Вельмишановні Українці!

Від кількості протестів проти мовного законопроекту Ківалова-Колісніченка залежить - підпише Президент Закон, чи ні.

Рекомендуємо писати хоч по декілька абзаців на Президента копію в Раду Європи.

Найкращими будуть  дитячі листи.

Прохання прикласти надзусиль і встати з Української печі, де "на чатах лежать патріоти".

Надсилаю деякі матеріали для оволодіння темою, але великих листів надсилати не варто.

Також надсилаю для погодження наш спільний лист від патріотичних організацій. Повідомте, хто з чим не згоден.

З повагою, Олексій Шевченко, голова Сумського обласного товариства «Просвіта».

Завантажити вкладення одним архівом (5 файлів)

Адреса Президента та Ради Європи.docx (11К) 

Аргументи проти.docx (20К) 

У Х В А Л А - остання.docx (19К) 

Заява ВУТ.rtf (61К) 

20 - 20 .06.12 Раді ЄВРОПИ.doc (42К) 

Євген Наконечний Украдене ім’я ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Здійснити третє доповнене і значно розширене видання науково-публіцистичного дослідження “Украдене ім’я…” спонукало автора Євгена Наконечного щире і широке зацікавлення цим твором як в різних верствах українства (серед наукової і художньої інтелігенції, студентства, робітництва, селянства, військових…), так і в різних кінцях світу (в самій Україні, в США, Канаді, Аргентині, Австралії, Ізраїлі, Польщі, Словаччині, Росії, Казахстані…), звідки надійшли, і далі надходять, численні прохання переслати книгу.

Побажання перевидати книгу масовим накладом висловлюються і в рецензіях і відгуках фахівців.

Так, доктор історичних наук, професор Станіслав Паливода в тижневику “Львівська панорама” за 7 лютого 1997 року пише: “Ми знали “Украдене щастя” Івана Франка – глибоко психологічну драму, радше трагедію людського життя. “Украдене ім’я”, або “Чому русини стали українцями”… – не п’єса, це наукове дослідження з історії українського народу, яке, побачивши світ, відразу ж стало бібліографічною рідкістю”.

Доктор філософських наук Іван Паславський (тижневик “Час”, 20 вересня 1996 року): “Наукова імпотенція численних доцентів, професорів та академіків радянського зразка сьогодні найяскравіше виявляє себе саме в історичній науці. Може, якраз тому найбільш вартісні праці з української історії виходять зараз з-під пера інтелектуалів, не обтяжених марксистсько-ленінською методологією і москвоцентризмом. До таких праць належить розвідка Євгена Наконечного “Украдене ім’я…”

Доктор Йосип Кульчик (журнал “Нові дні”, Канада, липень-серпень 1997 року): “Книжку Євгена Наконечного я “ковтнув” за півночі… Дякую авторові за інтелектуальну учту! Тепер ось прочитав її вдруге, але з олівцем, бо робив собі нотатки. Я вже мав час насолоджуватися. І вчитися. Автор написав гарну наукову працю!

“Украдене ім’я” Євгена Наконечного повинно бути надруковане чужими мовами в специфічних наукових журналах для ознайомлення міжнародного наукового світу. А серед українства слід пропагувати цю книжку для самоосвіти”.

Український письменник, публіцист і науковець у Словаччині, дійсний член НАН України Микола Мушинка (ЗНТШ, 2000 р. – Т. 238): “Для нас – закарпатських русинів-українців праця Є. Наконечного “Украдене ім’я” мала б стати настольною книжкою, бо читачі знайдуть у ній відповіді на болючі питання й нашої регіональної історії. В добрій пригоді вона стане, головним чином, для учителів, студентів і працівників культури… Книжку конче потрібно перекласти чужими мовами, щоб і перед чужинцями розмотати складне й заплутане питання про “вкрадене ім’я”.

Висока оцінка наукової і суспільної вартості дослідження дається також в публікаціях доктора історичних наук, професора Я. Грицака (Die Formierung der modernen ukrainischen Nation // Österreichische osthefte.– Wien, 2000), доктора економічних наук С. Вовканича і кандидата філософських наук С. Цапка (газета “Високий замок”, 19 березня 1996 року), кандидата історичних наук Володимира Пашука (Biuletyn ukrainoznawczy / Połudn.-Wschod. In-t Naukowy w Przemyslu.– 1999.– N 5), публіцистки О. Рязанової (газета “Франкова криниця”, 24 вересня 1996 року) та інших.

У монографії “Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов” (Київ, 2001. – С. 82) член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор Півторак Г. П. зокрема зауважує: “Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалу) львівського дослідника Є. Наконечного “Украдене ім’я: Чому русини стали українцями?”.

Автор дослідження Є. Наконечний розповів кілька випадків звертань до нього з приводу придбання книжки людей нібито далеких від високої академічної науки і літератури (майстра-облицювальника, шофера-“дальнобійника”, годинникаря, перукаря, кухаря, курсантів військового коледжу…). Та особливо хвилююче враження справила розповідь про старшу жінку – дружину незрячого, яка благала допомогти придбати книжку, щоб читати її чоловікові вголос.

Отже, і на третьому виданні монографії “Украдене ім’я”, очевидно, крапку ставити передчасно. Воно знову ж таки вийде мізерним накладом і аж ніяк не зможе (навіть частково) задовольнити попит. Залишається сподіватись, що серед видавців і підприємців знайдуться справжні лицарі національного духу, які візьмуться ще раз перевидати цю унікальну працю і пустити її у широкий світ. І не лише українською мовою…

Валерій Трипачук, письменник
http://exlibris.org.ua/nakonechny/

Євген Наконечний Украдене ім’я XXIV ЖИДИ ЧИ ЄВРЕЇ

XXIV. ЖИДИ ЧИ ЄВРЕЇ?

Боротьба за новий етнонім тяглася в Україні півтора сторіччя: з середини XIX ст. – ледве не до кінця XX ст. На західних етнографічних землях, на Закарпатті і особливо на Пряшівщині, ця боротьба, роздмухувана українофобами розмаїтого гатунку, палахкотить донині. Але це уже ар’єргардні бої, дрібні, залишкові сутички. Змагання за новий соборний етнонім вимагало від українців жертовної самопосвяти і високого духовного напруження. Не злічити втрат, яких зазнав народ, обстоюючи і утверджуючи свій новий етнонім. За ненависне гнобителям ім’я “українець” людей безперестанку переслідували і часто люто карали. Однак зламати волю народу імпершовіністам не вдалося. Врешті-решт довголітня етнонімічна війна завершилась цілковитим торжеством українства.

Правлячі кола Росії, Польщі, Угорщини та Румунії приневолені були тихцем, конфузливо скасувати урядові заборони на терміни “українець”, “Україна”. Асиміляторські наміри з допомогою етнонімів розчленувати і ліквідувати український етнос зазнали краху.

