«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля.» Тарас Шевченко

«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля.»

Тарас Шевченко

суботу, 25 лютого 2012 р.

Неросійська російська мова


Чому всі слов́’яни розуміють інші слов'янські мови без перекладачів (у тому числі білоруси і українці), і лише росіяни слов’янських мов не розуміють – і їм здаються незрозумілими навіть так звані «східно-слов’янські» мови Білорусі і України? Чому в Росії зі зневагою відносяться до нібито братської слов’янської української мови, чому її ніколи не викладали і не викладають сьогодні в російських школах, не хочуть її вчити росіяни в Східній Україні і активно протестують проти самого статусу української мови як державної на Україні? Хоча це – мова Києва, Матері міст Росіян і Хрестителя Русі, це сама СУТЬ РУСІ. Звідки цей дивний для слов’ян сепаратизм росіян, небажання вважати загальними витоками Україну і БІЛОРУСЬ-ВКЛ [Велике Князівство Литовське – прим. Ю.З.]? Відповісти на ці та інші питання, напевно, допоможе сама історія становлення мови Росії, яку лише з величезним натягненням можна називати «російською» і тим більше «слов’янською».
Несловянська Росія
Починаючи розмову про російську мову, слід перш за все пригадати, що Росія – це неслов’янська країна. До територій, населених древніми колослов’янськими народностями, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ – території древніх кривичів (слов’янизованих західними слов’янами балтів). Решта земель – фінські, де ніякі слов’яни ніколи не жили: чудь, мурома, мордва, перм, вятичі та інші. Самі́ головні топоніми історичної Московії – всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т. д. Ці території були за декілька століть завойовані колоністами-ободрітами Рюріка, що припливли з Лаби (Ельби), проте кількість колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород – як продовження полабського Старгорода – нині Ольденбурга, що існував вже тоді) була в цих краях дуже малою. У рідких городках-фортецях, заснованих ободрітами-русинами і норманами (данцями і шведами), жила купка колоніальних правителів з дружиною – мережа цих фортець-колоній і називалася «Руссю». А 90-95% населення краю були неслов’янськими тубільцями, що підкорялися цим більш цивілізованим окупантам.
Мовою колоній була слов’янська койне – тобто мова, що слугувала для спілкування між народами з різними діалектами і говорами. Поступово за багато століть місцеве тубільне населення переймало цю койне; у Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років – судячи з мови берестяних грамот, яка з саамської стає поступово індоєвропейською, слов’янською аналітичною мовою (з винесеними за слово флексіями) і тільки тоді нормальною слов’янською синтетичною. До речі, про це і пише Нестор в «Повести временных лет»: що саами Ладоги поступово вивчили слов’янську мову Рюріка і стали після цього називатися «словенськими» – тобто такими, що розуміють слово, в протилежність «німцям», німим – тобто тим, що мови не розуміють. (Термін «слов’яни» не має жодного відношення до терміну «словени», оскільки походить від початкового «ськлавени»). Другими після ладозьких саамів стали переймати слов’янську койне північні фінські народи – мурома, весь (вепси), чудь, але у них процес зайняв значно більше часу, а у південніших фінів безпосередньо мордовської Москви та її оточення прийняття слов’янської койне затягнулося до петровських часів, а подекуди і збереглися свої відвічні тубільні мови – як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів. Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов’янським», хоча це – чисто фінський діалект, який саме відображає незавершеність слов’янізації краю. (До речі, личаки – це теж чисто фінський атрибут: слов'яни ніколи личаків не носили, а носили лише шкіряне взуття – тоді як всі фінські народи носять личаки.)
Під час Золотої Орди Московія на три століття вирушає до етнічно родинних народів фінно-угрів, які збирали під свою владу ординські царі. У цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показова книга Опанаса Никітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить із слов’яно-фінської койне Московії на ординську мову, не вбачаючи в них різниці, а закінчує свою книгу подячною молитвою: «В ім'я аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духу Божія. Аллах великий…» В оригіналі: «Бісмілля Рахман Рахим. Іса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керім». У той час загальною для Московії і Орди була релігія, що була гібридом ісламу і християнства аріанського сенсу (однаково почитали Ісуса і Магомета), а розділення віри сталося з 1589 р., коли Москва прийняла грецький канон, а Казань прийняла чистий іслам.
