Неросійська російська мова

Чому всі слов́’яни розуміють інші слов'янські мови без перекладачів (у тому числі білоруси і українці), і лише росіяни слов’янських мов не розуміють – і їм здаються незрозумілими навіть так звані «східно-слов’янські» мови Білорусі і України? Чому в Росії зі зневагою відносяться до нібито братської слов’янської української мови, чому її ніколи не викладали і не викладають сьогодні в російських школах, не хочуть її вчити росіяни в Східній Україні і активно протестують проти самого статусу української мови як державної на Україні? Хоча це – мова Києва, Матері міст Росіян і Хрестителя Русі, це сама СУТЬ РУСІ. Звідки цей дивний для слов’ян сепаратизм росіян, небажання вважати загальними витоками Україну і БІЛОРУСЬ-ВКЛ [Велике Князівство Литовське – прим. Ю.З.]? Відповісти на ці та інші питання, напевно, допоможе сама історія становлення мови Росії, яку лише з величезним натягненням можна називати «російською» і тим більше «слов’янською».

Неслов’янська Росія

Починаючи розмову про російську мову, слід перш за все пригадати, що Росія – це неслов’янська країна. До територій, населених древніми колослов’янськими народностями, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ – території древніх кривичів (слов’янизованих західними слов’янами балтів). Решта земель – фінські, де ніякі слов’яни ніколи не жили: чудь, мурома, мордва, перм, вятичі та інші. Самі́ головні топоніми історичної Московії – всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т. д. Ці території були за декілька століть завойовані колоністами-ободрітами Рюріка, що припливли з Лаби (Ельби), проте кількість колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород – як продовження полабського Старгорода – нині Ольденбурга, що існував вже тоді) була в цих краях дуже малою. У рідких городках-фортецях, заснованих ободрітами-русинами і норманами (данцями і шведами), жила купка колоніальних правителів з дружиною – мережа цих фортець-колоній і називалася «Руссю». А 90-95% населення краю були неслов’янськими тубільцями, що підкорялися цим більш цивілізованим окупантам.

Мовою колоній була слов’янська койне – тобто мова, що слугувала для спілкування між народами з різними діалектами і говорами. Поступово за багато століть місцеве тубільне населення переймало цю койне; у Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років – судячи з мови берестяних грамот, яка з саамської стає поступово індоєвропейською, слов’янською аналітичною мовою (з винесеними за слово флексіями) і тільки тоді нормальною слов’янською синтетичною. До речі, про це і пише Нестор в «Повести временных лет»: що саами Ладоги поступово вивчили слов’янську мову Рюріка і стали після цього називатися «словенськими» – тобто такими, що розуміють слово, в протилежність «німцям», німим – тобто тим, що мови не розуміють. (Термін «слов’яни» не має жодного відношення до терміну «словени», оскільки походить від початкового «ськлавени»). Другими після ладозьких саамів стали переймати слов’янську койне північні фінські народи – мурома, весь (вепси), чудь, але у них процес зайняв значно більше часу, а у південніших фінів безпосередньо мордовської Москви та її оточення прийняття слов’янської койне затягнулося до петровських часів, а подекуди і збереглися свої відвічні тубільні мови – як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів. Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов’янським», хоча це – чисто фінський діалект, який саме відображає незавершеність слов’янізації краю. (До речі, личаки – це теж чисто фінський атрибут: слов'яни ніколи личаків не носили, а носили лише шкіряне взуття – тоді як всі фінські народи носять личаки.)

Під час Золотої Орди Московія на три століття вирушає до етнічно родинних народів фінно-угрів, які збирали під свою владу ординські царі. У цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показова книга Опанаса Никітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить із слов’яно-фінської койне Московії на ординську мову, не вбачаючи в них різниці, а закінчує свою книгу подячною молитвою: «В ім'я аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духу Божія. Аллах великий…» В оригіналі: «Бісмілля Рахман Рахим. Іса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керім». У той час загальною для Московії і Орди була релігія, що була гібридом ісламу і християнства аріанського сенсу (однаково почитали Ісуса і Магомета), а розділення віри сталося з 1589 р., коли Москва прийняла грецький канон, а Казань прийняла чистий іслам.

У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Околослов’янська койне – як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді та після захвату Іваном Грозним влади в Орді (до 1589 р.). І, нарешті, болгарська мова – як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у підсумку і стала основою для нинішньої російської мови, співпадаючої в лексиці лише на 30-40% з іншими слов’янськими мовами, в яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти головним чином зводять витоки сучасної російської мови лише до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов’янська, а слов’яно-фінська койне з великим тюркським і монгольським впливом) – і болгарська (древньоболгарська), вона ж «церковнослов’янська». (В якості третьої мови Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, яка є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел; на цьому «есперанто» я і писав статтю.)

Болгарська складова

Чому нинішня російська мова більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на білоруську та українську? (При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську і сербську.) Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами і українцями, у яких в мовах майже немає жодного болгарського впливу, а якщо він і знаходиться, то це – привнесені вже через Росію балканські мовні реалії. У тому і справа, що в Росії своїх корінних слов’ян не було (окрім рідких поселень українців в землі Суздальській в XII столітті і масових поневолень білорусів і українців в ході воєн Московії проти ВКЛ і Речі Посполитої: лише у війні 1654-1667 рр. московіти захопили в рабство декілька десятків тисяч білорусів). А тому вивчення тубільцями Московії слов’янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома і інших фінських земель пізнавала слов’янську мову від болгарської мови – не маючи своєї місцевої слов’янської. І з цієї причини навіть той невеликий слов’янський вміст нинішньої російської мови (близько 30-40% слов'янської лексики проти 60-70% лексики фінської і тюркської) – він не спільний з білорусами і українцями, а спільний з болгарами, від болгарських книг. А ось в Білорусі та Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення (наполовину балтське в Білорусі і наполовину сарматське в Україні) все ж таки мало народні слов’янські говори, які і не дозволили просякати болгарській лексиці з православних книг  у свою відвічну місцеву слов’янську лексику.

