Січень 4, 2011 in Новини
Стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються в підлітковому віці: почасти – через історичну белетристику, а головним чином – через шкільний курс історії.
Візія щасливого майбутнього шляхом “возз’єднання” з Росією втратила актуальність, але зловісний образ “зазіхання” та “загарбання” вистояв: саме з “загарбниками” й “зазіхачами” героїчно бореться на сторінках підручників українська нація впродовж багатьох століть.
Незаперечним є той факт, що стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються в підлітковому віці: почасти – через історичну белетристику, а головним чином – через шкільний курс історії.
Як і переважна більшість теперішньої навчальної продукції шкільного рівня в Україні, підручник з історії має статус абсолютного, “єдино правильного” знання. Відтак, його автори volens-nolens змушені обмежуватися селекціонованою й препарованою добіркою історичних “фактів” (подій, явищ, персонажів тощо), викладеною на кшталт неминуче спрощених постулатів-аксіом.
Зрозуміло, що ракурс селекції та виховні акценти, закладені в текст уже самою процедурою добирання матеріалу, обумовлюються не стільки особистими інтенціями автора конкретного підручника, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як такої.
Сьогодні дороговказом до згаданого добору найчастіше служить звичне бачення себе, науковця чи освітянина, “бійцем ідеологічного фронту”. Зміна об’єкта, на який спрямовано цю “бійцівську” саморефлексію, – фактор другорядний.
Ось один із найвиразніших прикладів: перенесення центру ваги з класової боротьби на “боротьбу за національне визволення” аж ніяк не порушило стилістики пропаґандистсько-наступальних інтерпретацій, на які спиралася радянська наука, реалізуючи виховну функцію історії.
В унісон цьому автори сьогоднішніх підручників і далі асоціюють сукупний образ минулого:
а) з безкомпромісним конфліктом як рушієм історичних перемін,
б) з надособовими соціологічними загальниками, котрі нібито наділені здатністю колективно й свідомо прямувати до раз і назавжди визначеної високої мети (тут, щоправда, колишній “клас” замінено на “націю”, а “соціальне визволення” на “державотворчі змагання”,
в) з образом підступного зовнішнього ворога, котрий перешкоджає рухові до згаданої мети.
Варто зупинитися трохи детальніше на тому, як усталювалася демонізація цього ворога.
Парадигма кожної “національної історії” спирається на романтичну ідею унікальності й культурної самодостатності конкретної нації. Цієї закономірності не оминула й українська “національна історія”, найповніше представлена в схемі Михайла Грушевського.
За М.Грушевським, як відомо, життєвий простір українського етносу становить певну позачасову цілість, де “зустрічаються дві великі творчі сили в житті кожного народу – етнос і територія” [1, с.8]. Відтак, усе неукраїнське, що опинилося на просторі “нації”, асоціювалося з аґресором, котрий бажає заволодіти “нашою” землею, підкорити собі “нашу” віру, “наш” народ тощо.
Жорстка дихотомія “нашого/чужого” на короткий час захиталася у 1920-ті роки, з одного боку, завдяки тому, що сформулювався погляд на Україну як цивілізаційне перехрестя “між Сходом і Заходом”, а з другого – через бурхливий розвиток у підрадянській Україні сходознавчих дисциплін, зокрема – тюркології та гебраїстики, які логічно вводили в поле “нашого” степових сусідів України та численну єврейську меншину.
Проте вже впродовж першої половини 30-х років, одночасно з фізичним винищенням науковців, ці дослідницькі галузі були дощенту викорчувані як “буржуазні”; тоді ж, по суті, припинилися візантологічні й західноєвропейські студії.
Проскрипція саме тих дисциплін, що виводили гуманітарну науку за рамки україністики як такої, звісно ж, не була явищем випадковим. Ідеологічний зсув у Москві, котрий поставив на перший план русоцентризм як основу монолітної тоталітарної держави, залишав за гуманістикою республік тільки чітко обмежене поле досліджень – місцеву історію та культуру, причому з обов’язковим акцентом на їхньому зв’язку з історією та культурою Росії.
Не можна оминути увагою й того факту, що в українській науці, котра після арештів маститих учених та їхніх учнів різко втратила на професіоналізмі, далися взнаки такі психологічні симптоми радянізації, як ізоляціонізм і ксенофобія.
Внаслідок цього партійна цензура, сказати б, “зросталася” з внутрішньою несвободою, а коридор наукового пошуку вужчав не тільки з наказу, але й через переконаність в “істинності” ізоляціоністської парадигми. Це на позір ніби повертало українську гуманістку до схеми “національної історії” з її чітким розмежуванням на “чуже/наше”, проте схожість ця доволі поверхова.