Здавалося б, на східноєвропейських теренах прийшов довгоочікуваний етнонімічний мир, настала злагода і нормалізація взаємин. Здавалося б, стало зрозумілим, що “термін, назва, ім’я є все річі умовні конфенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним”.¹ А втім, залишилася не врегульована дотепер одна казусна етнонімічна проблема. Йдеться про національне ім’я народу Старого Заповіту. Створилася така вражаюча ситуація, що зараз в українській мові на означення старозаповітного народу одночасно побутують два паралельні етноніми: “жид” і “єврей”. Ані норми літературної мови, ані живомовна практика не терпить згаданого паралелізму, його невизначеності.

Закони мови вимагають однозначного вибору етноніму. З другого боку, делікатне питання етноніму не є суто лінгвістичною проблемою. Етнонім тісно взаємозв’язаний з політичною сферою. В усякому разі етноніми “жид” і “єврей”, без лукавства, є в Україні, безперечно, політичною проблемою. Українсько-єврейські взаємини складалися в різний час по-різному. На території України здійснювалися єврейські погроми, відбувся голокост. Але треба пам’ятати, “що реальна політична влада протягом століть в Україні українському народові не належала. Що умови варварської сваволі, які панували в Україні, – це не результат діяльності українського народу, а наслідок діяльності над українським народом з боку окупаційних властей чи то у вигляді Польської держави, чи у вигляді Російської імперії. Не українці диктували умови, обставини, які віками тривали в Україні. Чужинці ніколи не намагалися перетворювати Україну в правову територію, бо це перешкодило б їхньому пануванню”.² Враховуючи досвід минулого, щоб не продовжувати “діалог антисеміта з українофобом”, треба тут взяти до уваги розсудливі слова академіка С. Єфремова: “Євреї, як ми знаємо, живуть у найближчому зв’язку з українським народом, – це навіть не сусіди, як здебільшого інші народи, а одна з складових частин людности на самій же таки українській землі”.³ Як засвідчують історичні джерела, євреї безперервно живуть на території України щонайменше тисячу років.⁴ Для доповнення до сказаного процитуємо ще раз історика Я. Дашкевича: “Ми маємо переконливе свідчення того, що характер українсько-єврейських відносин визначали не три-чотири роки кривавої різанини, а 356 років менш-більш нормальних відносин. Бо інакше цілком певно на Україні на початку XX ст. не зібралося б близько третини світового єврейства”.⁵

Варто нагадати, що древній єврейський народ створив власне письмо вже п’ять тисяч років тому і має найповнішу з усіх народів задокументовану історію. Це з його середовища вийшли Мойсей, Соломон, Давид, Апостоли, Спіноза, Гайне, Маркс, Фрейд, Ейнштейн і багато інших всесвітньо відомих діячів науки, культури і мистецтва. Найбільше лауреатів Нобелівської премії дав саме єврейський народ. Лише із середовища західноукраїнського єврейства вийшло аж чотири лауреати Нобелівської премії: Айзик Рабі (фізика), Роальд Хофман (хімія), Башевій-Зінгер і Шмуель Агнон (література). Розпорошений по світі, єврейський народ не пропав, не згубився, а попри все зберіг національну ідентичність, давши поневоленим народам наочний приклад як треба боротися з асиміляторами. Євреї після двох тисячоліть повернулися на прадавню батьківщину, створили процвітаючу державу Ізраїль, та відновили в повному обсязі, здавалось, зовсім забуту рідну мову – іврит. Євреї займають вагомі позиції в світовій політиці, економіці, фінансах, культурі, в керівництві багатьох країн. Усе це результат фанатичного пошанування інтелекту і майже спадкової риси, що в якій би нужді батьки не опинилися, а дітей треба обов’язково вивчити. Євреї – єдиний народ у світі, серед якого віками немає ні одного неписьменного. Один із засновників товариства “Просвіта”, визначний громадський діяч о. Стефан Качала, в популярній книжці “Що нас губить а що нам помочи може” (1869 р.) дуже доступно роз’яснював, що “губить нас” пияцтво, темнота, невміння організуватися, щоб заробити й ощадливо витрачати гроші. За позитивний приклад священик Качала взяв євреїв, котрі “не п’ють”, вміло торгують, вчать своїх дітей. Сваритися з таким непересічним, розумним, винятково обдарованим народом, через його ж етнонім, тим, хто вважає себе українським патріотом не личить за жодних обставин.

Українсько-єврейські відносини не залишаються у рамках оцінки минулого. Вони зараз динамічно розвиваються, і, як би ті відносини не оцінювати, не підлягає сумніву їх важлива роль у перспективі як для українців, так і для євреїв.

Треба мати полуду на очах, щоб цього не бачити. “Жодна з єврейських газет чи організацій не проповідує українофобських поглядів. Ми чудово розуміємо, що все досягнуте нами у відновленні єврейського життя не було б можливим без відновлення незалежности України та без падіння комунізму”.⁶ У сучасній Україні відроджуються і традиції єврейських наукових студій. Плідно працюють на ниві вивчення історії українсько-єврейських відносин Мартен Феллер, Яків Хонігсман, Жанна Ковба та інші дослідники і, перш за все, директор Інституту юдаїки у Києві Леонід Фінберг. У науковий обіг нарешті введено поняття “українські євреї”, що має далекосяжне значення для міжнаціональної злагоди.⁷ На такому тлі зневажливе ставлення до єврейського національного імені неприпустиме. Старий єврейський афоризм твердить: “Люди ненавидять те, чого не розуміють”. Ймовірно тут криється причина непорозуміння. Відомо, що загал простих українців, на жаль, мало тямить у відмінностях між словом “жид” і словом “єврей”.

Етноніми “жид” і “єврей” походять від різних мов і мають відмінну етимологію. Термін “жид” прийшов до нас усно, іще в дописемний період і набрав загального поширення. Термін цей запозичений з італійської мови, із слова “giudeo” (жідео), що походить з латинського judaeus. Утворений термін від особового гебрейського Юда, що має загальне значення “славетний”, “хвалений”.⁸ До нас він прийшов безпосередньо з польської мови. Нащадками Авраама цей термін визнається образливим, зокрема в тих країнах, де він, нащодень, перегукується з терміном “єврей”. О. Брик подає таку причину: “Під кінець 15-го століття на слов’янському Сході євреї почали ширити юдаїзм, і Православна Церква в Україні назвала його “єресь жидовствующих”, отже, взяла для неї польське слово “жид”, щоб не брати з церковної мови слова “єврей”, бо вважала, що ця секта недостойна цього. Так з України – через назву “єресь жидовствующих” – польське слово “жид” дісталося і в Московщину. Тому що ця секта (“єресь”) серед християн була в приниженні, то через неї і слово “жид” на всьому слов’янському Сході (Україна, Білорусь, Московщина) набрало тоді принизливого значення, а достойним словом було “єврей”, бо воно так звучить у мові Св. Письма (старослов’янській). З того часу (кінець 15 століття) слово “жид” між усіма слов’янами Сходу стало вживатися як принизливе, а “єврей” як достойне”.⁹Отже, правдиве, історично точне національне ім’я народу Старого Заповіту – “єврей”. Цей етнонім прийшов у давньоруську мову через церковнослов’янську з середньогрецької і пізніше (у формі “гебрей”) ще раз в українську через західнослов’янські. Запозичення це книжне, тому менш популярне. Вважається, що назва походить від арамейського “ебер”, що первісно значило “потойбічний”, тобто той, що прийшов з іншого боку Євфрату, десь недалеко Райського саду. “Єврей, єврейський (букв. “потойбічний”, той, хто прийшов до Ханаану або Палестини з того боку Євфрату, як мали називати євреїв мешканці Ханаану)”.¹⁰ Таким чином, назва “євреї” – “потойбічні” – у Біблії вперше застосована до праотця і його сім’ї, що прийшли з-за Євфрату, тобто ще до виходу євреїв на береги Йордану. “Єврей”, “євреї” – такою історично точною назвою старозаповітний народ здавна прагне називатися українською мовою.

