Невідома Східна Україна

У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу                             

Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.

НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ

Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.

Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.

НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ

Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею.

У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі. 

БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ

Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.

Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.

РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ

В умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу» видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені без уваги.

У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.

ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА

Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!». 

Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах.

У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.

Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис.

Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.

АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ

Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.

Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався (або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах України й до сьогодні.

Читайте також: Кубанський вибір

Загублена «сестра» України

Від русифікації до бідності

Як українці стають росіянами

Олександр Крамар            14 лютого, 2012

http://tyzhden.ua/History/41237

ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ!

ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ!

БРАТИ І СЕСТРИ!

Антинародні олігархічні сили прагнуть узаконити злочинну торгівлю українською землею. Проте введення в дію закону про ринок землі № 9001 для нас означатиме катастрофу – набагато страшнішу, ніж Чорнобиль.

Для України ринок землі означатиме знищення родючих земель, бо агропромисловий бізнес з допомогою сучасних агрохімічних технологій знищує землю і все живе на ній, знищує село – бо воно йому не потрібне, знищує міське населення за допомогою насичених «хімією» продуктів харчування. Тобто – масовий ГЕНОЦИД. Це також – знищення державності та основи нації, бо в кого Земля, той і господар. А село – живий корінь народу. Кожна мисляча людина розуміє – ЗЕМЛЕЮ ТОРГУВАТИ НЕ МОЖНА! ЗЕМЛЯ – НАША МАТИ!

Зараз власників земельних паїв агітують і провокують продавати свою землю за безцінь. Цього ні в якому разі не можна робити. І не тільки тому, що сказано вище. А й тому, що ті гроші, які всучать Вам спритні ділки, от-от перетворяться просто в пусті папірці. А головне: є інше – правильне і справедливе рішення цієї проблеми: ЗЕМЕЛЬНИЙ БАНК. ДЕРЖАВА має заплатити власнику паю РИНКОВУ ціну. Держава має стати власником народної землі. І надалі здавати в оренду землю громадянам України під контролем місцевих громад. І землею повинні володіти або держава, або той, хто на ній живе і працює.

МИ ЗАКЛИКАЄМО ВСІХ, КОМУ ДОРОГЕ ВЛАСНЕ ЖИТТЯ, ЖИТТЯ РІДНИХ БАТЬКІВ, ЖИТТЯ ДІТЕЙ ТА ОНУКІВ, НЕ ДОПУСТИТИ ПРОДАЖ РІДНОЇ ЗЕМЛІ! ми повинні будь-якими методами примусити Верховну Раду законодавчо вилучити з Земельного Кодексу всі розділи, статті та параграфи, які оголошують землю, копалини, водні та лісові ресурси товаром.

В кожному обласному центрі, в кожному місті та селі потрібно створити дієздатні КОМІТЕТИ ЗАХИСТУ РІДНОЇ ЗЕМЛІ. На виборах підтримаймо тільки ті партії і тих кандидатів, які категорично проти торгівлі землею. Це: НРУ, «Свобода», «Батьківщина», Соц. партія, «Фронт змін».

МИ ПОВИННІ, ВІДКИНУВШИ ПОЛІТИЧНІ, МІЖКОНФЕСІЙНІ, МОВНІ ЧИ ІДЕОЛОГІЧНІ СУПЕРЕЧКИ, БУДЬ-ЯКИМ ЧИНОМ ЗАБЛОКУВАТИ І СКАСЦВАТИ ЗАКОН ПРО РИНОК ЗЕМЕЛЬ № 9001!

Закликаємо кожного максимально розмножити і розповсюдити цю відозву!

Сумський обласний «Комітет Захисту Рідної Землі».                            Тел. 22-26-63;            066-686-48-74

БРАТТЯ І СЕСТРИ!

СЕЛЯНИ І ГОРОДЯНИ! ЮНІ І ДОРОСЛІ!

ВІЙСЬКОВІ І ЦИВІЛЬНІ! МАТЕРІ І ДІТИ!

Антинародним олігархічним силам в Україні не терпиться узаконити злочинну торгівлю українськими чорноземами. Проте введення в дію закону про ринок землі № 9001 для нас означатиме катастрофу, порівняно з якою Чорнобиль – дитячий лемент. Ринок землі – вигадка ворогів роду людського!

