«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля.» Тарас Шевченко

«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля.»

Тарас Шевченко

суботу, 25 серпня 2012 р.

«ТА НЕ ОДНАКОВО МЕНІ, ЯК УКРАЇНУ ЗЛІЇ ЛЮДИ ПРИСПЛЯТЬ…»


…І в огні її, окрадену, розбудять. Ох, не однаково мені. Здається, тільки так можна розпочати нотатки з нинішнього Дня Незалежності. Цією Шевченковою цитатою – хоча б тому, що вона здається не цитатою, а особистою думкою. І, напевне, далеко не лише мені. Йду у людській ріці. В столиці, від Михайлівського собору – Володимирською, до пам’ятника Тарасові Шевченку. Те, краплиною чого відчуваю себе сьогодні, називаю рікою не задля поетичності. Тому, що ходу, кількість учасників якої телеоператори не на екран, а по-дружньому, професійно оцінюють у понад 20 тисяч осіб – важко назвати колоною. Колона – це вибудуване, це коли людина знає, куди саме вона має стати, і як крокувати. А сюди прийшли без партійної чи платної рознарядки, родинами, компаніями. Так і йдуть, жартуючи з тими, хто є ніби зовсім стороннім, принагідно шкодуючи, що в сусідки по ході якась аварія із святковим взуттям, в чоловіка руки зайняті – на них всілося дитя у вишиванці, нумо, на тротуар, зараз відремонтуємо… Тут, на Володимирській, рік тому саме у ювілейний День Незалежності таку ж людську ріку гранично брутально зупинили ланцюги шоломів у бронежилетах. Що змінилося за рік?
Але спочатку – не про свято, а про уперту річ – факти. Останніми днями буквально зіштовхнулися дві цифри репрезентативних соціологічних досліджень. Перша – з опитування, проведеного групою «Рейтинг». За його результатами доведено: патріотами України вважають себе 82% громадян. Не вважають – 10 відсотків. І те, можна припустити, що люди не зовсім вірно зрозуміли поняття «патріотизм», яке аж ніяк не передбачає щоденних показових українських співів, або заковтування вареників на швидкість, віддаючи категоричну перевагу вареникам над усіма іншими світовими смаколиками. Поміркуймо, шановні читачі-співрозмовники над першою цифрою, про другу згадаємо пізніше.
Патріотизм – це природний зв’язок власного життя із природною для себе країною. А відтак, ставлення до неї як до рідної оселі, яку необхідно прибирати, хочеться прикрасити; у разі потреби її доводиться ремонтувати, або й захищати від небезпеки. З іншого боку, оселя має бути достатньо міцною й затишною для проживання, народження дітей. Якщо цю умову не буде виконано, не буде бодай перспективи зробити оселю придатною для гідного життя, людина намагається податися світ за очі. Для небагатьох, тих, хто боровся за те, аби зробити оселю кращою для усіх, але не переміг, це стає еміграцією політичною. Вони можуть назвати себе патріотами у вигнанні. Для ширшої верстви – так званою економічною еміграцією, гіркими мандрами у пошуках можливості прийнятного життя, хай на чужині. У таких випадках (або стані моральної готовності до залишення своєї країни), людина, відповідаючи на запитання, подібне тому, яке поставив «Рейтинг», навряд чи віднесе себе до патріотів країни, де уже не живеться, або дуже не хочеться жити.
Нинішнє згадуване опитування проводилося в Україні. Значить, до неї, країни-оселі, оцим понад 80 відсоткам «не однаково» в усіх відношеннях.
Це висока цифра. Більше того, у неї цікава динаміка. Два роки тому кількість громадян, які віднесли себе до патріотів, дорівнювала 77%.
То що, доходимо до певного абсурду? Або даємо шанс режимові на пропаганду за себе, коханих, бо саме «під їхньою зорею» в Україні зріс патріотизм, а відтак – «пАкращення» дійсно зашкалює, й нарід, процвітаючи, любить країну на чолі із наявною владою, саме через дії влади?