Чи слов’янська мова Росії?

Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі говорять, шила в мішку не сховаєш). 

1) До XVIII століття мова Московії не визнавалася ніким в світі російською мовою, а називалася конкретно мовою московітів, московитською. 

2) Російською мовою до того часу називалася саме і лише українська мова. 

3) Мова Московії – мова московітів – не визнавалася донині європейськими лінгвістами (у тому числі слов’янських країн) навіть слов’янською мовою, а відносилася до фінських говорів.

Звичайно, сьогодні все не так: ради імперських інтересів завоювання слов’янських країн Росія чинила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання додання мові Росії «слов’янського статусу». Причому, якби на захід від Росії мешкали німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова – з сім’ї німецьких мов: бо таке було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування його слабких слов’янських рис. Проте, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про родинних слов’янам західних балтів, «пруська мова має набагато більше підстав вважатися слов’янською, ніж великоруська, в якої з польською мовою та іншими слов’янськими значно менше спільного, ніж навіть зі західно-балтською прусською мовою».

Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно лише за Петра I, який вважав колишню назву – Московія – темною і мракобісною. Петро не лише став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський зразок і заборонив гареми (тереми, де жінок тримали під замком), але і в подорожах по Європі домагався від картографів, щоб віднині на картах його країну називали не Московією або Моськовитією, як раніше, а Росією. І щоб самих московітів стали вперше в історії вважати слов’янами, що було загальною стратегією щодо «прорубування вікна до Європи» – укупі з проханням Петра перенести східний кордон Європи від кордону між Московією і ВКЛ тепер аж до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи.

До цього польські і чеські лінгвісти і творці слов’янських граматик чітко розмежовували російську мову (українську) та московитську, а саму цю мову Московії не зараховували до сім’ї слов’янських мов. Бо мова Московії була мізерна на слов’янську лексику. Як пише російський лінгвіст І.С. Улуханов у праці «Розмовна мова Стародавньої Русі» («Російська мова» №5, 1972), круг слов’янізмів, що регулярно повторювалися в живій мові народу Московії, розширювався дуже повільно. Записи живої усної мови, зроблені іноземцями в Московії в XVI-XVII століттях, включають лише деякі слов’янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московітів» (1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московітів знаходимо, як пише І.С. Улуханов, лише слова «владика» і «золотця». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше – цілих 16 слів («благо», «блажіть», «лаяти», «воскресіння», «воскреснути», «ворог», «час», «тура», «неміч», «печера», «допомога», «праздникъ», «прапоръ», «разроблєніє», «солодкий», «храмъ»). У книзі «Граматики мови московітів» німецького вченого та мандрівника В. Лудольфа (1696) – їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «оканням» в приставках – типа «розсуждать»). Решта усної лексики московітів в цих розмовниках – фінська і тюркська.

У лінгвістів тієї епохи не було жодних підстав відносити мову московітів до «слов’янських мов», оскільки самих слов’янізмів в усній мові не було (а критерієм тут є саме усна мова народу). А тому і жива мова Московії не вважалася ні слов’янською, ні навіть колоруською: селяни Московії спілкувалися своїми фінськими говорами. Характерний приклад: російської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переведення з фінського костромського на російську «государеву» мову. Кумедно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «руськості» і «слов’янства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «слов’янські»), хоча ще два століття тому ніхто в Костромі не говорив «слов’янською» мовою. І той факт, що Московська церква мовила болгарською мовою (якою писали і державні папери Московії), – нічого не означав, оскільки по церквах вся Європа тоді спілкувалась латиною, вела діловодство на латинській мові, і це ніяк не було пов’язане з тим, які народи складають парафію.

Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу – Республіку (польською – Речь Посполита), ВКЛ зберігала своєю державною мовою білоруську (тобто русинську), а Польща ввела за державну латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків – це латинська мова. Точно так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії – доки російські села її не вивчили. От ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) говорять зовсім не російською, а білоруською мовою. На літературному російському там не говорять, як і ніхто не «окає» - відображаючи фінський акцент, як в Рязанській або в Московській областях, а розмовляють абсолютно тою мовою, якою говорять селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен робити один висновок: у цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окаючих» східних сусідів, які в часи Лудольфа там знали лише 41 слов’янське слово.

И.С. Улуханов пише, що кажучи про існування у московітів двох мов – слов’янської (церковної болгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московітів»: «Чим більш хто-небудь хоче здаватися вченим, тим більше домішує він слов’янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов’янською мовою в звичайному спілкуванні». Дивно! Що ж це за така «слов’янська мова» Москви, над якою сміються за вживання слов’янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Такого не було у БІЛОРУСІ-ВКЛ – тут ніхто не сміється над людьми, що використовують в мові слов’янські слова. Навпаки – ніхто не зрозуміє того, хто будує фрази, використовуючи замість слов’янської лексики фінську або тюркську. Цієї «двомовності» не існувало ніде у слов’ян, окрім як в одній Московії. (До речі, Статути ВКЛ були написані на найчистішій слов’янській мові – державної у Великому Князівстві Литовському і Російському, суто слов’янській державі, де литвинами були слов’яни – нинішні білоруси.)

Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов’янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови – як взагалі головна проблема російської мови. Вона пройшла «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російською при Ломоносові – до 1795 р., потім після окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі та Західної і Центральної України довелося її назву міняти на «великоруське наріччя російської мови». Саме так російська мова фігурувала в 1840-х роках в назві словника Даля («Тлумачний словник великоруського наріччя російської мови», де під самою російською мовою спільно розумівся білоруський, український і російський), хоча сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Тлумачний словник живої російської мови», хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.