Озвірілий олігархічний агробізнес знищує село і селянина, який йому не потрібен, бо все виконує техніка. Знищує землю, перетворюючи її, за допомогою агресивних технологій, на пустелю. Знищує міське населення за допомогою продуктів харчування, насичених «хімією» та ГМО. Це масовий геноцид, в результаті якого вже знищена значна частина населення планети. Досить ознайомитись зі станом речей у таких країнах, як Аргентина, Чилі, Індія тощо, де вже працює ринок землі. Там мільйони селян нахабно зігнані зі своїх земель, вимушені тинятись, як бомжі, в містах, не маючи жодних засобів існування. Сотні тисяч селян і фермерів кінчають життя самогубством. Поширюється і могутнішає масовий громадських рух безземельних… Але їм уже пізно, а нам ще ні. Адже для України ринок землі також означатиме знищення державності та підґрунтя нації, бо в кого Земля, той господар, бо село – живий корінь народу.

Кожна мисляча людина розуміє – ЗЕМЛЕЮ ТОРГУВАТИ НЕ МОЖНА! ЗЕМЛЯ – НАША МАТИ! Жодна з релігій світу не дозволяє торгувати землею. А селянин, в якого є пай, і він не може його обробити, хай продасть його один-єдиний раз, за ринковою ціною, Українській Державі. А Держава, з вини якої створена нинішня божевільна земельна ситуація, заплативши селянину ринкову ціну, нехай передасть його пай його ж громаді у вічне користування. Держава зобов’язана забезпечити кожній громаді право на користування та розпорядження рідною землею в межах громади. Земля повинна мати не «ефективного власника», який нещодавно так «ефектно» розвалив промисловість, а дбайливого господаря-хлібороба. МИ ЗАКЛИКАЄМО ВСІХ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ, МОВИ СПІЛКУВАННЯ, ЧИ ВІРОСПОВІДАННЯ, КОМУДОРОГЕ ВЛАСНЕ ЖИТТЯ, ЖИТТЯ РІДНИХ БАТЬКІВ, ЖИТТЯ ДІТЕЙ ТА ОНУКІВ, НЕ ДОПУСТИТИ ПРОДАЖ РІДНОЇ ЗЕМЛІ! Ми повинні будь-якими методами примусити ВР законодавчо, навіки-вічні вилучити з Земельного Кодексу всі розділи, статті та параграфи, які оголошують землю, корисні копалини, водні та лісові ресурси товаром.

В кожному обласному центрі, в кожному місті та містечку, в кожному селі або хуторі потрібно створити дієздатні КОМІТЕТИ ЗАХИСТУ РІДНОЇ ЗЕМЛІ. На виборах підтримаймо тільки ті партії і тих кандидатів, які категорично проти торгівлі землею. ВІДКИНУВШИ ВСІЛЯКІ ПОЛІТИЧНІ, МІЖКОНФЕСІЙНІ, МОВНІ ЧИ ІДЕОЛОГІЧНІ СУПЕРЕЧКИ, ЗАКОН ПРО РИНОК ЗЕМЕЛЬ № 9001 МУСИМО БУДЬ-ЯКИМ ЧИНОМ ЗАБЛОКУВАТИ І СКАСУВАТИ!

ЗА ЗЕМЛЮ! ЗА ЖИТТЯ! ЗА УКРАЇНУ! МИ ПЕРЕМОЖЕМО!

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ ЗАХИСТУ РІДНОЇ ЗЕМЛІ.

т. (044) 501 78 72, e-mail: farmasuk1@ukrnet

Закликаємо кожного максимально розмножити і розповсюдити цю відозву!

Сумського губернатора підозрюють в причетності до банкротства «Свеми»

Народний депутат, член комітету Верховної Ради по питаннях боротьби з організованою злочинністю і корупцією Григорій Омельченко звернувся до Президента України Віктора Януковича і керівників правоохоронних органів з вимогою розслідувати можливу участь голови Сумської обласної державної адміністрації Юрія Чмиря в доведенні до банкротства ВАТ «Акціонерна компанія «Свема» (м. Шостка Сумської області).

Ю. Чмирь в 2003-2004 рр. був головою правління ВАТ «АК «Свема».

У зверненні депутата наголошується, що через півтора роки після початку роботи Ю. Чмиря на «Свемі» – в жовтні 2004 р. Господарський суд Сумської області почав процедуру банкротства ВАТ «АК «Свема».

Г. Омельченко стверджує, що в результаті незаконних дій держава фактично втратила значні об'єкти на цьому промисловому майданчику.

На думку Р. Омельченко, в контексті приведеного слід розглядати наміри Ю. Чмиря і його підлеглих реалізувати «Державну цільову програму розвитку індустріального промислового парку «Свема» в місті Шостці Сумської області на 2012-2015 роки».

«Лобіювання такої, на мою думку, корупційної схеми Державної цільової програми розвитку індустріального промислового парку «Свема» має на меті відмивання 15 млн. грн. бюджетних коштів і реконструкцію інфраструктури об'єктів, які знаходяться в приватній власності, за державні кошти», – говориться в депутатському запиті.