У 1861 році в Санкт-Петербурзі заходами українських патріотів виходив національно-патріотичний орган – журнал “Основа”. Редакція журналу складалася з В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова. Активну участь у підготовці видання брав Тарас Шевченко. Вагу журналу “Основа” для розвитку тогочасної української політичної думки важко переоцінити. Саме до редакції “Основи” надійшов лист кореспондента за підписом “П-в”. Ним був студент В. Португалов, який став ініціатором першої публічної полеміки про українсько-єврейські відносини.¹¹ Редакція журналу вмістила цього листа у червні 1861 року, під назвою “Недоразуменіє по поводу слова “Жид”. Зміст листа полягав у тому, що у зв’язку з розвитком загальної освіченості нейтральний досі в Україні етнонім “жид” набирає образливого характеру. Автор листа писав: “Я благаю вас – не ображати нас більше. Невже ж вам це важко? Погодьтесь, що коли освічені молоді люди із євреїв ображаються цим прізвиськом, то вам як редактору потрібно уникати його…”. І далі автор листа продовжує: “…во ім’я благоденства України, від імені євреїв, ображений паскудним висловлюванням вашого журналу, молю вас замінити його у майбутньому нашим національним іменем”.

Чи зважила редакція “Основи” на це слізне прохання (“благаю, молю вас”) українських євреїв? Ні, не зважила. Від імені редакції, а якщо глянути на справу ширше, – від імені всього тодішнього українства, відповідь дав славетний український історик народницької школи Микола Костомаров. Типова для епохи романтизму, яка обожнювала старовину і фольклор, аргументація Костомарова зосереджувалась на двох моментах. По-перше: термін “єврей” на просторі України є неісторичним. Етнонім “жид” побутує тут споконвіку. Він зафіксований геть в усіх відповідних українських історичних пам’ятках, і тому міняти його неможливо (наводилися приклади). По-друге: ні у фольклорі, ані в побудованій на фольклорі українській художній літературі його не зустрічаємо. Звідси висновок – термін “жид” є природним, українським, а “єврей” – принесеним, тобто російським.

Як писав М. Грушевський, виступити з цього питання від усього українського громадянства М. Костомаров права не мав. “М. Костомаров непотрібно примішав свої суб’єктивні емоції, і полишив таким чином без потрібного вияснення об’єктивні причини сих непорозумінь”.¹²

Парадоксально, але за такою ж точнісінько схемою аргументації, як ми бачили, українофоби заперечували можливість визнання етноніму “українець”. Російські, польські, угорські шовіністи здіймали лемент, що, мовляв, етнонім “українець” антиісторичний, бо в давніх історичних пам’ятках його немає (наводились приклади). По-друге, це чужинецький мовний неологізм, якого не сприймають їхні мови. У Росії етнонім “українець” вважали польською інтригою, в Польщі – австрійською, а в Угорщині та Румунії – галицькою. Одностайно заперечувалось проте його таки українське походження, так само, як не визнається, що термін “єврей” аж ніяк не російського, а таки єврейського походження. “Хто як хто, але українці, – які з таким трудом змагалися і ще досі змагаються, щоб їх означували назвою “українець” (а не “русин”) – хіба найкраще повинні б розуміти, що про свою назву має право вирішувати народ, до якого ця назва належить; і що ми бачимо культурність та доброзичливість з боку тих народів, які називають нас так, як ми хочемо, щоб нас називали. Це повинен мати на увазі кожен у справі національної назви Єврейського народу”.¹³

Розбіжність між позицією Костомарова щодо етноніму “жид”, а позицією українофобів щодо етноніму “українець” мала політичний характер. За історичними і лінгвістичними аргументами великодержавники приховували головну причину війни з українським етнонімом. Цією причиною, як знаємо, були широкомасштабні асиміляторські наміри. Який політичний інтерес, яку вигоду, який сенс приховують українські противники етноніму “єврей”, нікому не ясно. У грудні 1995 року Єврейська рада України звернулася до українського громадянства із заявою, де, зокрема, сказано: “Ніякі умови реаніматорів не змусять нас сприйняти слово “жид” як нашу самоназву, також як українці не хочуть знов стати “хохлами” чи “малоросами”, росіяни – “москалями”, а поляки – “ляхами”. Невже для того Україна стала незалежною, щоб в ній під виглядом повернення до історії ображали цілий народ – євреїв – громадян України?

Ми, діти України, працюємо на розбудову нашої Батьківщини, робимо свій внесок в її обороноздатність, науку, культуру, мистецтво і ми не хочемо відчувати себе чужинцями на землі, де багато поколінь нашого народу жили з іншими народами багато століть.

Доля України – це і наша доля, доля українців єврейського походження, і ми вимагаємо до себе поваги. Ми не жиди, ми – євреї”.¹⁴

Зрозуміло одне – прихильники традиції не бажають з’ясувати собі того факту, що етнонім “жид” в сучасному лінгвістичному ареалі Східної Європи набрав гостро образливого забарвлення.

“До речі, скажу, – писав з цього приводу С. Єфремов, – що, не вбачаючи особисто ніякої образи в слові “жид”, вважаю, проте, за нетактовність і некоректність уживати його, скоро євреї мають його за образливе. Це все одно, якби хтось у серйозній розмові уперто йменував українців “хохлами”, – можна думати, що проти цього протестували б і ті українці, які обстоюють “жид”, наперекір самим заінтересованим людям”.¹⁵

Звернення С. Єфремова (а його книжечка “Єврейська справа на Україні” є не що інше, як звернення до українського громадянства із закликом відмовитися від терміну “жид”) не знайшло на ту пору належного відгуку. Тільки поодинокі письменники – М. Драгоманов, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка і деякі інші користувалися терміном “єврей”. Пояснюється це тим, що українське суспільство було настільки поглинене боротьбою з великодержавним асиміляторством, що всі інші справи відкладалися на потім.

Підневільна Україна, а з нею Східна Європа, перебувала тоді на драматичному переломі. Ось як у той же, приблизно, час (1911 р.) характеризував становище України видатний сіоністський діяч Володимир Жаботинський: “Можна сміливо твердити, що вирішення суперечки щодо національного характеру Росії майже цілковито залежить від позиції, яку посідатиме тридцятимільйонний український народ. Якщо погодиться обрусіти – Росія йде одним шляхом, не погодиться – вона муситиме піти іншим шляхом. Це чудово зрозуміли праві в Державній Думі.