По-перше, у зв’язку з несамостійним, запрограмованим характером мислення зник концептуалізм дихотомії “наше/чуже”; по-друге, сфера “нашого” втратила принципово важливу для “національних історій” жорсткість, розмиваючись у ритуальних славослів’ях на честь “братерської дружби з російським народом”; врешті, по-третє, сфера “чужого” перетворилася з певної метафізичної категорії – неодмінної умови “буття нації” – на злободенну даність, яка дзеркально відбивала коливання зовнішньої політики СРСР [3].
Відтак, територія України стала тлумачитися як масив споконвічного та суцільного розселення (з найдавніших часів!) етнічно однорідного східнослов’янського етносу [2, с.325].
Що ж до взаємин із зовнішнім світом, то тут запанували формули “зазіхання” та “загроза існуванню” (саме в цьому руслі традиційно описувалися – й досі описуються! – династичні чвари давньоруських князів із залученням своїх братів та свояків із західних династій; показово, що втручання “північних” Рюриковичів у справи Рюриковичів “південних” ще й досі не отримало статусу “загарбання” – очевидний недогляд патріотів!).
Відповідно, перехід тих чи тих територій під берло котрогось із західних родичів руського династа діставав стандартний ярлик “іноземного загарбання”, а всім землям України, що не належали російському цареві (а такі, як відомо, становили більшість), було присвоєно статус “гноблених” і, сказати б, “тимчасово окупованих” – у почекальні перед “возз’єднанням”.
Нині профетична візія щасливого майбутнього шляхом “возз’єднання” у складі Російської держави втратила актуальність, але зловісний образ “загрози”, “зазіхання” та “загарбання” вистояв: саме з “загарбниками” й “зазіхачами” героїчно бореться на сторінках шкільних (і не тільки шкільних!) підручників страдницька українська нація впродовж багатьох століть – від Калки до Крутів.
У цьому, зрештою, за великим рахунком, немає неправди – оборонні війни обминули хіба ті народи, на чиїй землі більше нікому, крім них самих, жити й не хотілося.
Неправда в іншому – в ототожненні, метафорично висловлюючись, битви на Калці з битвою під Крутами, тобто в перенесенні модерних понять народу та його визвольних ідеологій на ті часи, коли ще ні самого новітнього “народу”, ні, тим більше, його сукупної ідеології не існувало.
Біди поняттєвого забезпечення сьогоднішньої української історіографії, котра й досі, з одного боку, не розпрощалася з рецидивами “єдино вірної методології” [4, с.58-78], а з другого – сприймає дискурс романтично-позитивістської історіографії XIX століття за “несфальшоване” прочитання історії, призводять до фатальної плутанини в базових соціологічних категоріях, передовсім таких, як “держава” й “народ/нація”.
Відтак, середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну відособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби, що породжує “загарбників” там, де людям минулого й на думку не спало б їх шукати.
Мало того, до операцій “загарбання” та “опору” залучаються – достоту як у тотальних війнах XX століття – цілі “народи/нації” у повному складі мешканців певної країни, хоча таке широке тлумачення “народу” народилося, як відомо, лише в добу Французької революції для окреслення політичної спільноти всіх “громадян” держави з власною, окремою від династичного простору влади суверенністю, і тільки після цього зусиллями романтиків було перетворене на самостійний суб’єкт історії, що мав самоствердитися на “історичних доказах” свого славного минулого, одне слово – перетворився на новочасну “уявлену спільноту” (Бенедикт Андерсон).
Ба більше – ворожим “державам” та їх “націям” домодерної доби приписується методична планомірність дій, спрямованих на “денаціоналізацію” українців, вочевидь навіяна паралеллю з ідеологічними маніпуляціями лідерів тоталітарних режимів того-таки XX століття.
У цій потрійній причині: а) через демонізоване сприйняття кожного сусіда як ворога, породжене “закритістю” (а точніше – герметичною закупоркою) радянської історіографії, б) через панування анахронізмів “національної” історіографії, в) через поняттєву плутанину, зумовлену браком фахових знань сучасного рівня, – ховаються властиві сьогоднішнім підручникам з української історії агресивні фобії.
Тепер повернімося до стереотипу Польщі та поляка, що репродукується у рамках цих фобій. Зазначу, що зосереджуся лише на найновіших підручниках і посібниках, написаних упродовж 1997-1998 років, які й зараз є домінуючими в практиці навчання, лише апробовані або Міністерством освіти, або науково-методичними радами різних освітніх структур.