Думається, справа аж ніяк не в тім, бо інші свіжі соціологічні дослідження твердять про стрімке падіння авторитету режиму до граничної межі, несприйняття дій нинішньої влади, недовіру до Януковича зокрема, й янучарів в цілому. Перший чинник, який зумовлює наявність великої кількість громадян, які позиціонують себе патріотами, якщо можна так висловитися, суто технічний. Роль відіграє понад двадцятирічне існування сучасної української держави (підкреслюю – сучасної. Бо неможливо викреслити з історії наявність колиски українства – Київської Русі; прогресивність конституції Пилипа Орлика; своєрідний, проте відчутний демократизм ієрархічної побудови гетьманства часів козаччини; визвольні змагання усіх періодів довгої вітчизняної історії). З «українською» Україною, незалежною державою, для свідомості пересічного громадянина пов’язані усі плюси, що їх отримали люди, які волею не те, що назрілого, а перезрілого часу вирвалися із совкових нісенітниць. Де були принизливі, багатогодинні черги за «мокрою» ковбасою, назву сорту якої ніхто не питає, головне, що «викинули», і найважливіше питання «сколько дають в одні рукі». Де патрулі виловлюють на вулицях хлопців і дівчат, у яких, вибачте, виявився страшенний підривний елемент на сідницях – до лейбли джинсів, без найменшої агітаційної мети, введено зображення прапора якихось «капіталістичних ворогів». А ще раніше, проте ми несемо на собі це генетично – когось з родини «забрали». Як це, куди? Тихо, не розпитуй, всіх «забирали»…
Тим більш, що достатньо дорослими стали люди, які не знають життя України колоніальної, і своє буденне буття, яке гірше чи ліпше, але пропонує доступ до світової інформації; такий-сякий, проте, «соціальний ліфт»; можливість впливу на конфігурацію влади під час виборів – вважають, саме так, реальною буденністю, звично пов’язуючи це з назвою країни, прапором тощо.
Так ось, нема чого радіти. За нинішнього режиму Україна, якщо можна так висловитися, живе не на відсотки, а на капітал подібного патріотизму. Тобто, з дня у день зменшує кількість тих, хто пов’язує можливість розвитку власної справи чи громадянської свободи саме із своєю Вітчизною. Безпрецедентні злочини яничарів у всіх сферах – це галопуюча белорусізація, тобто, «розкраїнення» країни.
Отже, нинішня на подив висока цифра людей, які сказали – «я патріот», це до певної міри інерція років незалежності, коли країна не у найкращому темпі, проте рухалася до цивілізації, як і годиться посттоталітарній державі. Процес не просто припинився, але пішов у зворотній бік – за яничарів. І, здається, другий чинник високої цифри – це патріотизм протесту.
Саме час подивитися на другу соціологічну цифру, анонсовану у нинішніх нотатках «свята на марші». За даними опитування соціологічної служби Центру Разумкова спільно із Фондом «Демократичні ініціативи» – 72 відсотки громадян України відповіли, що не відчувають себе господарями своєї країни. Якщо спробувати цифру, так би мовити, на смак – здається, що людина, яку звично, «по совковому» не зачіпає таке становище, скоріш обрала б відповідь «не знаю», «не впевнена». Тобто, погодилася б з тим, що «мурашка» й не може відчувати свій вплив на формат життя держави, її буття й подальший шлях. Категоричне «не відчуваю себе господарем» – свідчить про незадоволеність таким становищем. І про бажання становище змінити.
Вони зібралися у День Незалежності в столиці, та інших містах й містечках – пересічні громадяни, незадоволені нинішнім положенням. Достоту, не знаю, чому в нас, українців, гранична незадоволеність не викликає тупої агресії, яка призводить виключно до вранішнього важкого похмілля: мовляв, погуляли, розбили вітрини дорогих магазинів, пошарпали «ментів» (зрештою – наших синів, братів), знайшли якихось «інородців», аби начистити їм пику – й по усьому. Час лікувати голову розсолом й навколішки просити пробачення в «начальства»… Тут – усе не так. У людській ріці в столиці 24 серпня 2012-го – родини з дітьми різного віку, україномовні та російськомовні, молодь у вишиванках, розперезано вдягнутих на джинсові шорти, військові ветерани поважних звань у парадних мундирах.