У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Лист про перетворювачів російської мови». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою [усюди в своїй праці він називає його «московським говором»] і слов’янською часто припиняє у нас способи висловлюватися нею з тією вільністю, яка сама оживляє красномовство і яка набувається не чим іншим, як щоденною розмовою. …Як майстерний садівник молодим щепленням оновлює старе дерево, очищаючи засохлі на ньому лози і терні, що зростають при корені його, так і великі письменники вчинили в перетворенні нашої мови, яка сама по собі була бідною, а підроблена до слов’янської зробилася вже потворною». («Бідна» і «потворна» – це, звичайно, розходиться з майбутньою її оцінкою як «великої і могутньої». Виправданням тут служить факт, що Пушкін доки не народився для молодої зеленої мови, створеної тільки-но експериментами Ломоносова.)

Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів і решти слов’ян – де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це чисто російська унікальна проблема – як поєднувати фінську мову селян із слов’янською мовою держави (наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов’янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов’янською лексикою і такими ж слов’янізмами – тобто немає самого предмету для такої суперечки, бо слов’янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того засновану лише на слов’янізмах білоруську мову – маслом масло не зіпсуєш).

У підсумку російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікового зв’язку культури Москви з болгарською мовою, яку дружно знаходять «чужою», «химерною в умовах Росії», «такою, що гальмує становлення літературної російської мови». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московського говору»), яка на 60-70% відсотків складається з неслов’янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г. Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова. Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від прямування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримувала в слов’янському полі і обертала «в слов’янство», – і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов’янізованих фінів, яка зовсім не мала, як болгарська, явних слов’янських рис. Патріотизм переміг слов’янську єдність.

Справжня російська мова

Мелетій Смотрицький, білоруський просвітитель, що працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Евье «Граматiки словенськiя правильне синтагма», задовго до «революціонера» в російській лінгвістиці Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л.Зізанія, він чітко відрізняв болгарську церковну мову від нашої: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (як і далі по його книзі), що російською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше – ту русинську мову, яка в його час була загальною для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії-Росії. «Нехай», «мовять», «здради» – це чисто білорусько-українські слова, які Мелетій Смотрицький називає «перекладом російською мовою». Ясно, що це всім впадає відразу в очі, тому автор статті в журналі «Російська мова» «Московське видання Граматики М. Смотрицького» доктор філологічних наук В.В. Аніченко з Гомельського державного університету утілює мову, на яку Смотрицький переводить церковно-болгарську мову, в таку формулу: «так звана «руська мова»». Так звана Мелетієм Смотрицьким? І так звана всім народом ВКЛ тієї епохи? Тут явно бажання доктора наук не розбурхувати російських колег: мовляв, все нормально – те, що у нас народ називав здавна російською мовою, – це лише «так звана «російська мова»». А «не так звана», справжня – була лише в Росії. Болгарська за змістом. А Мелетій Смотрицький помилявся в термінах.

Ненауково перебріхувати середньовічних авторів. Якщо вони чітко пишуть, що російська мова – це за своїм змістом саме українська мова, а не московська, то навіщо вертітися дзиґою? Навіщо переписувати історію? Тим більше, що в такому ненауковому підході сама нинішня українська мова стає аномалією – з Луни впала на Київ, чужа, тому що «так звана». Адже книги Мелетія Смотрицького показові: руське – це наше народне відвічне, що само собою і сьогодні є в реаліях української і білоруської мов, а російське – це не руське, а засноване на болгарському. І переклади, які робить в книзі Мелетій Смотрицький з болгарського на російський, – це фактично переклади з російського на руський – на український і білоруський. Тут немає нічого етнічно російського, що нині іменується «руським», а є лише болгарське, яке потребує перекладу російською мовою – для білорусів і українців, які тоді іменувалися русинами.

Абетка

Загальна помилка: у Росії всі вважають, що пишуть на «кирилиці», хоча на ній ніхто в Росії не пише. Там пишуть на абсолютно іншій абетці, вельми мало пов’язаній з кирилицею – це введена Петром I «цивільна абетка». Вона кирилицею не є, оскільки Кирилом і Мефодієм не створювалася. Це імперська російська абетка, яку Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити серед усіх сусідів, навіть тюрків та фінів. Намагається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії та Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистськими підступами», хоча саме латиниця вдаліше відображає реалії мов фінів і татар.

Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські Біблії, а для татар, що сповідають іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт? Друга помилка в тому, що кирилиця вважається «слов’янським алфавітом». Це насправді лише трохи змінений грецький алфавіт, а греки – це не слов’яни. Та і більше половини слов’янських народів пишуть на латиниці, а не на кирилиці. Нарешті, це – алфавіт церковнослов’янських – тобто болгарських – книг, це болгарський алфавіт, а зовсім не свій російський, білоруський або український. Посилатися на релігійні православні традиції тут просто безглуздо, тому що в середні віки вся католицька Європа в релігії використовувала латину – чи є це підставою, щоб всі ці країни відмовилися від своїх національних мов і повернулися до латини? Ні, звичайно.

До речі, білоруська абетка сьогодні має бути латиницею, а не кирилицею (точніше – абеткою Петра I), оскільки білоруська літературна мова впродовж століть формувалася як мова на основі латини, а всі засновники білоруської літератури писали на латині. Нагадаю, що після російської окупації Великого Князівства Литовського 1795 року, цар заборонив своїм указом білоруську мову в 1839 році (у 1863 заборонив релігійну літературу вже українською мовою, в 1876 – всі види літератури українською мовою, окрім белетристики). На Україні літературна мова формувалася на основі кирилиці, а ось в Білорусі – на основі латини, і в XIX столітті і на початку XX століття білоруська періодика виходила на латиниці – «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» і так далі (хоча під шовіністичним тиском царизму стали з'являтися видання і на кирилиці). У СРСР білоруська латиниця була взагалі заборонена як «західництво» і як нагадування про інший вибір білорусів-литвинів – про багатовікове життя в Речі Посполитій, разом з поляками, чехами і словаками, а не у складі Росії.