Авторами згаданих 14 підручників – часто в парі з учителями-методистами – є науковці з Інституту історії України Національної Академії наук, викладачі Київського державного університету та Київського педуніверситету, викладачі вузів з обласних міст; двох прізвищ мені зідентифікувати не вдалося.
Цитуючи підручники, я умисно не називатиму авторів – із тієї простої причини, що всі проаналізовані книжки, на жаль, однаково погані. Тож нехай хоч формула homma sunt odiosa прикриє цей невеличкий скандал усередині нашого цеху.
Наявні в підручниках стереотипні кліше (в тому числі лексичні) такою мірою повторювані, що надаються до об’єднання як за рівнем агресивності, так і за змістовим наповненням.
Отже, перший стереотип, найнепримиренніший за своїм словесним оформленням: поляки – це окупанти, які провадять планомірну політику підкорення й денаціоналізації України (делікатна синоніміка, за допомогою якої збірний образ “поляків” підміняється то “польським урядом”, то “польською шляхтою”, не повинна вводити в оману: адже Хмельницький – до чого провадить уся оповідь! – повстав-таки “проти поляків”).
Той факт, що в описувані часи “поляк” – це не етнонім, а політонім, причому дотичний тільки до шляхти, й то будь-якого етнічного походження, тоді як люди нижчих станів дізналися, що й вони теж “поляки”, либонь на пару століть пізніше, наших авторів не турбує.
Відтак, у шкільних підручниках у найспримітизованішому вигляді виявляється згадувана вище поняттєва біда сьогоднішньої української історіографії: анахронічне ототожнення середньовічних і ранньомодерних соціологічних категорій з їхніми новочасними аналогами.
Це пересмикування – на перший погляд невинне, бо нібито суто фахове – розв’язує руки авторам підручників, уможливлюючи прозорі паралелі з добре знайомими їм часами комуністичного режиму: наприклад, школяр дізнається, що “політика уряду Речі Посполитої відносно України… була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII століття виникла загроза етноциду“.
Заходи “уряду Речі Посполитої” на впровадження цих людожерних намірів виявляються напрочуд схожими з політикою перемішання народів М.Суслова:
“Польський уряд заохочував переселення в українські землі польських ремісників і купців та німецьких колоністів, щоб за їх допомогою закріпити своє панування”. (Автори цього пасажу “чули грім, та не знають, де він”: насправді йдеться про поступ урбанізації, що на початкових етапах реалізувалася через надання ексклюзивного “німецького права” групам колоністів-переселенців із німецьких земель; згодом – у вигляді магдебурзького права – це поширювалося на мешканців українських міст “різних націй”, що, звичайно, не виключало міжетнічних і міжконфесійних конфліктів всередині міської громади.)
Подібно до радянських “денаціоналізаторів”, “католицька церква й Польська держава насаджували латинську та польську мови, позбавляючи народ його рідної”, а тим часом “польська шляхта планомірно й цілеспрямовано насаджувала українському населенню католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та учбових закладах” (щодо “заборони на мову” – то тут можна тільки руками розвести, бо джерело цього “відкриття” – цілком у фантазії авторів; щодо “католицизму” – то, як можна здогадуватися, вони розуміють під ним унійне православ’я, котре, по-перше, “католицизмом” не є, а по-друге, таки встигло себе “історіографічно реабілітувати”, чого автори якось не догледіли).
Такий “нестерпний колоніальний гніт” (регулярно повторюване кліше) закономірно призводив “до загострення національно-визвольної боротьби” (таке саме кліше).
Далі, цілком у дусі комедійно відомих закономірностей “назрівання” революційної ситуації серед широких мас” [4, с.61-67], формулюються “характер, завдання й рушійні сили Визвольної війни”:
“Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII століття підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування. [...] Основною рушійною силою в боротьбі було українське селянство – найбільш безправна маса населення, що й виявила найбільшу активність у боротьбі за своє соціальне та національне визволення. Поряд із селянством стояли козацькі низи, міська біднота й частина нижчого духовенства”. (Тут іще один кумедний анахронізм, спричинений уже “зміною віх” у сьогоднішній офіційній історіографії, де “основною рушійною силою” проголошене козацтво [4, с.64-66]).
“За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами Визвольної війни були … [далі див., як вище. - Н.Я.]. Головною метою, що всіх об’єднувала в боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні”.