В принципі, як рік тому. Але тоді фантастично дебільне розпорядження режиму оточило цих людей «залізними» кордонами беркутівців. Чому не наважилися зараз? Важко сказати достеменно, режим, загнаний у кут, є непередбачуваним й таким же небезпечним. Можна, звичайно, припустити: за цей час київський режим опинився на межі вигнання із спілкування з цивілізованим світом, дохазяйнувався до обвалу економіки країни, коли ніхто не допоможе. І тому хоче про людське око виглядати пристойно, хоча б у день головного державного свята, не розхльобувати огидний скандал, коли якийсь чин МВС пояснює, що мирній ході в обличчя якщо й бризкали, то це, можливо, в когось із очеплення виявився дезодорант, запханий під бронежилет за особистими потребами…
Але здається, що на сатрапський скандал не пішли не лише тому, що бажають надати майбутнім виборам обрисів легітимності. А й тому, що за останній рік іншими стали ми. Цього разу пройшли б через кордони. (Знову ж таки, український феномен, здається, без висаджування скла вітрин центру столиці. Досвід є. Кому подобається, кого тіпає, але Майдан-2004.) І, що найстрашніше для режиму, кордони у бронежилетах складаються з людей, яких не з Марса завезли. Багато хто із заброньованих – на цей раз пропустив би мирну ходу співгромадян, бо як не як, а належить до умовних 82%. Що позиціонували себе як патріоти.
Політики? Що ж, політики, які беруть слово на мітингу, на мій погляд, також змінилися за рік. І це позитивна зміна. Лідери об’єднаної опозиції та «Свободи» перейшли межу, до якої можна було б підозрювати співпрацю з режимом. Вони, у принципі, такі-сякі, але дороги назад їм немає. Ми,будьмо відверті, теж такі-сякі. Але ж зібралися тут сьогодні.
Спеціально не нотую прізвища, хто саме сказав біля пам’ятника Шевченкові, але… «28 жовтня – день звільнення України від окупантів» і «28 жовтня – може закінчитися трагедією для України». І те, і те – правда. Причому, звичайно, до дати не прив’язана, тому, що в яничарського режиму виграти вибори шляхом розрахунку на оприлюднення реальних результатів голосування, неможливо. Але ми, понад 80 відсотків громадян, здатні зробити перший крок, а потім подальші, аби обстояти результати нашого «референдуму» ПРОТИ яничарів?
Тут, у людській ріці, здається, що так. Якщо не нотую політиків – нотую уривки випадково почутих розмов. «Привіт, вітаю зі святом!» – «Та особливо нема з чим вітати зараз. Сподіваюся, наступного року, без банди, буде». Оглядаюся. Зустрілися дві пари, під сорок років, що аж ніяк не нагадують ні партійних працівників, ні кандидатів в депутати. «Слушай, я сегодня читал в Интернете с утра, что Янукович поднимал флаг у администрации, и был троекратный залп военных…» – «Так что, с первого раза не попали?». Ризиковано жартують аж ніяк не терористи, молоді інтелігентні хлопці, один накинув державний прапор на плечі, двоє інших – взагалі без принагідної символіки.
Це сміх, а в Мережі, тільки повернулася додому, прочитала про сльози. Досить іронічно, мовляв, почувши на відкритті мітингу переданий з-за грат аудіовиступ Юлії Тимошенко – «плакалі нєкоториє бабушкі». Я стояла на мітингу, й бачила, як сльози втерла дівчина, котра навряд чи є чиєюсь «бабушкой».
