XIV. МОСКОВІЯ МІНЯЄ СВОЮ НАЗВУ
Прийняті на озброєння московським престолом ідеологеми типу
“Великая”, “Малая” Русь, “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец” і тому
подібні титули були настільки неприродні і неорганічні для самих російських
царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно
з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі
послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях
виступало слово “Москва”. Словосполучення “Московское государство” фігурує в
договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем
Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28
червня 1703 року звично вживається “Монарх Московскій”, “война Московская”
тощо.
На початку 1703 р., як вже говорилось, у Москві вийшла перша
газета, яка називалася “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и
памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, ще
називали її “Ведомости московские”, “Ведомость московская”.
У 1721 р., коли Московія вже осягнула гегемонію в Східній Європі,
Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський, про що було оповіщено
такими словами: “В 20 день сего октября, по совету его величества, в показание
своего должного благодарения, за высокую его милость и отечесткое попечение и
старание, которое он о благополучии государства во все время своего славнейшего
государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и
всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ свой
подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение привел, как то
всем довольно известно, именем своего народа российского, дабы изволил принять,
по примеру других, от них титло: отца отечества, императора всероссийского,
Петра Великого…”.1 Сама постать Петра I навіть у російській
історіографії має розбіжні оцінки. Одночасно з офіційними загальновідомими
панегіриками, нишком говориться і про те, що Петро I – синовбивця, голландофіл
і таємний лютеранин, і взагалі є сином німецького придворного аптекаря. А помер
Петро I, і це вже не поголоски, а діагноз, внаслідок застарілого сифілісу, який
викликав виразки в мочовому каналі.2
У 1725 р. “Ведомости московские” перейменовано на “Ведомости
Российские”. Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген таку
директиву: “Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не
Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали
Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано”.3 Так Московське государство змінило свою
природну віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця
проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено республікою.
“Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед
народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I
вводив назву Россія для того, щоб ввести в помилку Європу, буцімто Московія не
підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же
народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала
національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в
державі”.4
Зміна назви сталася “внаслідок захоплення московськими царями
українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії, саме це
перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити:
“ми є народ у якого вкрали назву”.5
Власне за Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками
ідеологічна переміна етноніму: “…сама назва Русь, вирвана із серця Києва
залізною рукою Петра…”.6 “Хєр Пітер”, як залюбки називав себе Петро
І, носився навіть з наміром перенести столицю до Києва. Як відомо, Петро І
ненавидів місто Москву і всі московські порядки, він згоден був на свій
улюблений голландсько-німецький кшталт навіть змінити віру на лютеранську,
завести латинський алфавіт і т. п. “Московське царство почало називатися Росією
тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи і де
його перший раз не прийняв жоден королівський двір, хоча на балах вельмож він
був присутній. Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною.
А до азіатів тоді було ставлення негативне. А Русь знали здавна. Ось чому,
повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а
москалі вперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще й те, що
Українська Русь (а Україну знали на Заході тільки як Русь) була вже під
Москвою. Великороси – це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав
своєї назви, а звався московським людом”.7Змінюючи етнонім, Петро I сподівався не
тільки знищити таким чином почуття відрубності українців та білорусів у
відношенні до московитів, але й цих останніх прихилити до європейської
цивілізації. У такому плані діяли його послідовники, зокрема Катерина II.8 На цю тему в 1869 р. видатний буковинський
поет Осип Юрій Федькович писав у статті “Щоб не було пізно! Голос спосеред
руського народу” таке: “Зведено бій під Полтавою (1709), Москалі здобули Русь,
їх цар Петро присвоїв собі ім’я побідженого народу, бере титул царя Руси і
укладає собі таку програму політичну: З Москви над Дніпро, з Дніпра над Вислу,
з Висли під Карпати, звідси над Дунай, з Дунаю над Босфор. Чи заперечить хто,
що він став невірним цій програмі загарбання всіх Славян? – Але як? З одного боку
московська дика орда, з другого численне, на той час на досить високім степені
культури стояче слав’янство… Тільки предприїмчивим царям про це не банно. Вже в
XVIII віці накинули вони своїм ордам христіянство і церковно-славянську мову, з
котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня
московська мова, а котру задля незнання історії славян заходом та через
безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською
(russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імени, московською так само
як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішним
Русинам”.9
Спочатку, в епоху Петра І і його перших наступників, коли перед
київською вченістю були якнайширше відкриті двері для культурного впливу
(досить сказати, що за Петра уся вища церковна ієрархія складалася виключно з
українців та білорусів), руським книжникам здавалось, що їм мало не вдасться
“русинізувати”, на тодішній європейський погляд, “московських варварів”. У
цьому мав їм допомогти, як вони гадали, спільний етнонім. Не пройшло й
півстоліття, як наступило гірке розчарування. Ідеали козацької республіки “не
могли співіснувати з автократією, засади римського права – з азійською
деспотією”.10 Розвиток імперії пішов невблаганно не за
думкою наївних книжників, а згідно з політикою і законами панівного народу.
“Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі,
спрямованих на реформування московської держави і наближення її до дійсних
культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи – до українських
традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку.
Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського
походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними
силами іншого народу. Стиль і організація російської держави були глибоко
закорінені в психології і духовності московського народу. І тому було утопією
ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого
народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській
культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і
психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій
і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила
спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма
адміністративними і поліційними засобами держави”.11
Провідна козацька верства, колись горда, самовпевнена, тепер
догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї
верстви стало: – А що ми покушали б, матушка? – Так розкладалася та провідна
верства в житті старосвітських поміщиків. Нещадна і геніальна карикатура Гоголя
в його “малоросійських” повістях. Інша частина тієї козацької провідної верстви
не могла заспокоїтися таким животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а
що на них не було вже українських возів, вони присідали до російських
імперських тарантасів.
Наступив культурний занепад українських земель і відчуження їх від
західного світу. Дм. Донцов причини занепаду Гетьманщини бачив у моральних
категоріях. “Кара посилається як кара за гріх оспалости, за те, що на грішній
землі замість “прадідів великих” розпаношилися “правнуки погані”, що “дали себе
в пута взяти”. За те, що “не схаменувся люд грішний”, “праведно Господь великий
кайдани повелів кувать” на рід маловірів і недовірків, на рід “лукавий” і
грішний, праведно “потрібив уроду” його чудової країни. Бо нащо вони “чужим
богам пожерли жертви, омерзились”? Нащо звернули з шляху батьків, нащо стали
“байдужі” до їх чеснот, нащо стали відступниками, нащо “всякому служили
годили”, як раби і “льокаї”? Чому “не соромились в ярмі конати”? Чому перестали
твердими бути, лиш “хилилися мов ті лози, куди вітер віє”? Нащо стали вівцями,
людьми з “овечою натурою”, готовими найдорожче своє продати “за шмат гнилої
ковбаси”, готові зрадити все, чому покланялися батьки, ставши “дядьками
отечества чужого”, ллючи кров “не за Україну, а за її ката”?12
Зі зміною етноніму Москва виграла усе; українці та білоруси ж усе
втратили. “Саме зміна етноніма дала московитам можливість присвоїти і усі ті
розмахом і багатством подиву гідні культурні та політичні надбання, що створили
в давніх часах мечем і словом сини Русі. Цар перейняв грецький термін Россія,
щоб таким чином ідеологічно об’єднати Московщину з Україною. Слова “Русь” до
сеї цілі він тому не вживав, бо в Московщині слово “Русь” серед простого народу
не вживалося, а натомість на Руси-Україні (а так само в сусідніх краях і в
цілій Європі) слово “Русь” означало тоді лише нашу, властиву Русь-Україну. В
цілій Європі знали, що “Русь” – це край над Сяном, Бугом, Дністром, Дніпром, а
зате Московщину називали тоді в Європі не інакше як “Московщиною” (на латині:
Moscovita, по-німецьки: Moskowitien і т. д.).
Якби Петро Великий був прийняв назву “Русь” яко назву своєї
московської держави, то через се настало б було баламутство, непожадне для його
політичних замірів, бо люди могли б собі думати, що Московщина – се часть
нашої, властивої Руси. Тим часом цар Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з
Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є
осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного
московського пня. Ось-тому вхопився він того слова “Россія”, уживаного в тих
часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу
нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську
державу, в якої склад входила вже і Україна з лівого боку Дніпра. План його був
ясний – аби під новою назвою злучити хитро в одне тіло Московщину і властиву
Русь-Україну”.13
Таким чином зміна назви московської держави кинула виклик
ідентичності українського народу.
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Полное собрание законов Российской империи.– СПб.,
1831.– Т. 7.– С. 444.
[2] Сборник статей в честь Д. А. Корсакова.– Казань, 1913.–
С. 352.
[3] Соловьев
С. М. История России с
древнейших времен.– СПб., 1896.– Т. XVII.– С. 638.
[4] Р. К. Украина.– Шанхай, 1937.– С. 17.
[5] Панчук
Г. Поняття “Росія” в західній
картографії // Український самостійник.– 1975.– № 210.– С. 70.
[6] Драч И. Нет, не малоросы // Литературная
газета.– 1990.– 11 апр.
[7] Московченко
В., Поправко А. Карма
України.– К.: Вид-во Просвіта, 1997.– С. 105.
[8] Цегельський
Л. Звідки взялися і що
значать назви “Русь” і “Україна”? – Львів, 1907.– С. 51.
[9] Цит. за: Андрусяк
М. Терміни “Руський”,
“Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть //
Збірник на пошану Івана Мірчука.– Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.– С.
12.
[10] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого
націєтворення.– К.: Критика, 2000.– С. 54.
[11] Голубенко
П. Україна і Росія у світлі
культурних взаємин.– Нью-Йорк; Париж; Торонто: Українське слово, 1987.– С. 288.
[12] Донцов
Дм. Дух нашої давнини.–
Дрогобич: Відродження, 1991.– С. 21.
[13] Цегельський
Л. Звідки взялися і що
значать назви “Русь” і “Україна”? – Львів, 1907.– С. 57.
Немає коментарів:
Дописати коментар