У запиті наголошується, що приведені факти дають підстави зробити висновок, що в діях колишнього керівника ВАТ «Свема», сьогодні голови Сумський ОГА Ю. Чмиря, є порушення Закону України «Про принципи запобігання і протидії корупції».

ВАТ «АК «Свема» (Світлочутливі матеріали) (раніше В «Свема») – українське підприємство по виробництву кіно- і фотоплівки. Було засноване в 1931 році в місті Шостка (Сумська область, Україна) і включене в перелік стратегічних об'єктів СРСР.

ВАТ «АК «Свема» – свого часу найбільше підприємство колишнього СРСР, яке спеціалізується на випуску всіх видів любительських і професійних кінофотоматеріалів, як чорно-білих, так і кольорових (негативні, позитивні, контратипні (використовуються на телебаченні), звукові, фотоплівки креслярські і технічні, фотопапір спеціального призначення, рентгенівські плівки медичні і технічні, рентгенівські плівки для реєстрації космічних випромінювань, плівки для оборонної промисловості і космічних досліджень). Виготовлялися магнітні стрічки для любительського звукозапису, радіомовлення, обчислювальної техніки, телебачення. Підприємство випускало всі типи підкладок для виробництва кінофотоматеріалів, магнітних стрічок, поліграфічних матеріалів. Виготовлялися також композиційні матеріали на основі клейких стрічок, клейкі стрічки і клейові композиції спеціального призначення, поліграфічні фарби, фото желатин і харчовий желатин.

Статутний фонд підприємства - 488,071 млн. грн. УНІАН 15 Лютого 2012 16:36

УНІАН   15 Лютого 2012 16:36

http://obkom.net.ua/news/2012-02-15/1636.shtml

Запрошуємо на концерт, присвячений Дню рідної мови!

Пропонуємо взяти участь у створенні традиції підтримки українського. Ціна квитків 15 та 20 грн.; для пенсіонерів, студентів та школярів - 10 грн.. З повагою, голова Сумського обласного товариства "Просвіта" О. Г. Шевченко. Тел. 095 559 64 8

Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР Юрій Афанасьєв про драматичну міфологізацію російської імперії та її володарів

На запрошення Тижня та книгарні «Є» в Києві відбулася зустріч із Юрієм Афанасьєвим, російським істориком, ідеологом антикомуністичного руху в СРСР, одним із засновників та співголовою руху «Демократическая Россия». У минулих числах нашого видання він аналізував процеси, що відбуваються в нинішній Росії, зокрема розкриваючи природу й суть тамтешнього неототалітаризму. Публікуємо нові думки російського інтелектуала на цю тему, які прозвучали під час останньої зустрічі.

Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалась як держава – і це моя думка – в часи орди, на основі орди й утворювалася саме як імперія, що протистояла орді. Орда теж була імперією, але вже занепадала, конала. Саме на засадах напрацьованої ордою державності, досвіду взаємозв’язку влади та населення й формувалася Росія. Наголошую ще раз: саме як імперія. Та почалося це значно раніше. У ХІІ столітті. Підвалини її заклав Андрій Боголюбський.

Імперська Росія завжди мала панівний ідеал: Москва – Третій Рим. На цьому вона вибудувала цілу християнську віру. Прийшли більшовики – ідеал ніби змінився: ми за пролетарську революцію, за інтернаціоналізм, ми атеїсти. Здавалося б, що там може бути спільного? Та погляньте, щó сталось у 1920-х і пізніше. Частина білої еміграції раптом заявила: росіян слід підтримати, бо вони відновили імперію, а що вони червоні – ба́йдуже. Тобто емігранти відчули: імперію відновлено. За часів Лєніна це ще не було так помітно, а за Сталіна аж надто яскраво виражено. Лєнін – усе-таки інтернаціоналізм, Сталін – соціалізм в одній країні, але сутність, основа держави виявилася незмінною. Імперська суть.

Росія мала «червоний проект» – глобальний світовий – як альтернативу капіталізму. Про це думали дуже багато людей в СРСР. Звичайні громадяни приховано були занурені в імперський ідеал, хоч і співали пісень, що «нам бы очень хотелось в эту телегу посадить всех людей». Зі Сталіним на вустах вони йшли на смерть, і «проект» втілювався трупами та кров’ю. Звідси й голодомор 1920-х і 1930-х. До речі, ще один голодомор, жахливий і лютий, який здебільшого замовчують, – це 1947–1948 роки.

Головний підсумок ідеалу «червоного проекту» – перемелювання людського тіста, буквально всього живого за більшовиків. Усі мали перестати бути ремісниками, купцями, доморобами-одинаками, навіть сільськогосподарськими робітниками, інтелігенцією. Мусили зробитися лише службовцями держави. Причому на короткому повідку такої зарплати, на яку й прожити годі.