У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Околослов’янська койне – як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді та після захвату Іваном Грозним влади в Орді (до 1589 р.). І, нарешті, болгарська мова – як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у підсумку і стала основою для нинішньої російської мови, співпадаючої в лексиці лише на 30-40% з іншими слов’янськими мовами, в яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти головним чином зводять витоки сучасної російської мови лише до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов’янська, а слов’яно-фінська койне з великим тюркським і монгольським впливом) – і болгарська (древньоболгарська), вона ж «церковнослов’янська». (В якості третьої мови Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, яка є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел; на цьому «есперанто» я і писав статтю.)
Болгарська складова
Чому нинішня російська мова більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на білоруську та українську? (При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську і сербську.) Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами і українцями, у яких в мовах майже немає жодного болгарського впливу, а якщо він і знаходиться, то це – привнесені вже через Росію балканські мовні реалії. У тому і справа, що в Росії своїх корінних слов’ян не було (окрім рідких поселень українців в землі Суздальській в XII столітті і масових поневолень білорусів і українців в ході воєн Московії проти ВКЛ і Речі Посполитої: лише у війні 1654-1667 рр. московіти захопили в рабство декілька десятків тисяч білорусів). А тому вивчення тубільцями Московії слов’янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома і інших фінських земель пізнавала слов’янську мову від болгарської мови – не маючи своєї місцевої слов’янської. І з цієї причини навіть той невеликий слов’янський вміст нинішньої російської мови (близько 30-40% слов'янської лексики проти 60-70% лексики фінської і тюркської) – він не спільний з білорусами і українцями, а спільний з болгарами, від болгарських книг. А ось в Білорусі та Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення (наполовину балтське в Білорусі і наполовину сарматське в Україні) все ж таки мало народні слов’янські говори, які і не дозволили просякати болгарській лексиці з православних книг  у свою відвічну місцеву слов’янську лексику.
Чи словянська мова Росії?
Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі говорять, шила в мішку не сховаєш). 
1) До XVIII століття мова Московії не визнавалася ніким в світі російською мовою, а називалася конкретно мовою московітів, московитською. 
2) Російською мовою до того часу називалася саме і лише українська мова. 
3) Мова Московії – мова московітів – не визнавалася донині європейськими лінгвістами (у тому числі слов’янських країн) навіть слов’янською мовою, а відносилася до фінських говорів.
Звичайно, сьогодні все не так: ради імперських інтересів завоювання слов’янських країн Росія чинила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання додання мові Росії «слов’янського статусу». Причому, якби на захід від Росії мешкали німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова – з сім’ї німецьких мов: бо таке було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування його слабких слов’янських рис. Проте, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про родинних слов’янам західних балтів, «пруська мова має набагато більше підстав вважатися слов’янською, ніж великоруська, в якої з польською мовою та іншими слов’янськими значно менше спільного, ніж навіть зі західно-балтською прусською мовою».
Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно лише за Петра I, який вважав колишню назву – Московія – темною і мракобісною. Петро не лише став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський зразок і заборонив гареми (тереми, де жінок тримали під замком), але і в подорожах по Європі домагався від картографів, щоб віднині на картах його країну називали не Московією або Моськовитією, як раніше, а Росією. І щоб самих московітів стали вперше в історії вважати слов’янами, що було загальною стратегією щодо «прорубування вікна до Європи» – укупі з проханням Петра перенести східний кордон Європи від кордону між Московією і ВКЛ тепер аж до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи.
До цього польські і чеські лінгвісти і творці слов’янських граматик чітко розмежовували російську мову (українську) та московитську, а саму цю мову Московії не зараховували до сім’ї слов’янських мов. Бо мова Московії була мізерна на слов’янську лексику. Як пише російський лінгвіст І.С. Улуханов у праці «Розмовна мова Стародавньої Русі» («Російська мова» №5, 1972), круг слов’янізмів, що регулярно повторювалися в живій мові народу Московії, розширювався дуже повільно. Записи живої усної мови, зроблені іноземцями в Московії в XVI-XVII століттях, включають лише деякі слов’янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московітів» (1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московітів знаходимо, як пише І.С. Улуханов, лише слова «владика» і «золотця». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше – цілих 16 слів («благо», «блажіть», «лаяти», «воскресіння», «воскреснути», «ворог», «час», «тура», «неміч», «печера», «допомога», «праздникъ», «прапоръ», «разроблєніє», «солодкий», «храмъ»). У книзі «Граматики мови московітів» німецького вченого та мандрівника В. Лудольфа (1696) – їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «оканням» в приставках – типа «розсуждать»). Решта усної лексики московітів в цих розмовниках – фінська і тюркська.