На жаль, чи на щастя – плакати не вмію. Запис ввімкнули, і я подивувалася, наскільки приглушеним, нефорсованим може бути голос політика, який завжди вмів підіймати аудиторію. Подумалося – політик будь-якого рівня, це, вибачте, також людина з плоті, крові, м’язів, нервів. Понад рік за гратами, саме у якості політв’язня, що визнане світом. Під моральним тиском, який не припиняється ні на хвилину, бо працюють відеокамери, а завтра-післязавтра – допити, нові дикі звинувачення, загроза елементарна – життю. Й спроба шабашу навколо імені, ніби його носій уже є мертвим: мовляв, хтось ділить місце Тимошенко на чолі опозиції, чи Тимошенко загрожує довічне ув’язнення, якщо не просто вульгарність, яка брудними руками залазить у «нижню білизну» особистого.
Слава? Ви погоджуєтеся на певну славу за таку ціну? Так чи інакше, слухайте: «На чиєму ви боці, на своєму, чи мафії? Зробіть свій вибір. Одного тільки не робіть – не залишайте молоду 21-річну Україну наодинці з окупантами». Можете щось заперечити по суті?..
В людини, яка знаходиться на волі, в цьому плані – в комфортних умовах, можуть бути свої щоденні проблеми. Відчуваю, що гранично низький тиск не дозволяє стати на стрімкий,здається, безкінечний, ескалатор метра. Проте, їхати треба. Вирішую – крок за паном із маленьким нашим прапорцем, який також прямує з мітингу у «спальний» район. Роблю крок. Може, й смішно, але дивлюся виключно на прапорець.
«Сегодня» не знало, як хоч чимось забризкати нинішній столичний мітинг. Оперативно дали інформацію, де нічого особливого, але заголовок ось який: «Оппозиционеры с призывом «спасай Украину» разошлись по домам». Цікаво, вони сподівалися, що після виношеного всіма заклику ми заберемося у космос? Головне й найстрашніше для режиму, що ми розійшлися по звичайних оселях, і нікуди звідси не подінемося. І навіть – не «опозиціонери», тобто, прихильники певної політичної сили, коли є громадяни – прихильники іншої. В нас інша ситуація, яка не передбачає подібної цивілізованої гри між певними партіями.
Є ми – переважна більшість, яка не сприймає режим. І режим, що намагається комусь замилити очі голосуванням «за себе», і зберегти одноосібну владу для подальшого пограбування, плюндрування України.
Нам, більшості – «не однаково». Це головне підґрунтя. Цілком можливо, що 24 серпня наступного року стане святом у нормальному розумінні цього слова.
Вікторія АНДРЄЄВА, “ОРД”                       24.08.2012 21:41

середу, 22 серпня 2012 р.

БІЙКУ ЗАМОВЛЯЛИ? НЕ ГРЕБЕ, СПЛАЧЕНО!


Новий виток ігрищ навколо так званого мовного закону справді вражає. Погляньте самі: відбувається щось, що не піддається логіці навіть нинішнього, судорожно-нелогічного стилю поведінки режиму. Якийсь документ прийнятий парламентом (інша справа, що насправді він навіть виразно не винесений на голосування і типу голосуючих не було на засіданні; що він входить у суперечність з положенням Конституції; що він антиукраїнський по суті – все це якраз не дивує, приблизно так янучари діють у всіх сферах). Але справу зроблено, і закон надходить на підпис до спікера. Литвинівське кокетство негайно вичерпується, закон підписано. Його передають до адміністрації Януковича, той візує папір в якості глави держави. Закон вступає в дію. Його оперативно починають виконувати на місцях. Погодьтеся, далі можливі лише які-небудь протестні дії супротивників закону. А «кружляють» навколо нього якраз прихильники, ті, що дільце продавили. І тут починає небезпідставно здаватися, що насправді – справа абсолютно не в функціонуванні мов на території країни. А в тому, що декому за всяку ціну необхідно організувати «бійку».