Підсумок утілення «червоного проекту» на імперській основі – цілковите позбавлення соціуму всього людського, викорінення людяності, розкультурення культури. Діялося це на рівні не лише соціальному, а й моральному. Суспільство було понівечено й фізично, а рештки спільноти, що витримали, жили зі скаліченими душами. Ось у чому трагедія цього ідеалу.

У 1990-х, коли розпався радянський лад, знову-таки здавалося, що імперська суть зникла назавжди й зосталася тільки Росія. Звучали гасла: «ринкова економіка», «відкрите суспільство» тощо, а замість імперії національна держава. Та якщо ретельніше придивитися, все збереглося так само, як і було. Тобто чергове перемішування людського тіста під час ваучерної приватизації, заставних аукціонів, дефолту, тощо. Про яку Росію мова? Імперський синдром залишається: він не раз проявився щодо України, Прибалтики, Казахстану, Азербайджану. Був утілений навіть у вигляді воєнних злочинів. Згадаймо Грузію. Що ж до громадян РФ, то над ними розцвіли кримінальні за своєю сутністю діяння влади й злочинність.

Вихід росіян у грудні 2011-го на площу в Москві – ознака того, що синдром імперії зазнає краху. Зрештою, російське суспільство переживає на очах лишень кількох поколінь крах спочатку імперського ідеалу, відтак радянського, нині чергового (обидва на імперській сутності). Куди ж рухатися? Бо саме в цей час громадяни Росії масово усвідомлюють, що й Захід аж ніяк не ідеал. У капіталізму – пікова ситуація: чи то у глухому куті він опинився, чи в кризовій безвиході застряг. Багато хто й у світі стверджує, що поїзд капіталізму дістався своєї кінцевої зупинки…

Як поєднати поняття суверенітету, незалежності й цілісності Росії? Вони несумісні. Або те, або те. Власне, це продемонструвала Чечня. За нею – і весь Північний Кавказ. Дивіться, в Чечні – там шаріат, убивства, викрадення людей, цілковите свавілля. Силами Кадирова досягнуто повного підкорення чеченців. Хто був у тамтешніх лісах, порозходилися лісами Північного Кавказу, у своїй країні їм і дихати нічим. А володарює в Чечні такий самий бандит – Кадиров, він цілком контролює ситуацію.

А що було доти? По всій Росії утворюються степові республіки, як-то в Калмикії, наприклад. Чи як у Свердловську – Уральська Республіка. Це відображає настрій масової свідомості. І Калмикія, і УР ніяк не обмежують своїх прав, вони створили багато посольств за кордоном, розпочали укладати торговельні угоди, оминаючи будь-яку федерацію.

Яскраво такі настрої виявились і на Далекому Сході. Власне кажучи, це не зовсім чітко артикульований, а все-таки консенсус щодо центральної влади й регіонів. Москва дає бюджетні кошти, а за це вимагає беззастережно дотримуватися лояльності. Що саме на Далекому Сході коїться, Москва не звертає уваги: робіть що завгодно. У Примор’ї те саме. Почали ловити рибу на російських суднах і продавати її там-таки в морі японцям за валюту. Налагодили потік золота, дорогоцінних металів контрабандою. Інколи Путін змінює керманичів у деяких регіонах, але консенсус із центром залишається назавжди: ми вам бюджет, а ви за це лояльність.

До речі, днями на горіхи перепало кіровському губернатору Нікіті Бєлих за те, що там зросли комунальні тарифи. Путін його «відшмагав». Але розкрив ці підвищення тарифів сам Бєлих, причому ще в листопаді, а в грудні ситуацію вже було виправлено. Путін каже про це в січні, начебто він сам виявив, що там коять на місцях. І цю брехню, це вихиляння, цей піар транслюють на всю Росію. Багато хто сприймає це за щиру правду. Втім, рано чи пізно, але брехню Путіна зрозуміють.

Рівень масової свідомості в Росії й досі здебільшого міфологічний. Це той рівень, на якому тримався і тримається в одному випадку імперський ідеал, а в другому – його синдром. Цього не подолати вмить якимось декретом чи рішенням. Європа позбувалася міфології приблизно 400 років. Сказати, що там узагалі немає такого типу свідомості, не можна, це перебільшення. Однак панівною таки є раціональна свідомість. Зміна йшла дуже важким шляхом, можливо, навіть 500 років, та ще й у кілька етапів. Був етап відродження, етап реформ та етап просвітництва. Кожен із них тривав майже 100 років, навіть більше. Так Європа викорінювала міфологічну свідомість і релігійні уявлення про існування якогось абсолюту, котрий є десь зовні, де завгодно. Так різні країни проходили вдало точку біфуркації. У Росії, як на мене, вона не відбулася, її навіть не намацано, бо стан масової свідомості росіян міфологічний, традиціоналістський.