У лінгвістів тієї епохи не було жодних підстав відносити мову московітів до «слов’янських мов», оскільки самих слов’янізмів в усній мові не було (а критерієм тут є саме усна мова народу). А тому і жива мова Московії не вважалася ні слов’янською, ні навіть колоруською: селяни Московії спілкувалися своїми фінськими говорами. Характерний приклад: російської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переведення з фінського костромського на російську «государеву» мову. Кумедно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «руськості» і «слов’янства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «слов’янські»), хоча ще два століття тому ніхто в Костромі не говорив «слов’янською» мовою. І той факт, що Московська церква мовила болгарською мовою (якою писали і державні папери Московії), – нічого не означав, оскільки по церквах вся Європа тоді спілкувалась латиною, вела діловодство на латинській мові, і це ніяк не було пов’язане з тим, які народи складають парафію.
Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу – Республіку (польською – Речь Посполита), ВКЛ зберігала своєю державною мовою білоруську (тобто русинську), а Польща ввела за державну латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків – це латинська мова. Точно так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії – доки російські села її не вивчили. От ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) говорять зовсім не російською, а білоруською мовою. На літературному російському там не говорять, як і ніхто не «окає» - відображаючи фінський акцент, як в Рязанській або в Московській областях, а розмовляють абсолютно тою мовою, якою говорять селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен робити один висновок: у цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окаючих» східних сусідів, які в часи Лудольфа там знали лише 41 слов’янське слово.
И.С. Улуханов пише, що кажучи про існування у московітів двох мов – слов’янської (церковної болгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московітів»: «Чим більш хто-небудь хоче здаватися вченим, тим більше домішує він слов’янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов’янською мовою в звичайному спілкуванні». Дивно! Що ж це за така «слов’янська мова» Москви, над якою сміються за вживання слов’янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Такого не було у БІЛОРУСІ-ВКЛ – тут ніхто не сміється над людьми, що використовують в мові слов’янські слова. Навпаки – ніхто не зрозуміє того, хто будує фрази, використовуючи замість слов’янської лексики фінську або тюркську. Цієї «двомовності» не існувало ніде у слов’ян, окрім як в одній Московії. (До речі, Статути ВКЛ були написані на найчистішій слов’янській мові – державної у Великому Князівстві Литовському і Російському, суто слов’янській державі, де литвинами були слов’яни – нинішні білоруси.)
Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов’янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови – як взагалі головна проблема російської мови. Вона пройшла «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російською при Ломоносові – до 1795 р., потім після окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі та Західної і Центральної України довелося її назву міняти на «великоруське наріччя російської мови». Саме так російська мова фігурувала в 1840-х роках в назві словника Даля («Тлумачний словник великоруського наріччя російської мови», де під самою російською мовою спільно розумівся білоруський, український і російський), хоча сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Тлумачний словник живої російської мови», хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.
У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Лист про перетворювачів російської мови». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою [усюди в своїй праці він називає його «московським говором»] і слов’янською часто припиняє у нас способи висловлюватися нею з тією вільністю, яка сама оживляє красномовство і яка набувається не чим іншим, як щоденною розмовою. …Як майстерний садівник молодим щепленням оновлює старе дерево, очищаючи засохлі на ньому лози і терні, що зростають при корені його, так і великі письменники вчинили в перетворенні нашої мови, яка сама по собі була бідною, а підроблена до слов’янської зробилася вже потворною». («Бідна» і «потворна» – це, звичайно, розходиться з майбутньою її оцінкою як «великої і могутньої». Виправданням тут служить факт, що Пушкін доки не народився для молодої зеленої мови, створеної тільки-но експериментами Ломоносова.)
Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів і решти слов’ян – де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це чисто російська унікальна проблема – як поєднувати фінську мову селян із слов’янською мовою держави (наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов’янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов’янською лексикою і такими ж слов’янізмами – тобто немає самого предмету для такої суперечки, бо слов’янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того засновану лише на слов’янізмах білоруську мову – маслом масло не зіпсуєш).
У підсумку російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікового зв’язку культури Москви з болгарською мовою, яку дружно знаходять «чужою», «химерною в умовах Росії», «такою, що гальмує становлення літературної російської мови». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московського говору»), яка на 60-70% відсотків складається з неслов’янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г. Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова. Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від прямування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримувала в слов’янському полі і обертала «в слов’янство», – і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов’янізованих фінів, яка зовсім не мала, як болгарська, явних слов’янських рис. Патріотизм переміг слов’янську єдність.