Скажіть, коли організовують робочу групу для обговорення, так би мовити, дотягування будь-якого документа, з яким доведеться рахуватися всій країні, якщо він виглядає суперечним, або просто його положення гранично вагомі? У момент роботи над документом, правда? Ви можете собі уявити, щоб робоча група по створенню Конституції в 1996-му зібралася акурат ПІСЛЯ «конституційної ночі», коли були зламані всі списи в парламентській залі, і зал зустрів переможне голосування подихом полегшення? Уявити подібне неможливо.
Тим не менше, закон «Про основи державної мовної політики» саме сьогодні, після вступу в дію, переживає дивні пригоди. Янукович підписав його 8 серпня. А 13-го інформаційний простір замайорів повідомленнями: відбулася нарада «з питань удосконалення законодавства щодо порядку застосування мов в Україні». З 14 серпня, «на виконання доручення президента Віктора Януковича» почала працювати відповідна робоча група. І трудиться, не покладаючи рук, у щоденному режимі. Тому що терміни підтискають – завершити свою роботу група повинна до 27 серпня. Доповісти голові держави, що підписав закон, про «розробки системних пропозицій щодо вдосконалення законодавства про порядок застосування мов в Україні» взагалі, і змін до закону «Про основи державної мовної політики» зокрема.
Звичайно, можна зосередиться на приколах: нарадою керувала віце-прем'єр – міністр охорони здоров'я (!) Раїса Богатирьова. Тобто питання мови як засобу комунікації суспільства зведене до іншої мови, тієї, який лікар пропонує показати, і задумливо каже, «так, язичок обкладений». Або згадати про присутність у групі Івана Драча, який нещодавно, після кримського мовного вояжу до Януковича представників умовної інтелігенції схлипував у медіа, що після того, як «сам» вислухав прохачів і, наплювавши на їх соплі, оперативно завізував документ – відчув, що «вдарили в обличчя». Мало, видно, вдарили. Знову поніс те, що вважає своїм обличчям – у коридори режиму.
Тільки ж ці деталі як абсурду, так і ганебності, аж ніяк не головне. Навіщо група, яка працює над законом, після вступу його в дію, – ось у чому просте питання. Абстрагуємося від теми документа. Якщо автори винесли до Верховної Ради сирий проект – є така річ, як друге читання. Воно цілком могло статися на сесії, що стартує 4 вересня. І до нього профільний комітет міг працювати як з депутатськими поправками, так, при бажанні, і з пропозиціями якоїсь непарламентської робочої групи. Тут же – навпаки, з остаточним прийняттям закону настільки гнали темп, начебто б, вибачте, побоювалися, що мова протухне. Ну, добре. На хвилиночку повіримо, що непідконтрольний парламент (чергові кнопкодави від нелегітимної більшості, тому що на жаль у нас іншого парламенту немає в наявності) щиро і по регламенту приймав закон, та прийняв аж надто спірний, дійсно не додумавши над його суттю. Так віза глави держави – це і є певний фільтр. Наклавши вето, повернувши закон на доопрацювання, можна зупинити введення його в дію у запропонованому вигляді. І будь бажання, створити в допомогу нерозумній Раді будь-яку консультативну групу «при собі».
А якщо все сталося не так, аж до дикої ситуації з роботою над законом після його остаточного затвердження – значить, це для чогось потрібно. І тут спотикаєшся на безвинній фразі з офіційного повідомлення про створення робочої групи. «Результатом має стати зняття напруги в суспільстві, яку викликало прийняття закону ...» Стоп. Явно – навпаки. Результатом ігрищ навколо закону має стати СТВОРЕННЯ напруги в суспільстві. Своєрідної напруги – напруги протистояння, і аж ніяк не з режимом. Створення міжусобиці за всяку ціну. На рівному місці.
