодилися на незалежне Тьмутороканське єпископство. Як бачимо, християнство в Криму існувало ще до хрещення Украіни-Руси.

За Євсеєм, першим істориком церкви, в ІV ст. апостолу Андрію припала апостольська діяльність у Сколотії та Босфорському царстві, де було на той час понад 2000 християн.

Але повернемось до Росії та її "визвольних діянь" у Криму.

"Нашою найбільшою трагедією в новітній історії, – пише В. Паік, – була не тільки програна війна 1709 р. під Полтавою, після якої було знищено козацтво, але й завоювання з нашою допомогою у 1783 р. Москвою Криму.

Татари, завоювавши Крим, залишили на цій землі автохтонів та їхні культурні надбання в спокої... В Петербурзі після завоювання Криму добре знали про те, що, крім татар, тут жили не греки, а сколоти-готи і залишилась тут їхня велика спадщина. І тому московіти за наказом Катерини II – "німкені за походженням, а московки по духу", по-варварськи знищили історичні джерела, могили та мистецькі пам’ятки, не дозволивши російським князям (Потьомкіну) забрати деякі древні цінності до своїх музеїв. А ця московська пильність потрібна була для того, щоб раз і назавжди стерти з лиця землі всі сколотські сліди, а згодом сфабрикувати історію так, як це їм диктувала їхня пешехонська "совість" "старшева брата".

Ще до 1750 р. московський історик І. Лізлов у праці "Скифская история" за 1629 р. Е В. Татищев згадують десятки разів скитів-сколотів і наводять джерела із грецької історіографії від початку VІ ст. н. е. Та вже на початку XIX ст. у Карамзіна не знаходимо й слова про існування сколотів. А історія Московії чомусь влізла аж у початок виникнення Київської Русі".

"До такої руїни, якої спричинилася Росія в Криму у мирний час, не допустилася ніяка держава у світі за всю історію людства",– пише Е. Д. Кларк ("Подорожі в різні краї Европи і Африки", ч.І.)

"Після того, як у 1830 р. у Керчі знайдено найбільший золотий скарб в могилі Куль-Оба, – пише проф. О. Дражньовський ("Скити"), – почалась правдива "золота гарячка" у пошуках скарбів. До Криму послано т. зв. "археологів" Д. Крейшу та А. Ашика, які довгі роки змагалися у руйнуванні та грабунку могил.

Їхня головна мета – знайти якнайшвидше і якнайбільше золота переславши його до Петербурга. Змагаючись, шукали тільки золоті речі, інші – залишали, які з часом ржавіли і зотліли. В такий спосіб знищено неоціненні вартості, що могли б стати предметом дослідження історії України".

Таким методом, – твердить В. Паік, – було знищено понад 2500 царських сколотських могил, наших предвічних святинь, що деякі з них сягали висоти 20 метрів.

Вдумаймось тільки, скільки віків, скільки тисячоліть необхідно було, аби поховати стільки царів? Скільки тисячоліть берегли ці святині наші предки, як свідків нашої великої минувшини для нас, щоб знали ми нашу предвічну історію і були гідні продовжувати її. Скільки наших царів, скільки династій спочило?

Покінчивши з руйнуванням праукраїнських пам’яток історії, московський імперіалізм взявся за переселення українців із наших предковічних земель. Так, наприклад, тільки одним Столипіним було переселено в Сибір та Зелений Клин біля півтора мільйона українців. А на зламі століть із надр московського сатанізму вилазить нова, удосконалена російська потвора – більшовизм, що своєю зловісною машиною перемолов сотні народів, в тому числі понад 35 мільйонів українців знищено і депортовано.... І знову плюндруються не тільки пам’ятники культури, храми, спалюються бібліотеки, але й руйнуються кладовища і могили!..

Сьогодні російські імпершовіністи посягають на Крим та Одесу, завтра посягатимуть на Донбас та Київ, та марні їхні загарбницькі потуги, бо за тих пару років свободи ми стали не ті що були, і не дамо осквернити нікому нашу землю і наших святинь – відновлених могил.