Фільм “Щорс” Олександра Довженка (1939, Сталінська премія 1941 року). Червоні козаки Богунського полку рубаються в 1919 році з поляками в інтер’єрі часів Хмельниччини
Не випали з арсеналу наших авторів і такі шановані в радянській історіографії категорії, як “зміст” та чітко окреслені “завдання” боротьби, щоправда – дещо змодифіковані на користь нових пріоритетів:
“Зміст національно-визвольної війни полягав у розв’язанні завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоянні національної незалежності, ліквідації середньої й великої власності на землю, скасуванні кріпацтва й утвердженні козацького типу господарювання”.
Сформульовано, як бачимо, з незабутньою чіткістю, властивою програмним документам КПРС.
Зі стереотипу поляка-окупанта, який, немов магніт, скупчує довкола себе народний гнів, випливає наступний, другий за частотністю повторень стереотип: Польща та Україна – засадничо окремі, нічим, окрім ворожості, не пов’язані політичні, соціальні та культурні організми.
На словесному рівні це реалізується у той спосіб, що, наприклад, усі конфлікти козаків із коронними загонами тлумачаться як війни проти “польського війська”, очолюваного “польським гетьманом”.
Згадане військо постає з контексту оповідей не інакше, як щось принципово відособлене й вороже Україні, ба навіть як окрема від українців сила в спільній боротьбі з татарсько-турецькими нападами: поразки під Цецорою зазнає “польське військо”, зате перемога під Хотином стала можливою завдяки тому, що “польському війську” допомогли козаки Сагайдачного.
Коментуючи цей справді геройський історії козацтва епізод, мушу все-таки нагадати, що козаки не “допомагали”, а билися в складі армії Речі Посполитої, половину якої становило “польське” (себто коронне) військо – до нього входило щонайменше з десяток українських етнічних формувань, а половину – “литовське” (з теренів Литви та Білорусі) та наймане німецьке [6, с.333-339].
Не стомлюватиму читача оповіддю про засади комплектування коронного війська й про відсоток у ньому етнічних українців – особливо в прикордонних (так званих кварцяних) загонах, із якими, до речі, й стикалися переважно козаки під час збройних виступів.
Нагадаю лише, що своєю “милою отчизною” козаки вважали таки Річ Посполиту, а не Україну, про що автори могли б дізнатися, якби не полінувалися заглянути бодай у хрестоматійні вірші “на зацний погреб” Петра Сагайдачного.
Втім, польське/наше категорично протиставляється не лише в козацькій сфері життя. Наприклад, навіть серед уповні лояльних – на відміну від козаків – міських братчиків точилася, як не без подиву можна прочитати в одному з підручників, боротьба “двох ідейних течій щодо відносин з Польщею” – компромісної й збройної.
Синдром Польщі як “ворожої країни” породжує такі, можливо неусвідомлювані, лексично-смислові штампи, як ось цей заголовок до підручникового розділу: “Українські землі у складі Литви та під владою Польщі”.
Ще один приклад: про Польщу говориться як про зарубіжжя, іншу державу: “Багато відомих церковних і культурних діячів України закінчили зарубіжні вищі навчальні заклади. Так, у польській Замойській академії навчалися Касіян Сакович і Сильвестр Косів”.
Залишається хіба додати, що через “зарубіжну” Замойську академію за весь час її існування (1595-1784) пройшли сотні українців, і то якраз тому, що вона була “своя” – близька територіально, дешева, індиферентна в конфесійному плані й демократична за складом [5, с.230-241].
Трапляються й крутіші засоби навіювання згаданого синдрому “ворожої країни”. Приміром, в одному з підручників у рубриці “Документи”, яка завершує оповідні розділи, наведено “Історичну пісню про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина”, нібито записану 1928 року.
“Смерть Яна-Кароля Ходкевича” під час Хотинської битви 1921 року. Картина Францишека Смуглєвича кінця XVIII ст. Головнокомандуючого польсько-литовського війська цілком щиро оплакують козаки (праворуч). Цікаво, де тут Сагайдачний – чи не в червоному жупані в центрі картини?
Прикмети радянських часів у цій “народній пісні” видно неозброєним оком, проте вона такою мірою суголосна інтенціям автора (додам: за дослідницьким фахом – джерелознавця!), що він не вагається назвати цей текст піснею, “в основі якої лежать реальні події”, і навіть уміщує його серед автентичних документальних джерел.
Ось характерні пасажі з цієї “історичної пісні”, які, гадаю, не потребують коментаря, особливо в частині вибору “геополітичних орієнтирів”:
Знайшов Павлюк побратима
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю[...]
Та й повів свій кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться.
Уклонився Остряниця
Воєводі Білгородському,
Та все ж таки не смердючому
Ляхові Потоцькому.