Коли вирішували питання щодо мови “інородницької” школи, вони, задля сміху, голосували навіть за якихось “шайтанів” та “казанських греків”, вони навіть не здійняли рук проти єврейської мови, бажаючи, очевидно, зробити законопроект зненавидженим і несприйнятним для начальства, але щойно дійшло до української мови, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розрахунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут – найнебезпечніше місце, вирішальний крок, коли не доводиться ані жартів жартувати, ані лукаво мудрувати”.¹⁶

У лютому 1917 р. Волинський полк розпочав у Петрограді революцію, яка зруйнувала царський трон. Збулося пророкування Жаботинського про роль українців у російській імперії. І хоч революція і її продовження – Визвольні змагання 1918–1921 рр. – зазнали в Україні поразки, але здобуття тоді українським народом нового імені треба розцінювати як велику історичну перемогу з далекосяжними наслідками. Уряд Української Народної Республіки 1917–1921 років офіційно вживав слово “єврей”. Після 1918 року це слово реєструється у всіх словниках на східноукраїнських землях. Зустрічається воно і в галицьких виданнях, наприклад, “Словничок української мови і головні правописні правила та замітки до відміни Костя Кисілевського” (Станислав, 1927) має “єврей” із відмінковими формами, а також “єврейський”, “євреїзм” (с. 95), “Український правопис із словничком”, що його впорядкував Михайло Возняк (Львів, НТШ, 1929), реєструє “єврей” і “єврейський” (с. 114). Мають ті слова “Українська загальна енциклопедія” (Львів, 1931, т. І, с. 1259) та “Українсько-німецький словник” (Ляйпціг, 1943) Зенона Кузелі, Ярослава Рудницького й Карла Маєра. У цьому ж таки словнику є й похідні слова, а саме “єврейка” і “єврейство” (с. 213). Навіть канадське видання – “Українсько-англійський словник” (Саскатун, 1955) Костя Андрусишина, як і треба було сподіватися, подає чотири активні слова: єврей, єврейка, єврейський, єврейство (с. 224). Не залишається позаду й американець Іван Саластин, укладач “Англійсько-українського словника” (1956), подаючи “Єврей”.¹⁷ Виданий у Києві “Новий тлумачний словник української мови” (1998), подає слово “єврей”, а до слова “жиди” додає пояснення, що це застаріле слово та образлива назва євреїв.

Наївно було б припускати, що в епоху кардинальних зрушень у царині східноєвропейської етнонімії, яка настала після розвалу Російської імперії, коли малороси стали українцями, бесараби – молдаванами, зиряни – комі, ліфляндці – естонцями, вотяки – удмуртами, сарти – узбеками і т. д., євреї пасивно сидітимуть склавши руки. В УРСР на початку тридцятих років новий правопис (1933 р.) запровадив етнонім “єврей” в літературну українську мову як норму. Слово “жид” визнано образливою назвою єврея. Після возз’єднання ця норма поширилася і на західноукраїнські землі. Лише в діаспорі продовжували дотримуватися етноніму “жид”. Оскільки утвердження етноніму “єврей” в Україні відбулося адміністративним шляхом, без належного роз’яснення, то це викликало неоднозначну реакцію. Наприклад, твердять, що терміном “єврей” русифікаторський режим старався відчужити українців від інших слов’янських народів і прикувати до російського”.¹⁸ Або: “Обман був уже в самій назві “єврей”, яка була імпортована разом з новою владою. Вона звучала фальшиво, в народі не приживалась. Мало того, вона ніби звинувачувала одразу всю українську літературу, де фігурувало слово жид як традиційна українська назва”.¹⁹

Звідси випливає, що “імпортований”, читай російський, за походженням етнонім не пасує до української мови. Треба додати, що твердження про “звинувачення української літератури” надміру драматизує ситуацію. Просто термін “жид” переходить у категорію застарілих слів – так само, як термін “Русь”, “русин”. Адже мова живе, вона постійно збагачується та очищається, виникають нові слова або звороти-неологізми, а застарілі слова виходять з ужитку і переходять в розряд архаїзмів та історизмів.

В українську мову проникло чимало слів, цілих фраз, граматичних форм з російської.²⁰ Відзначимо, що, окрім цілком російських синтаксичних конструкцій, в українській мові зараз побутує близько 800 російських слів. На такому мовному фоні зачіплюватися на слові “єврей” є невиправданим. Не варто по-фарисейськи роздирати шати над нібито російським словом “єврей”. Етнонім цей семітського походження і робити з нього грізний засіб русифікації несерйозно.

З прийняттям християнства Київська держава отримала в Х сторіччі писемність. Писані церковнослов’янською, яка за походженням є староболгарською, мовою богослужбові книги прийшли на Русь з Болгарії.²¹ У цих книгах для євреїв були такі назви: “іудей”, “єврей”, “народ Ізраїля”. “Отже, слово “єврей” було в Києві (988 р.) ще тоді, коли на світі не було ні Москви, ні московської нації. Коли згодом почав творитися московський народ з тих колоністів, які приходили з Київської Русі, то вони на колонізовані ними фінські землі понесли з собою християнство і церковну мову, а в ній і слова: “іудей” та “єврей”.²²

В Україні слово “єврей” (гебрей) зафіксовано в Остромировому євангелії в XI ст., у словнику Зизанія 1596 р., у словнику Памви Беринди 1627 р.²³

Стосовно української класичної художньої літератури, то поборники чистоти її риз чомусь соромливо забувають, що на її сторінках, як ми бачили, не здибається етнонім “росіянин”, а наскрізь є “москаль”. Історичний зміст цих двох етнонімів (москаль-росіянин) для українського вуха зовсім не тотожний, на протилежність до однаково незрозумілих слів “жид” і “єврей”. У поезіях Шевченка щокрок натрапляємо на терміни “Москаль”, “Московщина”. Немає в Шевченка поляків, а є ляхи, немає румунів, а є волохи, є німота.²⁴ Але ж українці перекреслили етноніміку самого Шевченка, щоб не ображати, і справедливо, сусідні народи. Чомусь ніхто з “ревнителів” чистоти української мови не виступає за відновлення в ужитковому обігу етноніму “москаль”. Лише декотрі чогось затято тримаються терміну “жид”. Справді, в Україні ще не перевівся тип мудрагелика, якого “так кортить за всяку ціну допекти євреям, що він ладен, скажемо, навіть Європу перевернути в “Жидопу”.²⁵Відомий письменник Яр Славутич запитує: “Чи варто нам оте слово “жид” так завзято боронити, як це роблять деякі гарячі голови з піною на устах? Адже не становить воно для нас ніякої святости. Наприклад, мені однаково, як євреї хочуть себе називати”.²⁶ Органи державної адміністрації України вживають термін “єврей”. У всіх офіційних документах фігурує лише “єврей”. Не треба мати ілюзій – так залишиться далі. Навіщо ялозити питання, яке вже вирішене. Потрібно це хіба нашим недоброзичливцям, які завжди прагнули пересварити українців з цілим світом.