/Використано працю В. Паїка (Канада) «Корінь безсмертної України»/.

Державність, квітень-червень, 1992 

Події лютневої революції 1917 року на Сумщині

На початок 1917 року територія нашого краю перебувала у складі чотирьох російських губерній: Сумський повіт, до якого входив і нинішній Білопільський район, належав до Харківської губернії.

Внаслідок революційних подій, які почалися в Петрограді у лютому 1917 року і закінчились падінням самодержавства 3 березня, по всій країні  розпочалося створення нових органів влади, підконтрольних Тимчасовому уряду. 5 березня 1917 року газета “Сумський вісник” повідомляла про відречення Миколи II, а вже 8 березня було надруковано Наказ начальника громадської охорони № 1 від 7.03.1917 р.: «Распоряженіемъ временнаго Сумского Комитета я избранъ начальникомъ общественной охраны и всьхъ вооруженныхъ силъ г. Сумъ и уезда, и 6 сего Марта вступилъ в исправление обязанностей»

Формування нових органів влади відбувалося в складних умовах, адже не всі професіонали мали бажання продовжувати службу. Особливо це відзначалося на роботі тих установ, які в такий складний час мали підтримувати громадський порядок. Так, 6 березня сумський повітовий справник В.П.Преображенський та пристав м. Суми Н.І. Манжелей подали до громадського комітету прохання про відставку. Натомість, ще 4 березня помічник начальника Харківського губернського жандармського управління в Сумському, Лебединському і Охтирському повітах підполковник Леваневський С.П. та нижні чини залізничної жандармерії заявили про підтримку нового уряду,а 5-го березня така ж заява поступила від начальника сумської тюрми.

Покровська пл.1917р.

Представники різних організацій 10 березня брали участь у святковій демонстрації та мітингу в Сумах з нагоди “Великої Революції”. 

Розлагоджена війною економіка, особливо сільське господарство, зростання маси паперових грошей  (в порівняні з довоєнним часом у 14 разів) породжували спокусу легкої наживи. Безчинствували зграї грабіжників, бандитів, убивць, процвітала торгівля наркотиками, фальшивими документами.

На селі, внаслідок затягування аграрної реформи та політичної агітації більшовиків злочинність набула неконтрольованих масштабів. Зокрема Сумським повітом прокотилася хвиля розгромів маєтків, і розкрадань майна поміщиків. Захоплення чужих посівів та врожаю продовжувались усе літо.

Щоб хоч якось впорядкувати земельні питання, 8 вересня 1917 року вийшов наказ № 94 Верховного Головнокомандувача О.Керенського, яким заборонялося насильницьке захоплення посівів, зібраного хліба, кормових трав і сіна, проведення самовільних порубок лісів у чужих приватних і державних лісових масивах, відбирання сільськогосподарського інвентарю, підвищення договірних цін на хліб. Особи, винні у порушенні цих заборон, а також ті, хто знімав військовополонених з казенних заводів для власних потреб, перешкоджав проведенню польових робіт, змушував власників платити за роботу хлібом, а не грошима (що в умовах знецінення грошей було розповсюдженим явищем) підлягали ув’язненню на строк до 6 місяців, або штрафові на суму до 300 крб. За групове скоєння злочину термін ув’язнення зростав до 3 років.

Численні повідомлення місцевих газет про порушення правопорядку дають підстави вважати, що політична ситуація 1917 року якнайбільше сприяла проявам криміналу серед населення. Раз по раз надходили повідомлення з Миколаївки Сумського повіту: то про розкрадання майна економії, то про те, що невідомі з метою наживи викопали з могили труп поміщика Калугіна, то про інші порушення. Подібна тривожна інформація поступала і з інших населених пунктів нашої місцевості.  За кілька місяців руйнувалися вікові основи моралі. Почастішали крадіжки домашньої птиці, одягу,  взуття та продуктів, вбивства, зокрема між родичами. - злочини, які ще  напередодні війни були в українському селі винятками. В такій суспільно-політичній ситуації, серед зруйнованого війною господарства та розбурханого людського моря випало передовим представникам українського народу творити юридичні підстави української державності.