Нині відносини між нашими державами біля тієї межі, від подолання якої залежить багато що. Росія каже: ми з ціною $500 за бочку продаватимемо вам її за $200 з гаком, а ви нам віддайте свою систему, інфраструктуру як територію, як простір, що, власне кажучи, є безцінним багатством України. Частково проблема ще й у тім, що ось-ось розпочнеться період, коли нафтогазові ресурси не відіграватимуть важливої стратегічної ролі. Потреба в російському газі відпаде сама собою. Про який мир у такому разі може йтися?

Дехто вважає, що Україні з економічного боку можуть бути навіть вигідні здирницькі пропозиції Росії. Тобто якщо ви матимете газ за $200 з гаком, чого вам іще треба? Однак із цього неодмінно випливає технологічне панування Росії на території України. І загалом над усім у вашій країні. Ви будете змушені стежити за російськими технологіями. А це поза-позавчорашній день. Бути незалежними й водночас цілком залежними від них не можна. Бо на цьому Росія не зупиниться. Будуть торги з вашими олігархами, почнуть із металургії.

Російська інтелігенція залишається саме російською інтелігенцією. Її соціально-моральний та інтелектуальний феномен чудово розписано у збірці «ВЕХИ», видрукуваній 1909 року. Кращого не написано. Специфіка російської інтелігенції в тому, що вона керувалась ідеєю, відомою давно, але не пов’язаною з реаліями Росії; така вона й досі. Тут наявний відрив якогось ідеалу, мрії, певного устремління від того, що є насправді. Тобто ідеал передує аналізові й синтезові. Тому інтелігенція Росії занурена в якісь мрії, філософські роздуми та пошуки. Звісно, є люди, котрі не підпадають під таку характеристику. Але здебільшого вона продовжує бути політично утисненою…

Наше сучасне телебачення та кінематограф – страхітливе явище в житті Росії. Не все, звісно. Є фільми великого Андрія Тарковського й Олексія Германа. Але, і це правда, їхні стрічки, шедеври найвищого світового рівня ніхто, майже ніхто не бачить. А якщо хтось випадково і заходить до кінотеатру на їхні геніальні фільми, то не висиджує до кінця, бо не може зрозуміти, про що там йдеться. Більшість глядачів не може навіть зануритися у суть того, що відбувається на екрані – настільки їм відбили здатність бачити прекрасне й інтелектуально глибоке. Ось до чого довели наш соціум радянською пропагандою. Вона, ця пропаганда, звісно, зараз розквітає в кіно Міхалкова…

В Москві вирішили поставити пам’ятник Столипіну. Говорять, давайте таким чином віддячимо йому за реформи, за формування прогресивного суспільства тощо. Не в цьому суть Столипіна. Його суттю була спроба врятувати царський режим, що на той час падав, вмирав, бо насправді згнив. Ось чим Столипін займався. Багато хто вважає, що його реформи були успішними. А в чому насправді успішність? Після того, як виділили селянам землю й надали можливість розселитися на хуторах, після того, як селяни навіть до Сибіру їздили-смикалися, пройшов невеликий час. Потім майже всі родини повернулись назад. Повернулися й відновили общину, яка на той час чи не вщент була зруйнована. Ось така трагедія сталася. В Росії процвітає незнання цього та нерозуміння, ким був Столипін. А він насправді – справжній сатрап самодержавства, проте розумний.

Моя думка: середнього класу як соціальної та соціально-економічної категорії (може, навіть на політичному рівні) в Росіє немає. У цій країні є середні високооплачувані працівники. Таких людей багато, і вони серед цілком різних категорій людей. Це і державні посадовці, і військовослужбовці, і правоохоронці. Вся система, котра, власне кажучи, правоохоронна. За категорією оплати вони перебувають начебто на якомусь середньому рівні між тими, хто живе на межі виживання, на межі втрати здатності керуватися чимось іншим, а не тваринними інстинктами, і тими, хто становить дуже високооплачувану категорію. Ось вони і є середні.

Однак, ґрунтуючись лише на цьому, їх не можна називати середнім класом, мені здається, в жодному разі не можна. Тому що середній клас передбачає все-таки діяльність на основі приватної власності, передбачає виробничу діяльність, навіть якщо вона інтелектуальна. І, звісно, передбачає саморозвиток, само спрямованість на досягнення якоїсь поставленої мети. Немає такого середнього класу в Росії.