Під парламентські вибори режим зіткнувся з небезпечним для себе явищем. Мабуть, вперше за роки незалежності громадяни країни єдині. Єдині у ставленні до першочергової проблеми – неприйняття цього самого режиму, і, природно в такому випадку, бажання, щоб його не стало. У світлі загального невдоволення – в довгий ящик відкладена і так ніколи не доходила, слава Богу, до небезпечної межі, ряджена, «домашня» ворожість умовних «западенців» і «східняків». І рейтинги, і просто спостереження за атмосферою у будь-якому куточку країни свідчать: режим, який хотів би легітимізувати себе виборами, ніде не люблять. І більше не зіграє карта – голосуємо за «свого чувака», а не за якихось незрозумілих, голосуємо тільки тому, що він «земляк». Не зіграє: регіонали, нестримні в темпах пограбування, так придавили в тому числі і свої базові, східні, області, що не можуть розраховувати на їх симпатії. Більш того, якщо Захід і Центр не хотіли Януковича з 2004-го, і це звично, то в «гнізді» ситуація, мабуть, гостріше: тут людей гризе образа, мовляв, голосували за «своїх», а вони виявилися гірше будь-яких чужих, от би покарати їх саме – по-свійськи.
Елементарний спосіб послабити ворога – а ми, громадяни, для режиму справжнісінькі вороги – це змусити його витрачати сили і загострення пристрастей на міжусобну бійку.
Але знайти привід – складно. Політтехнологи режиму вирішили розіграти мовну карту. Дійсно, на порожньому місці. Тому що справжнього мовного протистояння і необхідності невідкладно вирішувати проблему на законодавчому рівні не було і немає. Ті, хто російськомовний у побуті, в масі своїй спокійно ставляться до необхідності прийняття української як державної в офіційних випадках. Більш того, живучи в доянучарскій Україні, яка повільно, але розгортається на цивілізований шлях, вони почали пов'язувати майбутнє з нею, охоче віддавати дітей в українські школи, не плакати від того, що деякі телевізійні мильні опери дублюються на державну, а не на «общепонятний». А україномовні, генетично виснажені всілякими валуєвськими указами та совковою русифікацією, поки масово не ставили питання про те, що у вищому законодавчому органі країни третина підкреслено «спікає» на мові сусідньої держави; книжковий ринок заполонений дешевою (у тому числі, за змістом) продукцією Раші, а українська книга неконкурентоспроможна не через рівень, а через подібну експансію на ринок закордонного чтива.
У будь-якому випадку, ці питання вимагали дбайливого культурологічного рішення. Причому – ніяк не в пожежному порядку.
Політтехнологи (вони ж у режиму розумні, вони ж спокійно отримують грошики за те, що пишуть на біл-бордах «розруху досягнуто») вирішили інакше. І по суті прокололися. Тому що соцдослідження центру Разумкова свідчать: відповідаючи на питання про пріоритетність проблем, громадяни всієї країни поставили статус російської мови на 31-е місце. А на розгорнуті питання громадяни відповіли ось як. «Українська мова повинна бути єдиною державною й офіційною» – 43,6%; «російська мова може бути офіційною у деяких регіонах України» – 25%; «статус російської мови цікавить» - 3,9%. Ще цікавіше виглядає результат дослідження соціологічної групи «Рейтинг», тому що він свідчить саме про тенденції останнього часу. Вперше зафіксований десятивідсотковий розрив між тими, хто категорично проти одержавлення російської і тими, хто згоден на це. Розрив – на користь перших. Всупереч всім технологіям, «світиться» і ось яка цифра – саме з червня по липень, тобто під час піку законодавчих мовних баталій, число противників підвищення статусу російської виросло аж на 5%. На цьому останньому факті варто було б зупинитися. Не змінилася за такий короткий термін демографія, не могли змінитися переваги що стосується побутової мови. Тоді можна припустити єдине: у свідомості, в тому числі, російськомовних, нав'язлива свистопляска навколо закону про мови міцно пов'язана з негативним посилом: «це» хочуть зробити «ригі», значить, ми проти цього. Фізіономій Колесніченко і Ківалова, і інших, як з'ясовується – з верхом вистачає для не формульованого, але реального неприйняття чого б то не було, що іде від режиму.