Українська революція 1917-1920 рр. на теренах Сумщини

У березні 1917 року почалася українська революція. Центральна Рада розпочала створювати нові органи влади, в тому числі і в Сумському повіті.

То був час великої національної роботи, в якій брала активну участь місцева інтелігенція, селянство. Газета “Сумський вісник” рясніє повідомленнями про організацію українського життя в місті та околицях. Обираються органи влади, закладаються кооперативи, кредитні спілки, школи. Також, газета „Земские Известия” повідомляла, що «товариство ради “Просвіти” відкриває в Верхній Сироватці українську гімназію з першими 3-ма класами».

Демонстарація в Сумах у підтримку Центр.ради 1917р.

Формувалися частини Української армії, які складалися з українізованих полків колишньої царської армії та загонів Вільного козацтва. Слід зазначити, що Центральна Рада, яка складалася переважно з соціалістів, вважала недоцільним створення власної армії, бо за словами Винниченка «Україна не збирається ні на кого нападати». Така короткозора політика дорого коштуватиме потім українському народові. 

Тим часом процес українізації армії продовжував стихійно зростати. Українізація охопила 39-й армійський корпус Окремої армії, що дислокувався на Волині. Від 60% до 80% його особливого складу становили українці. Українізація відбулася самочинно, без будь-яких наказів «згори». Подібна ситуація спостерігалася і на Румунському фронті в 26-му армійському корпусі. У червні 1917 р. з нього виділялася 65-та піхотна дивізія, що на 60-70% складалася з українців. У Кишинівському піхотному полку цієї ж дивізії утворився український полковий комітет, який незабаром реорганізувався у полкову раду. Це дало поштовх до організації дивізійної, корпусної і, зрештою, української ради 9-ї армії. Особливо активну участь в українізації узяв командир Кишинівського полку – полковник Г. Базильський (1880-1937) .

До грудня 1917 року відділ було переведено до Сум, поповнено місцевими добровольцями, які активно вступали до війська на захист України. Тут він став називатися Сумським піхотним полком. Його командиром залишався полковник Базильський. Згодом цей полк пройде з боями всю Україну. Гаврило Базильський стане генерал-хорунжим Армії УНР, з 1920р. – начальником запасних військ УНР, згодом командиром 1 Запорозької дивізії, членом Вищого Військового Штабу в 1921р.

Крім названої військової одиниці в Сумах і повіті  знаходився 10-й драгунський полк – 350 шабель. Командиром його був Яненко. Також тут стояв запасний мортирний дивізіон (12 гармат).

У листопаді розпочалася організація ще однієї регулярної частини Гайдамацького коша Слобідської України. Її проводив С. Петлюра. Кіш створювали на основі українізованих частин, розміщених у Києві та його околицях. Багато було в ньому і наших земляків. Він мав свій штаб, на чолі якого стояв штабс-капітан О. Удовиченко. До штабу як військові дорадники входили висококваліфіковані фахівці – генерали О. Дельвіг і О. Кирей та полковник Афанасіїв. Остаточно організація Коша завершилася у грудні 1917 р.

Видатну роль в організації українського війська відіграв Филонович Василь Захарович (15.1.1890-3.6.1987) – український військовий діяч, генерал. Надзвичайно цікава доля цієї людини. Народився він  у Сумах в старовинній козацькій родині. За участь у національному русі юнаком був засланий у Сибір, однак невдовзі втік на Кубань. 3 1910 року служив у 123-му піхотному Козловському полку. У роки Першої світової війни закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, відправлений на фронт. Після утворення Української Центральної Ради та проголошення рішень військових з'їздів про організацію українського війська взяв активну участь в українізації свого полку. Наприкінці 1917 призначений військовим комендантом Сумщини, де сформував кінний полк, кілька стрілецьких сотень.

3.Окупаційна влада московсько-більшовицьких загарбників

Жовтневий переворот у Петрограді установив комуністичну владу, яка відверто намагалася підкорити Україну.