Ми часто хвалимося: “Антисемітизм ніколи не був на Україні офіційною ідеологією – його не сповідувала ані українська держава (чи автономія) в короткотривалі періоди свого існування, ані жоден більш-менш впливовий політичний, національно-визвольний рух”.²⁷ Якщо це так, а це так, то чи не пора нарешті перестати ображати народ Старого Заповіту, “во ім’я благоденства України”.

Чей же “головне подолати негативний емоційний бар’єр, пересилити негативний напрямок інформаційного потоку, і далі піде здорова течія життя”.²⁸ Між народами діє те саме правило, що і між людьми: “відзначиш добре в людині, то вона стає ще кращою”. І відповідно – навпаки. То невже ми не хочемо стати кращими. Невже, навішуючи одне на одного образливі ярлики, ми віримо в їх очищувальну силу? І якщо сьогодні вже забулася формула Гіллея: “Не чини ближньому того, чого не бажаєш самому собі”, то хай хоч закарбується в нашій пам’яті дещо змінена формула Карнегі: “Створіть народові добре ім’я, щоби він міг жити відповідно до нього”.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Дорошенко Д. І. Історія України: В 2-х т.– К., 1991.– Т. І.– С. 20.

[2] Дашкевич Я. Єврейсько-українські взаємини середини XVI – початку XX ст.: Періоди рівноваги // Слово і час.– 1992.– № 9.– С. 67.

[3] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.– К.: Вік, 1909.– С. 10.

[4] Хонигсман Я. С., Найман А. Я. Евреи Украины (краткий очерк истории).– К., 1992.– Часть І.– С. 13.

[5] Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI – почат. XX ст.) // Світ.– 1991.– № 3–4 (Спец. вип.: Матеріали Міжнародної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відносин”. 7–9 червня 1991 р., Київ).– С. 25.

[6] Россман В. Леонід Фінберг розмовляє з Йосипом Зісельсом. Євреї в сучасній Україні, реалії та перспективи // “Ї”: незалежний культурологічний часопис.– 1996.– № 8.– С. 78.

[7] Подольський А. Єврейські студії в Україні: розвиток, тенденції, перспективи // Український гуманітарний огляд. Вип. “Критика”.– 1999.– С. 261.

[8] Етимологічний словник української мови.– К.: Наук. думка, 1985.– Т. II.– С. 196–197.

[9] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.– [Єрусалим], 1985.– Ч. 7–8.– С. 8.

[10] Там само.– С. 177.

[11] Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність.– 1993.– № 8.– С. 145.

[12] Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.– К., 1928.– С. XIII.

[13] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.– [Єрусалим], 1985.– Ч. 7–8.– С. 9.

[14] “Ми – не жиди, ми – євреї…”: Заява Єврейської ради України // Високий замок.– Львів, 1995.– 5 груд.

[15] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.– К.: Вік, 1909.– С. 69.

[16] Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання.– [Б. м.]: Сучасність, 1983.– С. 62.

[17] Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги.– [Єрусалим], 1987.– Ч. 13–14.– С. 3.

[18] Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність.– 1993.– № 8.– С. 146.

[19] Світ.– 1991.– № 3–4 (Спец. вип.: Матеріали Міжнародної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відносин”. 7–9 червня 1991 р., Київ).– С. 14.

[20] Караванський С. Секрети української мови.– К.: УКСП “Кобза”, 1991; Лесюк С. Словник русизмів у сучасній українській мові.– Ів.-Франківськ, 1993.

[21] Горбач О. Генеза української мови, та її становище серед інших слов’янських // Фенікс.– Дітройт; Мюнхен, 1959.– З. 9.– С. 3.

[22] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.– [Єрусалим], 1985.– Ч. 7–8.– С. 8.

[23] Рудницький Я. Етимологічний словник української мови.– Оттава, 1982.– Т. II.– С. 313.

[24] Стебельський Б. Шевченкові назви народів // Визвольний шлях.– 1994.– Кн. 6.– С. 734–744.

[25] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.– К, 1909.– С. 7.

[26] Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги.– [Єрусалим], 1987.– Ч. 13–14.– С. 4.

[27] Рябчук М. “Всесвітня жидо-масонська змова” та перспективи антисемітизму на Україні // Сучасність.– 1992.– Ч. 8.– С. 112.

[28] Сверстюк Є. Зерна українсько-ізраїльської “солідарності” // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали.– [Б. м.]: Сучасність, 1983.– Т. III.– С. 19.

Євген Наконечний Украдене ім’я XXIII КАЦАП

XXIII. КАЦАП

Поряд із давнім терміном “москаль” на східноукраїнських землях з XVIII ст. в розмовній мові вкорінився етнофолізм “кацап” і його похідні. Зокрема, ненормативне слово “кацап” українці використовували й у приватному листуванні. У листі до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Тарас Шевченко запитує: “Хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?” (Підкреслення самого Т. Шевченка).¹ Яків Кухаренко – український письменник, етнограф, наказний отаман Чорноморського козацького війська, якому Шевченко присвятив поему “Москалева криниця”, писав у 1857 р. до поета, який повернувся із заслання: “Ех Тарасе, Тарасе, зведе тебе ця проклятуща кацапня! Куди ти йдеш? Знову на рожон прешся. Плюнь на них”.² Згадуючи часи “Кирило-Мефодіївського Братства”, П. Куліш писав: “Мы сделались ненавистниками не только тех, которые, по нашему воззрению, были виновниками бедственного положения нашей родной Украины, но и самих москалей, этого, по нашему тогдашнему мнению, грубого и ни к чему высокому неспособного народа, который мы звали кацапами. Шевченко был неистощим в сарказмах, анекдотах и припевах на счет великоруссов”.³

У листі Миколи Гоголя до свого земляка – історика, філолога та етнографа Михайла Максимовича міститься така порада: “Бросьте в самом деле “кацапию”, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем”.⁴

Леся Українка, розглядаючи твір Л. Толстого не з його улюбленого аристократичного, а з російського народного життя “Власть тьми”, який їй дуже не сподобався, взяла французький переклад твору, щоб побачити “як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі”.⁵ У листі до сестри О. П. Косач вона писала: “Іван Грозний представляли італьянці по італійськи… поводитись по кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний був похожий на кацапа”.⁶

Неофіційний етновизначальний термін “кацап” набрав такої популярності, аж його мусили відобразити укладачі словників як українськомовних, так і російськомовних. Наведемо із кількох лексиконів підбірку найбільш характерних прикладів слововживання цього терміну.

Авторитетний словник Б. Грінченка так тлумачить цей псевдоетнонім:

“Кацап, па, м. Великороссиянин. Тут дивляться, аж входить кацап. ум. Кацапчик, ув. Кацапюга.

Кацапеня, няти, с. Великорусский ребенок.

Кацапка, ки, ж. Великороссиянка. Приїхав в одне село – дивиться, кацапка кричить.

Кацапня, ні, соб. от кацап.

Кацапський, а, е, Великорусский.

Кацапчик, ка, ум. от кацап.

Кацапщина, ни, Великороссия. Лаяв кацапів і кацапщину.