Після розпаду СРСР в 1991 році на латиницю повернулися 4 республіки: Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан. П’ятою в їх числі має бути обов’язково і Білорусь, оскільки її літературна мова формувалася саме на латиниці, а сьогодні ми повинні перекладати на нинішню, створену реформами Сталіна, штучну і понівечену «білоруську» мову творіння засновників білоруської літератури. Це, певна річ, абсурдно. І це, звичайно, викличе чвару обурення в Держдумі: мовляв, білоруси повертаються «на польську абетку». Але яке відношення до світської Білорусі має нинішня грецька абетка? Та жодного. Адже поляки – це і слов’яни, і сусіди, а з неслов’янською Грецією білоруси не межують і нічого спільного з ними взагалі не мають. Причому, і греки, і поляки – в рівній мірі члени НАТО і ЄС, тому вибір між грецьким і латинським алфавітами явно не може мати політичного підтексту. Окрім демагогії. Зате такий підтекст є в позиції російських політиків, що бачать в цьому «сепаратизм» і «відхід від Росії», неначе одна Росія є монополістом на роздачу абеток сусідам (та своїм карелам і татарам).

Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу великоруської мови. По-перше, її перейменували в просто «російську» – щоб вичленити «великодержавне імперське» «велико-», одночасно змінюючи національність великоросів на росіян. Що безграмотно, бо немає в російській мові такого, щоб назва національності раптом була прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, що мало зналися на нюансах російської мови). І це одночасно невірно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії російський народ Білорусі, України і Росії тепер зводився лише до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не вважалися Руссю і росіянами, бо росіянами тепер стали великороси – лише частина російського народу, що існував при царизмі.

По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу великоруської мови, створивши «нову цивільну абетку». А по-третє, Троцький наполягав на переведеннівеликоруської мови на латиницю – «маючи на меті світову революцію», і якщо б його точка зору перемогла, то абеткою РРФСР і потім СРСР стала б латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав. До речі, на тій самій підставі Білорусь повинна повернутися на латиницю, бо і наші поети створювали білоруську літературу не на кирилиці, а на білоруській латиниці…

Все вище сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії жодного відношення не мали, бо померли задовго до прийняття Україною (Києвом) християнства, а жодної Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на теренах Великої Мордовії Ерзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії – держав, що існували при Кирилі і Мефодії на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігрецький алфавіт для чехів раніше, ніж взагалі язичеська Русь з’явилася на території країн СНД – з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов’ян ободритів Рюріка.

Як писав сам Кирило, жодних слов’ян на території нинішньої Росії (і України) НЕМАЄ, а слов’яни живуть лише в Центральній і Південній Європі. Тому Кирило і не поїхав на сусідню територію нинішньої Росії і України «обертати слов’ян в православ’я», бо там слов’ян тоді не було. І нікому було давати «слов’янську абеткуна основі грецької». У тому числі і Київ тоді не був слов'янським (бо тісно дружив з Хазарією), у ньому жили зовсім не слов’яни, а сармати і іудеї, а князі Києва були тоді єврейського коріння, поріднені з єврейськими князями Хазарії, і сповідали іудаїзм Хазарії, і Київ був тоді «містом синагог» (цю тему активно розвиває показаний на ТБ Ізраїлю науково-популярний серіал про Хазарію як «ще одну прабатьківщину ізраїльтян»). Чого ж Кирилу їхати в «місто синагог» Київ, де його ніхто не чекає?

Ось тому – висловлю свою особливу думку, з якою можна не погоджуватися, – РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно і роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні протиріччя в їх уявленнях про себе як про нібито «слов’ян» – і приховати «небажані» факти, що перечать цьому міфу (тобто – це взагалі вся історична, етнографічна і лінгвістична фактура). До речі, Кирило і Мефодій жодними «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними арабами з Дамаску (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба детальніше розповісти в окремій статті). Найзабавніше в тому, що самі чехи, ради створення алфавіту яких приїхав араб Кирило, його взагалі ніяк не шанували – взагалі про нього не пам’ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїжджав. Як мовиться, ось вже не знаєш – з ким знайдеш, а з ким втратиш…

В тексті - редакційні примітки Юрка Зеленого, якому упорядники Майдану висловлюють вдячність за надіслання матеріялу.

Первинна публікація - тут: http://www.secret-r.net/publish.php?p=55

Російську церкву обурила стаття про бізнес патріарха Кирила

Стаття "За що рабу Божому Кирилу дякувати "рабу на галерах" присвячена тому, як Володимир Гундяєв, в чернецтві наречений Кирилом, діяв в " хвацьких 90-х".

РПЦ обурила стаття "Нової газети" про сигаретний і нафтовий бізнес Кирила

Синодальний інформаційний відділ РПЦ заявив, що стаття журналіста Олександра Солдатова про бізнес-інтереси патріарха Кирила, що опублікована 14 лютого в "Новій газеті", безпідставно ганьбить Російську православну церкву і її предстоятеля.

Як повідомляється, стаття "За що рабу Божому Кирилу дякувати "рабу на галерах" присвячена тому, як Володимир Гундяєв, в чернецтві наречений Кирилом, діяв в "хвацьких 90-х". Зокрема, в матеріалі говориться, що починаючи з 1992 року майбутній патріарх активно займався бізнесом під прикриттям Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату.

За даними видання, Кирило організував збут тютюнових виробів, що ввозяться по церковній лінії під виглядом гуманітарної допомоги. Звільнені від податків товари нібито продавалися в звичайних торгова точках за ринковими цінами.

Після 1996 року Кирило зайнявся експортом нафти, яка на прохання патріарха Алексія II була звільнена від митних зборів. У 2000 році ЗМІ повідомили про ще один бізнес Кирила: заснованій ним фірмі були виділені квоти на виловлювання камчатського краба і креветок.