Втім, його зараз навіть у світі немає. Відбувається вимивання цієї категорії у цілому світі. Монопольний панівний бізнес, власне кажучи, і привів Захід до такого становища, що може нині вже остання станція капіталізму, навіть кінцева зупинка. І тут важливо, що існує протистояння всередині західних країн: протистояння між устремліннями до наживи та прибутків з одного боку, до устремління та до свободи і незалежності, зокрема на основі приватної власності з іншого. Перемогу здобули на сьогодні прибуток і вигода. Так було покладено край історичним протиріччям західного капіталізму.

Саме це і дає підстави стверджувати: а раптом не це остання зупинка поїзду капіталізму на Заході? Чи знайде вихід Захід із такого становища, адже він не вперше опиняється начебто на останній зупинці, невідомо. Книжка Шпенлера «Закат Європи» саме про це.

Найстрашніше в Росії нині те, що саме холопи мають владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів. А холоп – це страшна тварина. Вони остаточно сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання. Коли дорогою до його палацу бачили свого співвітчизника чи навіть рідного брата, який стікав кров’ю, – вдавали, що не помічають цього. Такі випадки відомі, вони повністю знищували в людині людське. Ось такі холопи посідають нині в Росії центральні місця в економіці й управлінні державою.

Путін – це ставленик цієї олігархії. Саме вона привели його до влади. Та саме він нічого не вдіяв би, тож і сформував найближче оточення. Це оточення називається кооператив «Озеро». Всього кілька мільярдерів, котрі й становлять його вузьке коло, а він, у свою чергу, на них цілком спирається. Хто ким там керує, я й гадки не маю. Я туди доступу не маю. І ніхто взагалі сторонній доступу туди не має. Я б навіть і припущень жодних не насмілився б зробити. Я бачу, що сьогодні в Росії відбувається розкол еліт. Чи підніжків, якщо ваша ласка. Розкол очевидний: є люди, котрі незадоволені цим кооперативом «Озеро» разом із Путіним. І, власне кажучи, поява на площі в грудні того року Прохорова та Ксєнії Собчак, вона, звісно, не Прохоров, утім, це також незвичне явище. Такі олігархи, як Мамут, Лєбєдєв, наприклад, теж висловлювалися – ми хочемо, щоб ви, Путін, до нас дослухалися. Невдоволення цим пануванням кооперативу вже панує навіть серед олігархів, воно вже навіть на шпальтах преси є, поступово воно перетворюється на всенародне надбання.

Україну ніколи в Росії не сприймали як щось неросійське. Ще на початку ХІХ сторіччя заводили зрідка мову про шляхту, котру якось треба приборкати. Запитання про те, з кого вона складається, навіть не поставало. Така розумна людина, з європейською освітою, як Карамзін, навіть не замилювалася над тим, а хто ж власне там живе, на цьому просторі? Ні, його більше хвилювало те, як приборкати шляхту, котру він там бачив. Тому й государеві він давав поради, як це зробити. Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології.

Записала: Олена Чекан          27 січня, 2012

http://tyzhden.ua/World/40555

В оточенні Януковича піднімає голову «партія війни»

Політика                                                                                                 Дайджест 2 травня 2011 о 12:00

Декілька подій у верхах української влади, на перший погляд, не пов'язаних між собою, свідчать про те, що в оточенні глави держави знову загострюється боротьба за вплив. Причому цього разу сильні козирі отримує умовно іменована «партія війни» – група з президентського оточення, що покликає до подальшого «закручування гайок».

У числі свідчень того, що ця група пішла в наступ – і концепція нової Воєнної доктрини, і «наїзд» глави парламентської фракції ПР Олександра Єфремова на «грантоїдів», і навіть лобіювання рішення про вивішування червоних прапорів. Схоже, що влада намагається знову розколоти суспільство політично, щоб мікшувати його соціальне невдоволення.

 «Негативні хлопці» та державна зрада

Події ці мають різні часові «корені». Так, Воєнна доктрина готувалася не один місяць і була засекречена не тільки від громадськості, але і від експертного співтовариства в цілому. Тим не менш, стало відомо, що в переліку загроз національній безпеці виявилися не тільки прояви сепаратизму, а й така загроза, як «втручання у внутрішні справи, здійснюване за допомогою інформаційного впливу, економічного тиску, фінансової та моральної підтримки окремих політичних сил, неурядових організацій, чия діяльність спрямована на дискредитацію влади».

В умовах суворішої таємності, яка супроводжувала прийняття Воєнної доктрини, введення в неї подібних визначень чітко вказує нам на основні страхи влади. Головний із них зрозумілий і давно описаний – страх перед власним народом і активною формою прояву невдоволення. Отримавши «щеплення» першим і другим Майданами, нинішні можновладці вбачають основну небезпеку для себе саме в подібних загрозах. Ні про яке співвіднесення цього пункту з принципами свободи слова, зборів і базовими положеннями демократії мова не йде. А наступні висловлювання Олександра Єфремова про «молодих хлопців», які на гроші Джорджа Сороса і Бориса Березовського готують в Україні північноафриканський сценарій, концентрує страхи влади до рівня параної.