А ось як закликає школярів до подорожі в минуле підручник, що виграв конкурс у програмі “Трансформація гуманітарної освіти” Міжнародного фонду “Відродження”:
“Давайте й ми сьогодні помандруємо до уявного дерева нашого народу, дерева пам’яті. Уявімо себе очевидцями подій, що відбувалися тоді, коли, як пише автор Літопису Самовидця, “все живе піднялося в козацтво”. Самовидець тільки констатує причини козацького повстання, а інший літописець – Григорій Граб’янка – пише про них образно.
Послухайте його розповідь про те, чому Хмельницький повстав проти поляків. [Далі опускаю Граб'янчині пасажі про утиски козаків магнатами, наводжу лише знаменитий завершальний акорд цього образного фрагмента, прокоментувати який автор підручника не вважав за потрібне, отже - сприймав за "підтверджену джерелом" правду?!] “…Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили”.
Як бачимо, залишається хіба що привітати читача з поверненням нашої історичної свідомості до щабля “Історії Русів”: її автор 200 років тому теж апелював до створених похмурою фантазією Граб’янки бідолашних діток, що їх “безбожні поляки” варили в казанах.
Окреслені вище два стереотипи, немов рама, тримають на собі всю канву шкільної української історії ХІV-ХVІІ століть, а стосовно Правобережної України – ще й XVIII століття (щоправда, оповідь про Правобережжя традиційно обмежується цинічно інтерпретованими гайдамаччиною й опришківством, але це вже тема іншої розмови).
В такій історії – войовничо антипольській (адже на цьому будується її виховна героїка) – звичайно ж, самою логікою оповіді не передбачено бодай найменшого натяку на те, що сусідні етноси зі схожою мовою та звичаями, силою випадку поселені під одним державним дахом, таки мусило щось єднати, як-от: оборона степового прикордоння, рицарський етос, форми міського життя, канони політичної культури еліт, звичаї щоденного побуту, приватні родинні зв’язки, спільний тип освіти й багато іншого.
На цьому тлі ледь не революційним проривом виглядають кілька щойно зароджених (в останні роки) новацій, і їх поява дозволяє дивитись у майбутнє з деяким оптимізмом. Маю на увазі:
- примирливе ставлення до церковної унії як спроби діалогу православних і католиків (вочевидь прищеплене зарубіжною історіографією);
- спокійну (а не істеричну, як досі) оцінку Люблінської унії;
- визнання за Польщею ролі моста між Україною й “справжнім Заходом” – терену, через який в Україну проникали “ідеї гуманізму та реформації” (втім, цей сюжет поки що належить до рідкісних і покликаний радше доводити “західність” української культури);
- визнання права на існування в давньому українському письменстві латино- і польськомовної спадщини, створеної авторами різної конфесійної належності (тут врешті отримала перемогу акція істориків літератури, започаткована в 60-70-х роках, коли була бурхливо “натуралізована” література польсько-українського пограниччя; щоправда, часами не обходиться без наївної “приватизації” чужого, але все-таки йдеться не про те, що розділяє, а про те, що спільне).
Підсумовуючи, можна сказати: становище загалом хоч і не дуже втішне, але й не безнадійне.
Обидва агресивні стереотипи в сприйнятті Польщі й поляків мають прозору підкладку, обумовлюючись тягарем застарілих історіографічних і світоглядних штампів; тим часом в очах молодшої – більш незалежної, та й освіченішої – ґенерації дні цих штампів таки злічені.
З іншого боку, тяжіння до “героїчної історії” – це неминуча данина часові від суспільства, яке ще не встигло поховати привиди минулого. Зміна поколінь, слід думати, й тут поставить інакші пріоритети перед істориками, і це рано чи пізно переплине на сторінки шкільних підручників.
Принаймні, поява кількох цілком нових, поміркованих нюансів у ставленні до сусіда-поляка показує, що “процес пішов”.
—————————————————————–
Література:
1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1.
2. История Украинской ССР. – К., 1982. – Т. 2.
3. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії // Дух і Літера. – К., 1998. – № 3-4. – С. 113-124.
4. Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. Вип.. 3. – К., 2000.
5. Gmiterek H. Młodzież Kijowszczyzny w Akademii Zamojskiej (1595-1784) // УАЩ. – К., 1999. – Вип. 3/4.
6. Podhorodeski L., Raszba N. Wojna chocimska, 1621. – Kraków, 1979. – Aneks.
———————————————————————
Наталя ЯКОВЕНКО - доктор історичних наук, професор (Києво-Могилянська академія, м. Київ)
Джерело: “Історія та правознавство. Науково-методичний журнал. – 2005. – N34/36″
URL: http://www.istpravda.com.ua/research/2010/12/15/8970/