Влітку-восени 1918р. на території Росії і за її кошти було сформовано 250-тисячну армію для «визволення» України. Складалася вона переважно з росіян і євреїв, а також до неї входили 6 тис. башкирів і татар, 5 тис. китайців, 1 тис. угорців, 1 тис. латишів, окремий кавказький полк. Денний «заробіток» солдата складав 30 крб.

У липні 1918 року в Москві відбувся І з'їзд Компартії більшовиків України -КП(б)У. Більше 90% її складу не були українцями.

Хто ж керував партією «українських» комуністів?

До першого складу ЦК КП(б)У увійшли 15 чоловік. Вслухайтесь, шановний читачу, в мелодику їхніх прізвищ: Амосов, Бубнов, Лутовінов, Пятаков, Буценко, Косіор, Картвелішвілі, Тарський, Затонський, Грузман, Квірінг, Крейсберг, Ровнер, Фарбман, Шварц. Коментарі зайві.

В наступній частині цього розділу також утримаюсь від коментарів. Подам лише документи. Нехай кожен зробить необхідні пізнавальні і життєві висновки.

На початку грудня 1918 року з Москви до Харкова прибула «Группа товарищей» для більшовицької агітації в Україні в такому складі: Вернер, Краузе, Шмуде, Фатер, Гердер, Фаст, Гросс, Гебгардт, Газенфрац, Поллерман, Готош, Ловак та інші. Трьох чоловік з її складу: Станека, Спунде і Мейєра відразу ж командирували на «роботу» до Сум («Им славу дала Украина» – К, 1999, с. 72-73).

По мірі просування більшовицьких військ хвиля безпорядків у середині січня 1918 року пройшла і по місту Суми. Зокрема, 13 січня до приміщення центральної телефонної станції увірвалися озброєні рушницями червоногвардійці, які намагалися проникнути до комутаторної зали для встановлення контролю над телефонними розмовами. Цього ж дня група озброєних осіб, під керівництвом Медовщикова, увірвалася в приміщення міської управи й реквізувала матеріальні цінності, які були власністю міста. Доречно зазначити, що ці речі пропали безслідно.

Описаний безлад, був пов’язаний з боротьбою більшовицьких військ проти Центральної Ради, були спрямовані проти  прав особи, власності і безпеки, а отже порушували всі норми законності. Подальше перебування більшовицьких військ на території України принесло численні жертви серед мирного населення, нечуване пограбування народного господарства, створення системи концтаборів, широке використання заручників для „викачування” продовольства з населення.

Політична окупація України мала на меті її економічну експлуатацію. Як видно з документів, перші розбійні рейди українськими селами здійснено більшовиками уже в січні – лютому 1918 року. Так “Історія міст і сіл УРСР” повідомляє, що з Сум на село для проведення хлібозаготівель під гаслом: ”Хліб для Півночі – це хліб для Леніна і Москви” було відправлено 250 робітників.
Продовольча “робота” на селі не обмежувалась збиранням хліба та інших продуктів. Сюди відносились також трудова, гужова повинність. Для заготівлі і відвантаження дров було створено трест під назвою “Укрліс”, який в народі розшифрували, як “Украли ліс”. Тому не дивно, що проти російських більшовиків, та їх політики „воєного комунізму” піднімається повстанський рух українських селян, який, на жаль, не завжди був належним чином організованим.

Події 1917-20рр. в Україні іноді помилково називають громадянською війною. Дій­сно, якийсь відсоток громадянського конфлікту був (як, зрештою, в кожному суспіль­стві, навіть у мирний час). Проте у своїй основі це була Вітчизняна війна, війна за Незалежність. Український народ відстоював свободу в боротьбі проти чужинців.