Кацапюга, ги, м. ув. от кацап”.⁷

Російський лексикограф В. Даль це слово тлумачить так: “Кацап – прозвище, данное малорусами великорусам”.⁸ У новітньому післявоєнному словнику російської мови знаходимо таке:

“Кацап, устар. простореч. презрительное название русского (в отличии от украинца). Кричали,… торговались на тротуарах греки, армяне, евреи, турки, французы, кацапы, хохлы. (А. Н. Толстой. Четыре века).

Кацапка, устар. простореч. Женск. к кацап.

Кацапский, устар. простореч. Относящийся к кацапу”.⁹

У сучасному українському словнику надибуємо:

“Кацап, а, ч., заст., розм. Зневажлива назва росіянина. Ярмарок аж кипів…, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи (Вовчок, VI, 1956, 294);

Прийшли кацапи обідати, посміялися з неї, хоч вона того й не пойняла [не зрозуміла] (Мирний, І, 1954, 67).

Кацапка, и, ж., заст., розм. Жін. до кацап.

Кацапський, а, е, заст., розм. Прикм. до кацап. Його [Гоголя] невмирущі типи з “Мертвих душ“ – це зразки з наших панів, а не кацапських (Мирний, V, 1955, 410); Жарт такий, як у кацапа. – Ви б ліпше запустили собі кацапську бороду, вона б вам більше личила (Д. Бедзик, Дніпро..., 1951, 210)”.¹⁰

Як бачимо, словники неспростовно підтверджують широке розповсюдження псевдоетноніму “кацап” в Україні. Теж саме підтверджує художня література.

“Племенную своеобразность двух народных отраслей видел издавна, и с обеих сторон, сам народ: с обеих сторон был русский народ, издавна разделившийся, по политическому положению и политической мерке, на великую и малую Русь, но эта Русь на одной стороне были “хохлы”, на другой “москали” или “кацапы” – простонародные клички, имевшие для обеих сторон более или менее определенный смысл”.¹¹

Із властивою йому документальною точністю А. Свидницький описує ставлення подільських селян до незвичного для них попа-кацапа:

“На тім покошились, що вибили Тимоху: ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: “так-таки, так!” або: “це не так!”… Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою, дома тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: “Уб’ю, а сам на Сибір піду”; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо хотів кишеню собі полатати. І те помістили в прошенії, що він на срам дому Божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться: і звичаїв не знає і не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю – хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після цього прошенія – щоб на місце Тимохи прислали пока хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап”.¹²

Таке ж ставлення до попа-кацапа відмічалося на Чернігівщині в другій половині XIX сторіччя. “Почуття окремішності своєї від “кацапів” було у наших священиків зовсім ясне й виразне. Я пригадую дуже добре, – писав М. Галаган, – як неприязно вони зустріли в своїм гурті священика, присланого в одно із недалеких від нас сіл із якоїсь російської єпархії. Ніколи не чув я, щоб поза очі називали його на ім’я чи на прізвище: назва для нього була одна – “кацап”.¹³

Під час арештів членів Кирило-Мефодіївського Товариства у Києві поліція знайшла на паркані прокламацію такого змісту: “Братья! Настает велыкый час – час, в который вам представляется случай смыть поношения, нанесенные праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из Вас подымет руки за великое дело… За нами Бог и добрые люди. Вечно верные сыны Украины – враги кацапов”.¹⁴

Назву “кацап” широко вживали в побуті не лише українці, але й українські євреї. Відомий єврейський етнограф, збирач народних дотепів Шафрін, подає єврейський анекдот: “Коли кацап купує серп у єврейській крамниці, то піддає серп трьом випробуванням. Передовсім вириває собі з бороди волос і намагається перетяти його у повітрі. Якщо серп розітне волос навпіл, то добре, якщо не розітне надвоє, то зле. Потім ударяє серпом об камінь. Якщо вискочить іскра, то добре, якщо не вискочить, то зле. Потім бере серп і ховає його під свій кожух. Якщо продавець не зауважить цього, то добре, якщо спостереже, то зле…”.¹⁵

Варто навести також спостереження відомого єврейського політичного діяча В. Жаботинського: “Ми, євреї, самі тут на Півдні так старанно і так наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті цілковито впустили з очей справжню, аритметичну дійсність, як вона виглядає за межами нашого курячого світогляду. Поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте будь-куди не лише в його центрі – в котрий небудь Миргородський або Васильківський повіт, загляньте на його окраїни – до Харківської або Воронізької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, – і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хахли”, а по той бік – “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай; одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Варто було б поїхати туди П. Б. Струве, авторові теорії щодо “національних відштовхувань”, перед тим, як казати про єдину трансцедентну “загальноросійську” суть. Такого виразного відштовхування нема, як кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли вичитував нерозумним дівчатам:

Кохайтеся, чорнобриві, 
Та не з москалями, 
Бо москалі – чужі люди…”¹⁶

А. Свидницький в повісті “Люборацькі” наводить приповідку, якою дразнили на Поділлі кацапів: “Неголені, бородаті, дразнять собак попід хати, в корчах засідають, людей виглядають: сто душ – сто копєєк. Гугу, тюга! кацапюга!”

Про “кацапів” є чимало народних прислів’їв, наведемо для ілюстрації одне: “Бог сотворив цапа, а чорт кацапа”.¹⁷

Політика обмосковлювання в СССР здійснювалася шляхом примусово-планового перемішування населення. Українську молодь – випускників профтехучилищ, технікумів та вузів – масово скеровували на роботу в Росію, а російську – навпаки, в Україну. Їдко-саркастичне схвалення отакої реалізації “сталінської дружби народів” відбито в популярній тогочасній приказці: “Хай живе й пасеться кацап на Україні, а хахол на Сахаліні”.

Напевно ніколи так часто не вживався друком етнофолізм “кацап”, як у бурхливі роки революції, коли агітатори різних політичних спрямувань змушені були промовляти до широкого українського загалу зрозумілою і доступною йому мовою. У 1919 р. виходить більшовицька пропагандистська брошура під шокуючою назвою: “Про кацапів”. Ось деякі уривки з неї: “Гетьманці, петлюрівці та інші самостійники казали селянам, що вони запрохали німців тільки для боротьби проти “засилля кацапів”. В дійсності наші куркулі боролися тільки проти кацапів-селян і кацапів-робітників; кацапам-куркулям, кацапам-поміщикам вони навіть допомагали”.¹⁸ І далі: “кацапи-поміщики, кацапи-буржуї є наші вороги, як: українці-поміщики та українці-куркулі”.¹⁹ У пропагандивних виданнях уряду Української Народної Республіки теж вживалося слово “кацап”. Наприклад, було розповсюджено плакат-карикатуру під назвою “Братнє життя кацапів з українцями”.

На плакаті, що зображає, як два дядьки-українці тягнуть плуга, а два кацапи їх батожать, подано такий текст: “Цих два грубих кацапи – це, напевно, большевицькі комісари з Московщини. Ви бачите, як їм очі позапливало салом? Це вони так у вас на Вкраїні харчуються добре. Та й додому в Московщину не мало везуть. За сім місяців свого хазяювання на Вкраїні большевики вивезли на Московщину десятки тисяч вагонів (а це десятки мільйонів пудів) ріжних харчових продуктів: зерна, паші, м’яса, масла; тисячів пудів соли, гасу, шкіри; багато фабричних машин, десятки тисяч вагонів і тисячі паровозів, сотні тисяч кос і безліч всякого іншого добра. Як Ви думаєте, як би це все зосталося на Вкраїні, чи було би у нас тепер така дорожнеча, що бідному й дихнути не можна?