Вороги держави

Нагадаємо, що голова парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов – людина неостання в партійній і чиновницької ієрархії – перебуваючи на батьківщині в Луганську, повідав, що Джордж Сорос виділив кошти для підготовки в Україні якихось «молодих хлопців», «які могли б згідно з варіянтом Північної Африки запускати будь-які проекти, які є». Так Єфремов вкинув суспільству натяк на те, що влада насторожі, вона готова до відбиття будь-яких протестних дій, а самі такі дії будуть вважатися як спонсоровані ззовні, і підпадають тепер під ознаку державної зради. Влада чітко показує, кого і чого боїться – не стільки опозиції політичної, скільки стихії вулиці та впливу громадських організацій. Боїться «твіттерних революцій».

У Росії, як відомо, діяльність подібних фондів і організацій або взагалі заборонена, або поставлена ​​під жорсткий контроль. «Українська вертикаль влади», що мавпує російську модель відносин із суспільством, намагається діяти так само. З поправкою на те, що ми офіційно прагнемо до євроінтеграції. І тому подібні заяви у формат євроустремлінь ніяк не вписуються.

Гранти «повз касу»

Зовнішній контекст заяв Єфремова однобічний – проти Заходу. ПР постає тепер партією майже що радянського стереотипу, чия риторика не дуже відрізняється від риторики Путіна або Лукашенко. Мабуть, на їх досвід «регіонали» і будуть посилатися при розробці подібного законопроекту. А там недалеко і до заяв про «п'яту колону», яку слід «притиснути».

Вустами відомого штатного провокатора ПР – Вадима Колесніченка – ідея конкретизується: мовляв, мова йде не про заборону, а про контроль над грошима, що йдуть через фонди. Колесніченко стверджує, що «різні інститути та фонди працюють у своїх особистих інтересах» (ба, не в його!). До того ж, далі він посилається на заяви Бориса Березовського про те, що останній спонсорував помаранчеву революцію. Березовському, як персонажу епатажному, віри немає і бути не може. Проте Колесніченку в даному контексті можна вірити: контроль «регіонали» справді хочуть отримати. Стільки грошей проходить «повз касу»! Тож інтереси ідеолого-електоральні поєднуються з суто меркантильними.

Кому «перекриють кисень»

Більшість громадських організацій, які займаються написанням проектів на гранти, не пов'язані з політикою. Лише невелика частина працює з питаннями законодавства і т. д. Першими «під роздачу» потраплять правозахисні організації, адже діапазон їх «шкідницької» діяльності може бути максимально широкий: від забезпечення прав громадян у зіткненні з силовими органами до юридичних консультацій для громадських активістів. «Постукати по кишені» можуть і тим, хто фінансує екологічні проекти та проекти з охорони пам'яток: у більшості своїй, діяльність цих організацій входить у суперечність з інтересами великого бізнесу, забудовників і т. д.

Може бути «зарубано» і фінансування учбових програм і приватних навчальних закладів. Адже в них можна угледіти світогляд не з «тим» ухилом. Та й Міносвіти в особі Дмитра Табачника не проти проконтролювати фінансові впливи, за допомогою яких у голови молодого покоління забивають ідеї «західної демократії» замість «русскаго мира».

Нарешті, сюди можуть бути віднесені будь-які організації, що ставлять за мету сприяння малому та середньому бізнесу, а також підготовку законопроектів. В останньому випадку показовий приклад закону про доступ до публічної інформації, який був написаний при прямій західній участі. Про численні програми по боротьбі з корупцією нічого вже і говорити.

Але найцікавіше те, що подібний законопроект може перекрити канали підтримки «російським співвітчизникам» в Криму і Південному Сході. Там отримання подібних грантів поставлено на потік, і практично всі епатажні акції активістів «російських рухів» спрямовані на виправдання подібних вливань. З 2010 року допомога подібного роду була урізана, і особливо сумно стало «професійним співвітчизникам», як називають цю категорію «грантоїдів», після зняття мера Москви Лужкова, що витрачав на підтримку проросійських організацій в Криму гроші московського бюджету. Норми нового закону можна буде застосовувати і до них – і це може бути зроблено, щоб зайвий раз показати Криму, і решті південного сходу, наскільки Партія регіонів міцно утримує монополію на владу.