Справжня російська мова
Мелетій Смотрицький, білоруський просвітитель, що працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Евье «Граматiки словенськiя правильне синтагма», задовго до «революціонера» в російській лінгвістиці Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л.Зізанія, він чітко відрізняв болгарську церковну мову від нашої: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (як і далі по його книзі), що російською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше – ту русинську мову, яка в його час була загальною для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії-Росії. «Нехай», «мовять», «здради» – це чисто білорусько-українські слова, які Мелетій Смотрицький називає «перекладом російською мовою». Ясно, що це всім впадає відразу в очі, тому автор статті в журналі «Російська мова» «Московське видання Граматики М. Смотрицького» доктор філологічних наук В.В. Аніченко з Гомельського державного університету утілює мову, на яку Смотрицький переводить церковно-болгарську мову, в таку формулу: «так звана «руська мова»». Так звана Мелетієм Смотрицьким? І так звана всім народом ВКЛ тієї епохи? Тут явно бажання доктора наук не розбурхувати російських колег: мовляв, все нормально – те, що у нас народ називав здавна російською мовою, – це лише «так звана «російська мова»». А «не так звана», справжня – була лише в Росії. Болгарська за змістом. А Мелетій Смотрицький помилявся в термінах.
Ненауково перебріхувати середньовічних авторів. Якщо вони чітко пишуть, що російська мова – це за своїм змістом саме українська мова, а не московська, то навіщо вертітися дзиґою? Навіщо переписувати історію? Тим більше, що в такому ненауковому підході сама нинішня українська мова стає аномалією – з Луни впала на Київ, чужа, тому що «так звана». Адже книги Мелетія Смотрицького показові: руське – це наше народне відвічне, що само собою і сьогодні є в реаліях української і білоруської мов, а російське – це не руське, а засноване на болгарському. І переклади, які робить в книзі Мелетій Смотрицький з болгарського на російський, – це фактично переклади з російського на руський – на український і білоруський. Тут немає нічого етнічно російського, що нині іменується «руським», а є лише болгарське, яке потребує перекладу російською мовою – для білорусів і українців, які тоді іменувалися русинами.
Абетка
Загальна помилка: у Росії всі вважають, що пишуть на «кирилиці», хоча на ній ніхто в Росії не пише. Там пишуть на абсолютно іншій абетці, вельми мало пов’язаній з кирилицею – це введена Петром I «цивільна абетка». Вона кирилицею не є, оскільки Кирилом і Мефодієм не створювалася. Це імперська російська абетка, яку Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити серед усіх сусідів, навіть тюрків та фінів. Намагається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії та Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистськими підступами», хоча саме латиниця вдаліше відображає реалії мов фінів і татар.
Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські Біблії, а для татар, що сповідають іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт? Друга помилка в тому, що кирилиця вважається «слов’янським алфавітом». Це насправді лише трохи змінений грецький алфавіт, а греки – це не слов’яни. Та і більше половини слов’янських народів пишуть на латиниці, а не на кирилиці. Нарешті, це – алфавіт церковнослов’янських – тобто болгарських – книг, це болгарський алфавіт, а зовсім не свій російський, білоруський або український. Посилатися на релігійні православні традиції тут просто безглуздо, тому що в середні віки вся католицька Європа в релігії використовувала латину – чи є це підставою, щоб всі ці країни відмовилися від своїх національних мов і повернулися до латини? Ні, звичайно.
До речі, білоруська абетка сьогодні має бути латиницею, а не кирилицею (точніше – абеткою Петра I), оскільки білоруська літературна мова впродовж століть формувалася як мова на основі латини, а всі засновники білоруської літератури писали на латині. Нагадаю, що після російської окупації Великого Князівства Литовського 1795 року, цар заборонив своїм указом білоруську мову в 1839 році (у 1863 заборонив релігійну літературу вже українською мовою, в 1876 – всі види літератури українською мовою, окрім белетристики). На Україні літературна мова формувалася на основі кирилиці, а ось в Білорусі – на основі латини, і в XIX столітті і на початку XX століття білоруська періодика виходила на латиниці – «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» і так далі (хоча під шовіністичним тиском царизму стали з'являтися видання і на кирилиці). У СРСР білоруська латиниця була взагалі заборонена як «західництво» і як нагадування про інший вибір білорусів-литвинів – про багатовікове життя в Речі Посполитій, разом з поляками, чехами і словаками, а не у складі Росії.