А гляньте-но на наших дядьків! Десь їм не так добре ведеться, як комуністам, що й очі позападали і щоки повтягало? Мабуть, москалі-комуністи не по-братерськи діляться з українцями українським хлібом. Далі вже чоботи і штани з українців познімають. А може, дядькам то не до смаку, що шиї в ярмі? Це їм таке “самоопределєніє” московські большевики дали. Свободу повну “вплоть до отдєлєнія”. Все поодділяли, все позабірали у нас. Тепер, значить, і душа може від тіла свобідно відділитися. А коли, справді, котрий з дядьків ноги простягне, так комуністи тоді іншого дурня з-поміж українців запряжуть до плуга”.²⁰

У брошурі, виданій Українською Народною Республікою, говориться: “В Росії за царського уряду був один народ повноправний: це росіяне (москалі-“кацапи”). Вони мали право вчитися по школах своєю рідною мовою, російською мовою писали й говорили в судах, російська мова була в армії. Іншим народам права не давали”.²¹

Українські повстанці, що діяли в центральних областях України в 1919–1922 роках, як свідчать чекістські донесення, виступали під кличем – “виганяти кацапів з України”.²² Як згадують учасники національно-визвольної боротьби, проти оманливого більшовицького гасла “Пролетарі всіх країн, єднайтесь” було сформульовано таку осторогу українцеві: “Всі люди твої брати, тільки москалі, ляхи, мадяри і румуни – це вороги нашого народу”. Звідси клич: “бий ляхів і кацапів”.²³

Походження слова “кацап”, на відміну від ясної етимології слова “хахол” вимагає уважного філологічного розгляду. Спроба пояснити слово “кацап” методом так званої народної етимології, коли походження слова виводять із першої-ліпшої співзвучності або із випадкової подібності, є звичайним намаганням нейтралізувати їдке значення цієї назви. Користуючись тим способом народної етимології, твердять, що нібито назва “кацап” є якоюсь аналогією до прізвиська українців “хахол”. Наприклад, історик М. Костомаров “вияснював, що це слово походить від “как цап”, себто такий “як цап”. А. І. Бородай думав, що це слово значить “кат-цап”.²⁴ Один з київських українофобів з удаваною наївністю пояснював: “Обидва прізвиська ведуть своє походження від своєрідного способу зачіски голів, у старовині інакшої в представників тієї та іншої народності”.²⁵

Мовляв, реагуючи на прізвисько “хахол”, “наш нарід відповів на цей етнографічний дотеп назвою великороса “кацапом”, ймовірно, за тотожну зовнішню ознаку і побутовий звичай носити бороду на подобу “цапа”, а звідси “кацап”, “як цап”, – “как цап”, – кацап – у вигляді маленького реваншу з боку постійного гумориста-українця, при тому більш влучного”.²⁶

Насправді слово кацап (касап), як ствердив академік Д. Яворницький, тюркського походження і означає різник, розбишака. Ось як він пише про це:

“Працюючи в Архіві Міністерства юстиції у Москві, я знайшов декілька українських документів середини XVIII ст., в яких слово “кацап” писалося не з буквою “ц”, а з буквою “с”, тобто, не “кацап”, а “касап”. Звернувшись потім від архівних документів до мови тубільців Середньої Азії, я дізнався, що в сартів є слово “касаб”, “касап”, що в буквальному розумінні означає “м’ясник” і в переносному “гицель” (живодер). Звідси я і роблю висновок, що теперішнє слово “кацап” зовсім не руського, а східного, правдоподібно – татарського походження, як слова: деньга (по-татарськи – “тенька”), хомут (“хамут”), сундук (“сандук”) та інші, які, проте вважаються у нас за давністю чисто московськими. Йдучи далі, я допускаю, що початково кличкою “касап” обзивали москалі татар в смислі “насильників”, “пригноблювачів”, “гицлів”. Від москалів слово “кацап” могло бути занесеним до українців в епоху московської боярщини на Україні, в XVII ст., після гетьмана Богдана Хмельницького”.²⁷

Академік С. Єфремов зробив на цю тему повідомлення в “Літературно-науковому віснику”.²⁸

Тлумачення Д. Яворницьким слова “кацап” поширив і поглибив анонімний (правдоподібно акад. А. Кримський) рецензент “Киевской старины”. Після низки етимологічних міркувань він робить такий висновок: “Таким чином, щоб знайти співзвуччя для українського слова “кацап” в тюркських наріччях, немає потреби неодмінно звертатися до мови тюркменів-сартів; слово це, в прямому і переносному значенні своєму, отримало, мабуть, з давньої пори, розповсюдження і в інших тюрків, які перебували в культурній взаємодії з південною Руссю, а саме: у половців, османілів, або малоазіатських сельджуків, кримських татар, а також у литовських караїмів…”.²⁹ Далі автор наводить деякі приклади: так турецькою мовою вираз “адам кассаби” означає люта людина, деспот, вираз “кассап одлу” – шельма; “кассапчи” – караїмською означає – кат; “хассап” мовою кримських татар означає м’ясник, гицель і т. д.³⁰ З таким тлумаченням погоджуються інші автори.

“Треба знати, що слово “кацап” вже віддавна знане в мовах багатьох східних турецьких племен і значить “різник”, “лютий чоловік”, “кат”, “деспот”, “злодій”.³¹

Дореволюційний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко у своєму щоденнику відзначив: “слово “кацап” чи “касап” на тюрських мовах і в молдавській означає – різник, різун, живоріз”.³² Він же занотував вираз “покацапились”.³³

Тлумачення слова “кацап” подається також в “Українській малій енциклопедії” Є. Онацького як похідне від татарського “різник”, “різун”.³⁴

У Степана Руданського є цикл співомовок про кацапів. Наведемо лише один уривок:

Завів кацап християнина, 
Зарізати хоче. 
Зав’язав йому назад руки, 
Ніж широкий точить. 
А кацапчук семиліток 
Мало не брикає: 
Кругом скаче коло тата 
Та все промовляє: 
“Да полна уж тачать батька!.. 
Будєт с нєго, будєт!.. 
Режь же, батька! то-то любо 
Как трепаться будєт!”³⁵

Легко зрозуміти, що в Росії етнофолізм “кацап” особливої любові не викликає. У делікатній формі про це писалося так: “Український народ не усвідомлює себе чимсь національно відособленим від нас “кацапів”. Не усвідомлює – і тим не менш охрестив своїх сусідів окремою і не можна сказати, щоб достатньо дружньою кличкою, отримавши в обмін від тих же сусідів не менш специфічне найменування”.³⁶ Останнім часом у російських засобах масової інформації та на естраді спостерігається спроба розірвати антонімічну пару “кацап” – “хахол”. До антонімів відносяться такі етнонімічні назви, як “українець” – “росіянин”, “русин” – “москаль”, “хахол” – “кацап”. Тепер малоприємного “кацапа” намагаються замінити назвою “москаль”, яка, вважають, походить від міста Москви і є, так би мовити, прийнятним варіантом слова “москвич”. Показовим у цьому відношенні є, наприклад, респектабельний часопис “Известия”. “Когда переговоры закончатся и хохлы с москалями наконец-то узнают, где чья земля, – неизвестно”.³⁷ Таке переставлення (замість “кацапа” “москаль”) є, в даному випадку, порушенням традиційної мовної практики, на що маємо безліч прикладів.