Солдатов посилається на експертів, за інформацією яких в 2004 році активи Кирила склали 4 мільярди доларів. Серед його володінь згадуються пентхаус в "Будинку на набережній" з виглядом на храм Христа Спасителя, "розкішні кортежі", "особистий авіапарк", "годинник вартістю близько 30 000 євро", "палаци і резиденції".

У свою чергу в Московському Патріархаті статтю назвали "очевидним чином побудованою на використанні чуток і пліток, неперевірених або непіддатливих перевірці тверджень і упереджених думок".

На думку церкви, приведені "міфи" про РПЦ "ще в 90-і роки були сформовані деякими журналістами". Стаття Солдатова, заявляють в Синодному відділі, "висловлює демонстративно брутальну неповагу до читачів і неприязне відношення до мільйонів православних віруючих", тим самим дискредитуючи «Нову газету».

Шеф-редактор "Нової газети" Сергій Соколов заявив російським ЗМІ, що церква не зверталася у видання з претензіями з приводу публікації. Тим часом, заява патріархату вже опублікована на сайті газети під статтею Солдатова із заголовком "Право на відповідь".

ТСН        Росія, 20 лютого, 16:29

http://ru.tsn.ua/svit/rossiyskuyu-cerkov-vozmutila-statya-pro-biznes-patriarha-kirilla.html

Поліцайсько-партизанська «Рідня»

Наш «День захисника Вітчизни» має сумнівну репутацію. Перелицьований День радянської армії і флоту погано вписується в ідеологію незалежної України. Погодьтеся, нелогічно святкувати перейменоване радянське свято і одночасно шанувати пам'ять Героїв Крут, загиблих від куль і багнетів червоногвардійців. Адже обидві події сталися в один час – зимою 1918-го. Увазі тих, хто не просто шукає привід, пропонуємо поглянути на традиційне чоловіче свято зі зворотного боку.

Тому – вже якщо шукати вміст для настільки звичної, але не особливо доречної дати – можливо, варто звернути увагу на те, що українцям дуже часто доводилося захищати свою Вітчизну одне від одного. У цьому контексті варто звернути увагу на книгу «Рідня. Поліція і партизани, 1941-1944 на прикладі України». Книга присвячена всіляким аспектам протистояння організованої німцями поліції і радянських партизанів.

Радянська історіографія категорично протиставляла підлих фашистських прислужників і благородних народних месників, представляючи їх абсолютно різними людьми. Проте автори, на підставі безлічі документів і свідоцтв очевидців (власне, книга ця – є перш за все збіркою документів), роблять зворотний вивід: обидві протиборчі сили були разюче схожі між собою.

Серед поліцаїв і партизан були уродженці одних і тих же місць, односельці, що добре знали одне одного, а інколи – і родичі. Саме у тих регіонах, де партизанський рух був найбільш сильним (Чернігівська і північні райони Сумської області), найбільш розвиненими були і поліцейські формування.

Як поліцейські формування, так і партизанські з’явилися не унаслідок ініціативи місцевого населення, а були створені «за наказом» воюючими сторонами. І ті, та інші реорганізовувалися відповідно до вказівок вищого військово-політичного керівництва. Схожими, добровільно-примусовими, були і принципи формування, хоча мобілізацією населення частіше займалися партизани. А ось німці спочатку розглядали українську допоміжну поліцію як структуру місцевої самоврядності, але незабаром зробили її частиною окупаційної адміністрації.

І ті, та інші діяли жорстоко, знищуючи не лише противника, але і запідозрених в співпраці з ним. Як мовиться в одній з партизанських доповідних записок, «окрім поліції, в кожному селі є таємні агенти гестапо, серед яких значна кількість жінок. Партизанам ці агенти відомі і знищені». Втім, автори збірки приходять до висновку, що масштаби партизанського терору проти місцевого населення були все ж меншими.

Нарешті, звичайною справою було і «перетікання кадрів». У 1941-1942 рр. цілі партизанські загони переходили на сторону супротивника, не говорячи вже про окремих перебіжчиків. Описаний навіть випадок, коли німці з партизанського загону, що перейшов на їх сторону, створили поліцейський – з їх же озброєнням. Проте в 1943-му була вже зворотна тенденція: поліцаї все частіше стали із зброєю в руках вирушати в ліс. Отже питання про те, як вчиняти з колишніми поліцаями, в квітні 1943-го обговорювався на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У.

Ось одна з приведених в книзі біографій такого «поліцая-партизана». Після звільнення з полону колишній технік-інтендант 1 рангу РККА (аналог старшого лейтенанта на військово-господарчій службі) Михайло Панченко організував в рідному селі Лісники Яготинського району Київської області «козачу сотню» і розподілив колгоспну землю. Проте з приходом цивільної окупаційної адміністрації колгосп німці відновили, а реорганізовану сотню відправили воювати з партизанами на Чернігівщину. Там Панченко зі своєю сотнею в червні 1943-го пішов в ліс і влився до складу партизанського загону ім. Щорса. У 1944-м-коді загін увійшов до складу радянської армії. Незабаром після війни Михайло Панченко, побоюючись, що йому пригадають службу окупантам, наклав на себе руки.

У епіграф книги винесено визнання одного з партизанських командирів Олексія Федорова: «На Україні головна сила, з корою ми зустрічаємося – це поліція». Отже протистояння партизан і поліції мало певні ознаки громадянської війни. Хоча громадянською, зрозуміло, ця війна не була.

P.S.: У 2012-му році 23 лютого пам’ятно ще двома ювілеями, які вписані в історію органами радянської держбезпеки. 23 лютого 1937 року пильні чекісти прийшли до виводу, що в Соловецькому таборі особливого призначення «існує українська фашистська організація». Через вісім місяців в карельському урочищі Сандармох був розстріляний «соловецький етап» – 1111 людина, серед яких, як мінімум, 163 українці.

А 23 лютого 1942 року розстріляли 17 колишніх генералів і 8 можновладних працівників ВПК, арештованих в рамках розслідування причин високої аварійності у ВПС РККА. Це був останній масовий розстріл радянських воєначальників, «учасників військової антирадянської змови».