Так про що ж тоді розмова? Якщо технологія протиставлення громадян за мовним принципом зазнала фіаско – так їм, технологам режиму, і треба. Але насправді є про що говорити. Всупереч здоровому глузду, після введення закону в дію, тему не залишили, створюють згадану робочу групу, а навколо неї – розводять галасливий піар. Тобто, вибачте за паралель з неапетитним анекдотом, з «дохлої кицьки» збираються видавити «ще крапельку», за браком інших реальних причин нацькувати громадян одне на одного. Група працює, і її члени, так само як і інші задіяні в політикумі, довго і нудно коливають інформаційний простір своїми думками про проблему мови. Щоб донести тему до кожного з нас, не втомлюються порушувати її підконтрольні ЗМІ, яких більшість. І суспільство вимушено живе цими псевдо-проблемами.
Тим часом, широко оприлюднюється процес введення російської (саме про нього, і тільки про нього йдеться в новоспеченому законі, ні про які інші, що й потрібно було довести) рішеннями деяких місцевих Рад. А діячі типу Ющенка воістину бідкаються з приводу антиукраїнського закону, але спритно бідкаються, приголомшливо переносячи акценти. Ось приклад, він вимовляє на Радіо Свобода наступне: «Я не аплодував би зараз Партії регіонів, що вона щось провела. Не вона прийняла закон. Взяли зрадники. Провели «кочубеї», яких десятки в так званих опозиційних силах». Обійняти і плакати. Точніше, враховуючи мовний привід, згадати відому цитату: «Ай да Пушкин, ай да сукин сын!» Прізвище згаданого сучого сина можна замінити, але все інше неодмінно залишити. Тому що стверджувати, що розукраїнізацію України виробляють горезвісні «тушки» без якої б то не було участі Партії регіонів – може виключно цей самий син.
Ми знаємо про свої проблеми. Про те, що нинішні опозиційні сили робили помилки. І тих же «тушок» у списки напхали вони, не усвідомлюючи, у що виллється подібний підхід. Але зараз далеко не ці «заробітчани» парламенту і влади взагалі, правлять бал. Ющенківська (та інших) спроба вивести з під удару цивільної неприязні партію влади – це дешеве промивання мозку. Насправді у нас – один, загальний, незалежно від мови чи регіону проживання – небезпечний, шкідливий супротивник. Режим. І він намагається за всяку ціну відвернути нас від цього сприйняття, цієї спрямованості.
Таким чином, у якихось офіційних будівель на місцях, не виключено, будуть читати українські вірші та голодувати (вибачте, але найчастіше в даному випадку, голодувати від сніданку до обіду) люди, справедливо обурені тим, що українську мову виживають з єдиною в Світі автохтонної території, де вона має бути мовою номер один. «Робоча група на виконання доручення президента» буде щодня трудитися, і старанно піднімати інформаційні хвилі: питання, мовляв, спірне, і воно на порядку денному – все інше вирішено, треба розуміти. За цим інспірованим «суперечностям» чарівний до межі Колесніченко, або хто ще, буде дражнити «російськомовних»: у вас хочуть відібрати право в ліжку шепотітися на «общепонятном»!
А бажаний результат простий. У передвиборний, а точніше, поворотний для країни період, коли вирішується, чи повернутися на цивілізований шлях, або продовжити падіння в тартарари – україномовний громадянин повинен озлитися на російськомовного, і навпаки. Та ... Правильно, таким чином «випустити пару» гніву. Відвести його від можновладців.
Ми можемо не приймати дану подачу. Точніше, не повинні її приймати ні в якому разі. Закон «Про основи державної мовної політики», порушує положення Конституції, що вступає в протиріччя зі статтями Європейської хартії регіональних мов – буде скасований майбутньою, прийнятною владою. Скасовано разом з кількома десятками неприйнятних законів, наштампованих останнім часом.
Шлях до цього не стільки довгий, скільки важкий. Але тільки цей шлях актуальний для суспільства сьогодні. Для суспільства – яке зрозуміє, з якою метою у ньому намагаються посіяти чвари.
Вікторія АНДРЕЄВА, «ОРД»        18.08.2012 0:17