“І нині москаль називає українця “хахлом”, а навпаки українець москаля “кацапом”.³⁸ “А й тепер ще українець зве москаля “кацапом”, а москаль українця “хахлом”.³⁹ Письменник Антон Чехов, мандруючи Сибіром, охайність в побуті місцевих жителів оцінив таким порівнянням: “…вообще чистоплотность, о которой наши хохлы могут только мечтать, а ведь хохлы куда чистоплотнее кацапов”.⁴⁰

На Вороніжчині до сьогодні, за твердженнями етнографів, українців називають “хахлами”, а росіян відповідно “кацапами”. “Ці найменування завдяки їх широкому розповсюдженню і стійкому побутуванні перетворилися в своєрідні етноніми, втративши характер образливого прозвища”.⁴¹ Сучасний (безцензурний) шкільний підручник чітко фіксує цю антонімічну пару. “Кацапи” – зневажливе прізвисько росіян, поширене в Україні на противагу такому ж глузливому прізвиську українців – “хохли”, поширеному в Росії”.⁴²

Семантико-стилістичний обсяг етнофолізму “кацап” у мові українців (як, зрештою, й “хахол” у мові росіян) – це плід багатовікового співжиття. Слово “кацап” з погляду об’єктивної науки, звичайно, жодним чином не може функціонувати навіть у ролі етноніма-синоніма. Так само, як назва “хахол”.

На завершення можна ще відзначити, що в таємних мовах (професійні арго) теж побутували своєрідні етноніми. Так, наприклад, в російських етнонімах-арготизмах українця називають “мармиш”, а українку – “лоха”. У свою чергу в арго українських лірників, як і в білоруських професійних жебраків, росіян означали терміном “батус”, “бацай”.⁴³

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Шевченко Т. Повне видання творів.– Варшава; Львів, 1935.– Т. XI: Листи.– С. 21.

[2] Білецький О. І. Письменник і епоха.– К.: Держлітвидав УРСР, 1963.– С. 397.

[3] Федорук О. До питання про Шевченкові впливи на Пантелеймона Куліша // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження.– Львів; Нью-Йорк: Вид-во П. Коць, 2000.– С. 67.

[4] Письма Н. В. Гоголя.– СПб.: Изд. А. Маркса, [б. р.].– Т. I.– С. 253.

[5] Українка Леся. Твори: В п’яти томах.– К., 1956.– Т. 5.– С. 10.

[6] Одарченко П. Леся Українка під гнітом сучасної совєтської цензури // Леся Українка. 1871–1971.– Філядельфія, 1971–1980.– С. 277.

[7] Словарь української мови.– К., 1908.– Т. II.– С. 226–227.

[8] Даль В. Толковый словарь живого Великорусского языка.– СПб., 1881.– С. 99.

[9] Словарь современного русского литературного языка.– М.; Л.: Изд. АН СССР, 1956.– Т. V.– С. 886.

[10] Словник української мови.– К.: Наук. думка, 1973.– Т. IV.– С. 123.

[11] Пыпин А. Н. История этнографии.– СПб., 1891.– Т. III.– С. 5.

[12] Свидницький А. Твори.– К.: Держлітвидав УРСР, 1958.– С. 218.

[13] Галаган М. З моїх споминів.– Львів, 1930.– С. 35.

[14] Зайончковский И. А. Кирило-Мефодиевское общество.– М.: Изд-во Москов. ун-та, 1959.– С. 117.

[15] Safrin H. Przy szabasowych swiecach: Humor żydowski.– Łodź, 1976.– С. 31.

[16] Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання.– [Б. м.]: Сучасність, 1983.– С. 74–75.

[17] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.– СПб., 1872.– Т. I.– С. 257.

[18] “Про кацапів”. Видання політичного Управління Народного Комісаріату військових справ України.– К., 1919.– С. 6–7.

[19] Там само.– С. 8.

[20] Братнє життя кацапів з українцями.– Народне Міністерство Преси й Інформації Українська Народної Республіки.– 1919.– Ч. 30 , серпень.

[21] Правдиве слово про большевиків-комуністів.– Кам’янець на Поділлі, 1919.– С. 12.

[22] ВЧК-ГПУ. Документы и материалы.– М., 1995.– С. 180.

[23] Петровський Д. Революція і контреволюція на Україні.– Нью-Йорк, 1921.– С. 5.

[24] Р. П. Що значить слово “кацап”? // Літопис Червоної Калини.– Львів, 1996.– № 7–9.– С. 399.

[25] Флоринский Т. Д. Славянское племя // Университетские известия.– К., 1907.– № 8.– С. 39.

[26] Пилькевич А. Кто такие украинцы и чего они добиваются? – К., 1917.– С. 9.

[27] Русское слово.– 1901.– 11 лист.

[28] Єфремов С. Що значить слово “кацап”? // ЛНВ.– 1902.– Т. 17, кн. 1.– С. 2.

[29] О происхождении слова “кацап” // Киевская старина.– 1901.– Т. 65.– С. 474.

[30] Там же.

[31] Що значить слово “кацап”? // Життя і знання.– 1933.– Ч. 10.– С. 301.

[32] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).– Львів, 1931.– С. 348.

[33] Чикаленко Є. Спогади.– Львів, 1926.– С. 114.

[34] Онацький Є. Українська мала енциклопедія.– Буенос-Айрес: Накл. адмін. УАП церкви, 1959.– Т. 5.– С. 615.

[35] Руданський С. Твори.– Львів: Накл. НТШ, 1908.– Т. III.– С. 108–109.

[36] Силиковский А. На повороте // Украинская жизнь.– 1912.– № 12.– С. 7.

[37] Известия.– 1998.– 19 березня.

[38] Барвінський О. Огляд народної літератури українсько-рускої до 60-х років.– Львів, 1898.– С. 12.

[39] Когут Л. Україна і московський імперіалізм.– [Б. м.], 1916.– С. 75.

[40] Чехов А. П. Собрание сочинений в 12 томах.– М., 1956.– Т. 11: Письма.– С. 441.

[41] Чижикова Л. Н. Особенности этнокультурного развития населения Воронежской области // Сов. этнография.– 1984.– № 3.– С. 7.

[42] Сарбей В. Г. Історія України. XIX – початок XX століття: Підручник для 9 класу середньої школи.– К.: Вид-во “Генеза”, 1996.– С. 60.

[43] Бондалетов В. Д. Арготическая этнонимия // Этнография имен.– М.: Наука, 1971.– С. 31.