Дмитро Шурхало, для «ОРД»        23.02.2012 13:59

http://www.ord-ua.com/2012/02/23/politsajsko-partizanskaya-rodnya/?lpage=1

ДОТИК РОЗДВОЄНОЇ МОВИ

Пізнавальна зарубіжна екскурсія, навіть віртуальна, це корисно. А удалося звернути увагу на щось, цікаве і для своєї країни, то поділитися враженнями слідує, згодні, шановані читачі-співбесідники? Спочатку – не дуже-то і відмічений факт: у минулі вихідні в Латвії зазнала фіаско спроба затвердити російську мову як другої державної, проти винесеного на референдум такої пропозиції проголосувало понад 70% громадян. Але головне – будемо говорити про спроби емісарів експансіоністського проекту «Російський світ», що почастішали останнім часом, так би мовити, «вповзти» до України.

А на віртуальній екскурсії я опинилась випадково. Давній приятель з Риги між іншим повідомив, що у спільного знайомого відкрився сайт, і можливо, я б захотіла щось туди написати. Відвідала сайт під назвою IMHO club і привабливим девізом «територія особливих думок». На вигляд все, як у більшості грамотних інтернет-ресурсів, поза місцем країни створених. Здивувало одне: серед звичних рубрик «політика», «бізнес», «в світі» присутній на постійній основі, позначений, на відміну від інших, червоним кольором, розділ: «російська мова». Ознайомилася. З подивом дізналася, що всі проблеми Латвії упираються в те, що російській мові не доданий статус державної. Додали б – треба розуміти, киселеві береги наповнилися б молочними річками. З деякою гидливістю торкнулася хвоста «Російського світу», що виразно стирчить. У вільний час написала сторінки півтори саме ось, особливої думки. Отримала відповідь від головного редактора ресурсу (ми справді були знайомі років 25 тому). Не відношу свої будь-які писання до геніальних, і, якби не опублікували тому, що викладено погано – про що говорити? Але jaunkungs (це по-латиськи пан) Алексєєв зірвався на e-mail крик. Латиський-де – не потрібний його дітям «мова вимираючої країни з народом, що розбігся». «У магазинах-ресторанах я – лише по-російськи. Хай хлопці тепер МОЮ мову вивчать, якщо хочуть з мене копійчину отримати» (цікаво, в Парижі або іспанській Малазі сей пан користується тим же принципом? Або, страшно припустити, голодує і не шопінгує?..). І навіть: «народ, хворий націоналізмом, Господь карає завжди» (це по відношенню до латишів, що загордилися жити в своїй країні по-латиськи, і, треба розуміти, українців, що бажають того ж на своїй території. Тих, що вимагають «любити по-російськи» в будь-якій країні, Всевишній, естеССно, милує).

Не забуваючи про те, що екскурсія не закінчена, повернемось до України. Гострої проблеми «п'ятої колони», що сформувалася в такий стислий кулачок за принципом «руськомовності», у нас якось ніколи не спостерігалося. У реальності немає її і зараз, тим більше – зараз, коли вистачає інших драматичних проблем. Знову-таки, зараз, за наявності янучарського режиму в Києві і передвиборної лихоманки в Москві той самий проект російського, не більш і не менш, а світу, дотягується до України то так, то сяк. Пустує міністр нелегітимного Кабміну Табачник, переводячи в шкільних програмах все українське. Та що там, гинуть самі заклади, що посміли вчити на державній мові, в Донецьку сьогодні продовжується відчайдушна судова боротьба батьків проти закриття української школи. Приймаються антиконституційні, самостійні рішення окремих під’янучарських місцевих Рад, що без жодного референдуму вводять російськомовне діловодство. Висить в парламенті законопроект Ківалова – Колесніченко про російський як другий державний. Саме сьогодні ж, 21 лютого, відбувається м'яко кажучи, неканонічні збори архієреїв Української православної церкви Московського патріархату. Призначили, було, засідання Синоду, що зовсім вже проти правил при живому митрополитові без його згоди. Але Володимир, що знаходиться в лікарні, заборонив Синод. Більш занурені в проблему люди говорять, що воду мутить одеський митрополит Агафангел, що прославився українофобськими висловами на грані і за гранню протиправних дій. Він не лише на місце Володимира мітить, але і, з чуток, збирається перетворити УПЦ МП на одну з рядових єпархій, безпосередньо підпорядкованих Москві.

Але гуманітарні забаганки «Російського світу» для нас, це, так би мовити, «гарнір». «Котлетка» — нові витки газових, сирних, інших торгівельних воєн РФ проти України. Категорична умова, що нікуди не поділася, озвучена спікером Держдуми Наришкіним в нинішній візит: перегляд ціни на газ можливий лише при вступі України до Митного союзу. (Найшвидше, навіть при такому невигідному для України кроці нічого не відламається: у що лише не вступив Лукашенко, а час від часу попискував від торгівельних наїздів «старшого брата»). Знову виблиснув на порядку денному ради відкладений було законопроект, що дозволяє здавати в оренду українську газотранспортну систему. Що ж, Газпром не відмовився від бажання схомячити її «шматками»… Що можливо при нинішньому нелегітимному режимі.