4.Повстанські загони під тиском комуністичних каральних органів

Комуністичні партизанські загони радо зустрічали червоних «визволителів». Із нейтральної смуги проривалися в Лебединський і Сумський повіти червоні банди. Які являли собою покидьки різних військових частин. Наприклад: польських легіонів, латишів, китайців та зграї декласованої бідноти. Коли було затримано 6 літнього хлопчика із такого загону, то він відверто заявив, що їх мета грабувати заможних людей. Діяли подібні партизанські загони і на території Сумського повіту. Одним з таких загонів, який опирався на допомогу з Росії командував Іван Бочкін, іншим – який діяв у районі Яструбиного керував Марк Галуштенко. Більшовицький загін Івана Бочкіна, який згодом переріс у 7-й Сумський полк мав у своєму складі Ободівську, Юнаківську, Кіндратівську, Біловодську роти. Характерно, що збір більшовицьких загонів для «визволення» України відбувався за її межами – в селі Троїцькому Суджанського повіту, який знаходився на території радянської Росії

•      Після захоплення влади більшовицькими військами Сумського повіту одразу була створена надзвичайна комісія (ЧК), головою якої було призначено відомого ватажка яструб енських партизанів Марка Галуштенка. Щоб придушити заколоти петлюрівців та міської буржуазії, чекісти влаштували трибунал за яким без суду і слідства розстрілювали людей.

•      Проти народу окупаційна комуністична влада використовувала криваві методи покарання.

«Объявляю всем бандитам добровольную явку в 48 часов, за что понесут более мягкие наказания, и после истечения 48 часов всем вооруженным, попавшим в руки властей, пощады не будет. Комендант Хлопковского участка

                                                                                               Бублик »

Яке покарання чекало заручників можна дізнатися із записки по прямому проводу, що збереглася в архіві.

Полтава Губвоенсовещание

Принимая во внимание, что в районе Хмеловской волости бандит Левадный продолжает терроризировать население, убивает членов Комнезаможа……основываясь на постановление сель- и волкомнезаможа применить в.т.н., расстрелять заложников: Ярицу Никифора, Анцибора Иллариона, Гонтаревского Михаила, Свергуна Кузьму и Самсоненко Петра. Оставить заложниками: Ярицу Анастасию, Кузьменко Марфу, Тютюнника Кирилла, Андрющенка Григория, Нечипая Архипа, Безписько Ивана. Освободить: Лесина Антона и Балагору Василия, взять в заложники следующих: Демченко Василия, Хуторного Петра, Кривопляжого Ивана, Стрижаченко Афанасия, Костенко Кузьму, Гонтаревского Фому, Сидоренко Романа. Постановление в отношении расстрела привести в исполнение поручается Политбюро в течении 24 часов… 

5 августа 1921 г.

Зам. предуездсовещания Сибиряк

Для боротьби з повстанськими загонами, тільки у Сумах та навколишніх селах, було розміщено 15 підрозділів каральних військ:

•      77-мі піхотні курси ім. М. Щорса, які були розташовані в кадетському корпусі.

•      Кавалерійський ескадрон,

•      Конвойна команда,

•      Окремий стрілецький полк військ ВЧК для охорони залізниці

•      Команда особливого призначення і всеобучу

•      8-ма рота при СумЧЕКа

•      Кавескадрон 2-го полку кінної міліції,

•      Окрема стрілецька рота міліції,

•      4-й полк особливого призначення харківської бригад.

Всеросійська надзвичайна комісія надала допомогу у вигляді 1400 бійців з яких були створені мобільні, добре озброєні загони для переслідування й знищення повстанців. Промовисто звучать прізвища командирів цих підрозділів: Шнепп, Гавріков, Толмачов, Чупрунов, Соом, Санкін, Даненберг, Савостін, Синьков та інші.

Більшість міліціонерів складалися із прибульців з Поволж’я, татарів та башкирів.

На цей час у нашому краї діяли повстанські загони Нестора Махна, Івана Крупського, Левка Христового, братів Тихона і Трохима Шевченків, Андрія Левченка.

Із історії міліції радянської України відомо що на боротьбу з повстанцями висилалось 495 загонів. Всього було ліквідовано 44 повстанських загонів але боротьба продовжувалася до 1925 року, коли боротьбу з повстанськими отаманами очолив Михайло Фрунзе у бойових діях брали участь командувачі Червоної армії Семен Будьонний, Григорій Котовський, Клим Ворошилов, Олександр Пархоменко, Віталій Примаков, Іона Якір та головний чекіст Фелікс Дзержинський.
Короткий курс історії подій 1917-21рр.