Після розпаду СРСР в 1991 році на латиницю повернулися 4 республіки: Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан. П’ятою в їх числі має бути обов’язково і Білорусь, оскільки її літературна мова формувалася саме на латиниці, а сьогодні ми повинні перекладати на нинішню, створену реформами Сталіна, штучну і понівечену «білоруську» мову творіння засновників білоруської літератури. Це, певна річ, абсурдно. І це, звичайно, викличе чвару обурення в Держдумі: мовляв, білоруси повертаються «на польську абетку». Але яке відношення до світської Білорусі має нинішня грецька абетка? Та жодного. Адже поляки – це і слов’яни, і сусіди, а з неслов’янською Грецією білоруси не межують і нічого спільного з ними взагалі не мають. Причому, і греки, і поляки – в рівній мірі члени НАТО і ЄС, тому вибір між грецьким і латинським алфавітами явно не може мати політичного підтексту. Окрім демагогії. Зате такий підтекст є в позиції російських політиків, що бачать в цьому «сепаратизм» і «відхід від Росії», неначе одна Росія є монополістом на роздачу абеток сусідам (та своїм карелам і татарам).
Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу великоруської мови. По-перше, її перейменували в просто «російську» – щоб вичленити «великодержавне імперське» «велико-», одночасно змінюючи національність великоросів на росіян. Що безграмотно, бо немає в російській мові такого, щоб назва національності раптом була прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, що мало зналися на нюансах російської мови). І це одночасно невірно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії російський народ Білорусі, України і Росії тепер зводився лише до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не вважалися Руссю і росіянами, бо росіянами тепер стали великороси – лише частина російського народу, що існував при царизмі.
По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу великоруської мови, створивши «нову цивільну абетку». А по-третє, Троцький наполягав на переведеннівеликоруської мови на латиницю – «маючи на меті світову революцію», і якщо б його точка зору перемогла, то абеткою РРФСР і потім СРСР стала б латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав. До речі, на тій самій підставі Білорусь повинна повернутися на латиницю, бо і наші поети створювали білоруську літературу не на кирилиці, а на білоруській латиниці…
Все вище сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії жодного відношення не мали, бо померли задовго до прийняття Україною (Києвом) християнства, а жодної Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на теренах Великої Мордовії Ерзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії – держав, що існували при Кирилі і Мефодії на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігрецький алфавіт для чехів раніше, ніж взагалі язичеська Русь з’явилася на території країн СНД – з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов’ян ободритів Рюріка.
Як писав сам Кирило, жодних слов’ян на території нинішньої Росії (і України) НЕМАЄ, а слов’яни живуть лише в Центральній і Південній Європі. Тому Кирило і не поїхав на сусідню територію нинішньої Росії і України «обертати слов’ян в православ’я», бо там слов’ян тоді не було. І нікому було давати «слов’янську абеткуна основі грецької». У тому числі і Київ тоді не був слов'янським (бо тісно дружив з Хазарією), у ньому жили зовсім не слов’яни, а сармати і іудеї, а князі Києва були тоді єврейського коріння, поріднені з єврейськими князями Хазарії, і сповідали іудаїзм Хазарії, і Київ був тоді «містом синагог» (цю тему активно розвиває показаний на ТБ Ізраїлю науково-популярний серіал про Хазарію як «ще одну прабатьківщину ізраїльтян»). Чого ж Кирилу їхати в «місто синагог» Київ, де його ніхто не чекає?
Ось тому – висловлю свою особливу думку, з якою можна не погоджуватися, – РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно і роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні протиріччя в їх уявленнях про себе як про нібито «слов’ян» – і приховати «небажані» факти, що перечать цьому міфу (тобто – це взагалі вся історична, етнографічна і лінгвістична фактура). До речі, Кирило і Мефодій жодними «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними арабами з Дамаску (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба детальніше розповісти в окремій статті). Найзабавніше в тому, що самі чехи, ради створення алфавіту яких приїхав араб Кирило, його взагалі ніяк не шанували – взагалі про нього не пам’ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїжджав. Як мовиться, ось вже не знаєш – з ким знайдеш, а з ким втратиш…
В тексті - редакційні примітки Юрка Зеленого, якому упорядники Майдану висловлюють вдячність за надіслання матеріялу.
Первинна публікація - тут: http://www.secret-r.net/publish.php?p=55

Немає коментарів:

Дописати коментар