Латвії подібні небезпеки на державному рівні не загрожують. Так само, як і фокуси Табачника-Агафангела. То, де побувала, так би мовити, на екскурсії, є таким «тераріумом». Тут з-за скла, тобто безпечно для країни, можна, якщо не порушуєш законів, сповна демократично уволю розмахувати роздвоєною мовою. Так, якщо хто не пам'ятає, в цій країні є категорія так званих «негромадян». Трохи детальніше. Якщо людям, які народилися в країні до окупації 1944-го, їх нащадкам, і тим, хто народився після оголошення незалежності в 1991-му громадянство дістається автоматично, то останні повинні натуралізуватися (багато хто так і поступив). До моменту подачі заяви п'ять років прожити в країні. Продемонструвати побутове знання державної мови, елементарну ознайомленість з Конституцією і історією країни. До речі, подібний ценз мешкання і вимоги пред’являються до претендентів на громадянство в багатьох країнах світу, що не виривалися з-під колоніального ярма в 20-му столітті. І Росія (будьте уважні, що забажали там погромадянствувати) ввела здачу тесту на знання мови, тестування проводиться в спеціальних центрах, є такий і в Києві, триває іспит 4 години. Є в Латвії група осіб, яким, не дивлячись на знання всіх лінгвістичних вишуків, громадянство не світить. Це працівники радянського КДБ (у тому числі «сексоти»), працівники і агенти спецслужб будь-яких інших держав і ті, хто активно співробітничав компартії Латвії і «Інтерфронте ЛССР» після їх заборони в 1991-му. Звернемо увагу, міра не стосується тих, хто був в КПРС до її заборони на цій території, коли компартія була безальтернативною. І ще придивимося: тих, хто боровся проти незалежності Латвії не розстріляли і не вивезли до Сибіру. Хоча саме так сердешні-військові з червоними зірочками, предки багатьох з тих, хто нині «руськомовствує», вчинили в 1940-му і пізніше навіть не з борцями, а просто з членами «буржуазно-націоналістичних» партій і селянами, у яких в господарстві завелася зайва корова, і взагалі з багатьма.

Що з досвіду розміщення нав’язаної «п'ятої колони» в тераріум може запозичити Україна? У плані надання громадянства, відсутність якого забороняє не жити, а обирати і бути вибраним, практично нічого. Москва вперше окупувала Україну 300 років тому, і хоча оригінал підписаного на Переяславській раді документа вже у наш час з'їли миші, виходити з того, хто народився від предків до такого-то року, безглуздо. Люстрацію ж нам слід було проводити в 1991-му. Проґавили. Але на дещо звернути увагу варто. До вже вибраних (призначених) депутатами (чиновниками) громадян жорстко застосовувати закон: у Радах будь-якого рівня і чиновницьких справах «спікать» виключно на державній мові, поза службою – хоч на турецькій. Та що там, піти далі за Латвію: муніципальні учбові заклади викладають виключно на державній мові, окрім місць компактного мешкання будь-яких нацменшостей (приватні і недільні – на якому завгодно і де завгодно). Але все це, і багато що інше, звичайно, після нагальної справи, звільнення від влади нелегітимного режиму, проведення чесних виборів.

А в усьому іншому, Латвія як Латвія. Середня зарплата в перерахунку на долари 880 (вище, ніж в Росії, Білорусі, Україні і навіть теж ЄС-овських Іспанії і Литві). Середня пенсія за віком в перерахунку на євро 280. Усесвітня криза ударила боляче. Порівняно високий рівень безробіття. Є і ці, і інші проблеми, але коли для частини тих, що живуть тут перекладають стрілки на роздвоєння держмови, то за людей образливо. Приблизно про це і написала на згаданий сайт. Може, написала образливо? Приведу пару основних цитат.

 «Російськомовні – якась хитростворена група: люди, що втратили мову, і культуру своїх етносів, адже серед них етнічна різноманітність; часто-густо не пов’язані з Росією, і її традиції та життя знають погано; що не придбали так званого цивільного патріотизму по відношенню до тих країн, які волею долі стали їх справжньою батьківщиною, місцем народження і мешкання. Тітка Песя з анекдоту, що шепче на Брайтон-біч «тупі амерікоси, я тут 30 років живу, а вони ні слова по-моєму не розуміють». Російськомовних ущемляють в країнах Балтії. Спостерігається парадокс. Якщо нудить від мови і традицій, неспинно «рве на далеку батьківщину», то у них є своя автохтонна територія. Українцям ніде реалізувати себе хоч і у мовному сенсі окрім України, латишам окрім Латвії. Сучасний світ не розгороджений на етнічні «гетто». На своїй землі не ксенофоби раді всім нормальним людям. Але якщо людині, що має автохтонну територію некомфортно при «чужій» мові під «чужим» прапором, єврей може з полегшенням зітхнути, перебравшись до Ізраїлю, поляк до Польщі. А той, хто вважає себе росіянином, до Росії». Нагадала, що парадокс в тому, що почин Кремля скликати додому співвітчизників, виплативши підйомні, пропонуючи місце мешкання в РФ і роботу, провалився, виїхало буквально декілька сімей. Задля дискусії припустила «не поїхали не лише тому, що в державах нинішнього мешкання, не дивлячись на горезвісні «утискання», чистіше і ситніше. А і тому, що «російськомовні» звикли співати: «Человек проходит как хозя-а-ин необъятной родины своей». При тому, «людина»  – це лише він. А «своя батьківщина», це конгломерат чужих, «захоплених батьківщин». Додала, якщо народився або просто живеш тут, ніхто не жене. Але інший раз, хоч важко, потрібно віддавати собі звіт хоч за допомогою побутової паралелі: якщо колись твої діди або батьки, на зразок фізично дужих сусідів, розширили життєвий простір, захопивши чужу квартиру, та ще і під загрозою побоїв змусили господарів ходити в тілогрійках, говорити «по їхньому» і салютувати «їх святам», зірвавши зі стін ікони і портрети – то нащадки, що стали освіченішими, повинні зробити для себе висновки. «Є варіанти. Залишитися тут, де все тепло і знайомо, вивчити мову, стати громадянином (для себе залишити побутову етнічну культуру, читання російських книг і газет, національні громади зі святами і театрами, вчити дітей мові предків). Виїхати, і по-справжньому влаштовувати свою далеку етнічну батьківщину. Виїхати, але туди, де трохи краще, і вже природно, не боротися там за «загальнозрозумілий», а сприйняти, що права громадянина можуть бути отримані на певних умовах. Залишитися, ставши гумусом проекту «Російський світ». Жменька цим годується, але вам, нормальним людям, це навіщо?».

Цей погляд і не знайшов місця на «території особливих думок». Знайде на ОРД, і справді непідконтрольному. Тим більше що проблеми далекої країни і моя «екскурсія» не головне, в основному нинішні замітки присвячені цікавим паралелям і проблемам вітчизняним. Країни Балтії з тими, хто волочеться роздвоєною мовою, впораються. Нам би, після звільнення від режиму, не забути дещо притиснути хвіст спробам наскоку «Російського світу» на Україну. А нормальним латвійським громадянам, незалежно від етнічного походження, скажу так: «Labdien! Par musu un jusu brivibu!». І, якщо, написавши «Здрастуйте! За нашу і вашу свободу!», я допустила граматичну помилку, вибачайте, будь ласка. Ось, приїду, як пару десятиліть тому, в гості, і підучуся. Ми, українці, такі.

Вікторія АНДРЄЄВА, «ОРД»         22.02.2012 8:56

http://www.ord-ua.com/2012/02/22/prikosnovenie-razdvoennogo-yazyika/

Українська мова має давнішу історію, ніж російська

У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скончати; – м'яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на росіянинові: “ Мать, не желая ребенка, бежала прочь...”. Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет...”

Ці написи – відомі як графіті – свідчать, що кияни XI–XIII ст. не були “праросійськими”. Наша прадавня літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнославянска, що прийшла до нас разом з християнством, – писав у своїй класичній праці “Филология и погодинская гіпотеза” славіст Агатангел Кримський, – проте жива наша мова уривалася в літературну церковнославянщину і змінювала помалу чужий правопис так, щоб він був легшим для нашого народу, оскільки “переписувачі багато чого змінюють в правописі, вносячи риси власної вимови”. Те ж відбувалося у сербів, болгар. Проаналізувавши письмові пам’ятки Київщини ХI–ХII ст., дослідники знайшли в них численні риси саме української живої розмовної мови. «Читатель может убедиться, что в «Изборниках Святослава» 1073, 1076 гг. достаточно ясно отражается малороссийский язык, – пише Кримський, – конечно, не наш современный, а только такой, что был у малороссийских предков в XI в.». За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці виведення: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси времен Владимира Святого и Ярослава Мудрого обладает в большинстве уже всеми современными малороссийскими особенностями». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси XI в. – абсолютно рельефная, четко определенная, ярко-индивидуальная единица, и в ней очень легко и выразительно можно распознать прямого предка современного малороссийского языка». Але за часів тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоч видряпувати на стінах соборів заборонялося церковним статутом Володимира Великого, “порушники” знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії і інших соборів княжого Києва, стали об'єктом скрупульозних 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році “потягнула” відразу на докторську. Агатангел Кримський відмічав: «У українців X ст. з’являється дуже м’який звук “і” із старого дифтонга “ие”. Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав перетворюватися на “е”, в Києві XI ст. – в “і”. Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в мори, на Желяни, априля. Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Иванко, Жадко (від Жадібний), Мазко. Сучасне українське “прізвище” виринає в написі XII ст. – “Господи, помози рабові своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”. У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору(з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скінчати; – м’яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., яку читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на російській мові: «Мать, не желая ребенка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…”. У графіті «Господи, помози рабові своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід “к” в “ц” в давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміна приголосної “к” перед суфіксом “-ин”" на “ч” (владика – владичин) – в повній відповідності з сучасним "Українським правописом". 

Українська мова має довшу історію, ніж російська.

Але річ не в тому, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа швидше політична: ми, в 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-м. “Україна складала ядро Київської Русі”, – констатує британський Словник Хатчинсона (“Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century”. The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)". "Живу" мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їх “жива" мова оновилася щонайменше на 50% після "turning point" – поворотної точки (в 1066 р.), як називають англійці прихід норманів. Захід відходить від звички дивитися на слов'янський світ очима Москви. У авторитетному "Словнику мов" Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурує старослов'янський (Old Slavonic), церковнослов'янський (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: “вона має довшу історію, ніж російська“ (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – “та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема і на північ – у Білорусь і Новгород”. У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Він схвально віднісся до спроби автора цих рядків зібрати ці написи в один реєстр (з праць “Древнерусские надписи Софии Киевской ХI-ХIV вв.”. (1966) " Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVII вв.” (1976), “Киевские граффити ХI-ХVII вв.”. (1985)), але зазначив, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом в 1998 р. вийшла його остання праця – “Киевская письменная школа Х-ХІІ вв.”. (“Київська писемна школа Х–ХІІ ст.”.), де є розділ – “Палеография и некоторые особенности письменной Киевской школы, свойственные украинскому языку” (“Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові”). Він пішов з життя того дня, коли прийшла телеграма про вихід книги. Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і захворівши туберкульозом кісток, Висоцький провів близько 10 років в ліжку, а коли видужав, став істориком. Його монографії на головному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись “аудієнції” і автографа автора. Високо цінував його покійний академік Борис Рибаков. Відкриття графіті – це довгі пошуки, підбір спеціального бічного освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної букви, властивих певному часу. І так довгі 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спасу на Берестові, Кирилівська церква. Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, які дали гроші на реставрацію. Але немає імені того, хто відкрив нам багатство графіті. У грудні цього року виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належним чином відмічене і оцінене до того часу. Тому що усі напрацьовані істориком фотоматеріали – десь глибоко в запасниках Музею Києва. І навіть убогому напису, який в 1990-х безпристрасно інформував: “Обнаружено около 300 древнерусских надписей – граффити – уникальных памяток письменности (исследованы С. Высоцким)” – в Софії вже немає. 

Треба зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті в обов’язковий екскурсійний мінімум, особливо для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.
Джерело: uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html
http://uvo.cv.ua/ukrainskijj-jazyk-imeet-bolee-drevnjuju-132.html#cut
Гайдпаркер: Світлана Пугач, UAINFO 15.08.2011, 14:06
http://uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html