 «Партія війни» посилює тиск

Між тим, у влади є підстави боятися. Тільки за два останніх місяці, згідно з соцопитуванням, проведеним Центром Разумкова*, кількість жителів України, що негативно оцінюють розвиток ситуації в країні, збільшилася з 58 до 63,8%. Рівень підтримки глави держави знизився до 11,3%. 47,6% висловили незгоду з політикою глави держави. Характерно, що Тимошенко довіряють при цьому 9,6% громадян – тобто різниця в рейтингу з головним суперником становить менше 2%.

У цих умовах активізація умовної «партії війни» в оточенні президента може розглядатися як спроба частини «еліти» зломити ситуацію в суспільстві «через коліно» і зміцнити на якийсь тривалий період свій вплив шляхом жорстких заходів. Нинішнє «закручування гайок» може бути навіть більш серйозним, ніж спроба, що була зроблена перед новим роком, коли були проведені арешти міністрів Тимошенко, були відправлені у в'язницю активісти податкового майдану і «тризубівці», а на додачу відбулося показове побиття опозиціонерів у парламенті.

Один з організаторів підприємницького опору Олександр Данилюк повідомляє, що 1 і 9 травня можуть відбутися провокації, пов'язані з протистоянням «крайніх» лівих та правих сил, після чого і буде реалізовано згадане «закручування». Звичайно, його заяву можна вважати спробою привернути увагу до себе і запланованими на 14 травня протестними акціями протії «реформ» уряду. Але на користь версії говорить останнє рішення парламенту про обов'язкове вивішування червоних прапорів по всій Україні на 9 травня. Так само, як і заявлений у Львові на те ж 9 травня марш «Російської єдності». «Свобода» вже готова зустріти його «у всеозброєнні». Ну як після цього не запідозрити владу в бажанні знову розділити українців за політичною ознакою, щоб позбавити кумулятивної єдності в неприйнятті економічної та соціальної політики режиму?

Олександр Данилюк знову каже, що в президентському оточенні борються дві групи – «партія миру», яка сповідує певні поступки опозиції і Заходу, діалог з громадянським суспільством і показову відставку прем'єр-міністра разом з найбільш одіозними міністрами Кабміну, і «партія війни», метою якої є збільшення силового тиску на суспільство. Імена тих, хто входить у ці групи, Данилюк не назвав. Власне кажучи, подібні «витоки інформації» є «секретом Полішинеля». Раніше «партією війни» вважалася умовна «група Фірташа», куди входили, зокрема, Валерій Хорошковський, і, що важливо, голова президентської адміністрації Сергій Льовочкін. Рінату Ахметову ж і орієнтованим на нього чиновникам приписувалася мало не роль «голубів миру». Тепер персональне наповнення цих груп піддалося зміні.

При цьому «яструби» готові дати відсіч усім формам вираження народного невдоволення – як економічного, так і політичного, як «прозахідного», так і «проросійського». «Партія війни» прагне до уніфікації суспільно-політичних проявів у країні. Образно кажучи, їх принцип – «ні Сталіна, ні Бандери». Ні «Російської Єдності», ні «Тризуба». Їхнє гасло – «все буде ПР», а «вертикаль влади» має бути максимально посиленою, причому тісно кооперованою з партійною владою. До речі, саме ця група провалила ідею про департизацію чиновників, яку сам Янукович намагався ввести в закон про держслужбу.

 «Ліберальному» тренду опору в таких умовах формально дістанеться більше, та й зовнішня ідеологія наступу на громадянські свободи буде близька до російсько-білоруської. Проте теоретиків і практиків «російського світу» на території України також будуть «щемити» – швидше саботувати і дискредитувати, ніж відверто переслідувати.

Можливого тріумфу «яструбів» можна чекати вже в найближчі тижні. І якщо на травневі свята провокації не відбудуться – це буде перший дзвіночок до того, що Янукович вирішив не переходити межу з черговим «закручуванням». Як поставиться влада до акцій протесту 14 травня і після – буде другим тестом на її наміри. І третім стануть можливі ротації в уряді. Яких всі чекають, але які можуть бути відкладені до осені. У такому разі, боротьба у верхах буде знову переведена в кулуарну форму. Однак навряд чи все буде так спокійно. Адже градус суспільного невдоволення наростає, і вирішувати цю головну для влади проблему потрібно вже зараз.

* Дослідження проводилося з 1 по 5 квітня 2011 року. Було опитано 2009 респондентів старше 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим. Похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

http://www.kontrakty.ua/

http://www.vsisumy.com/news/politika/sovet-s-vostoka-v-okruzhenii-yanukovicha-podnimaet-golovu-partiya-voiny

ПАРОЛЬ КОЛИШНІЙ

МАРГАРИТА ХЕМЛІН, ОДИН З НАЙБІЛЬШИХ СУЧАСНИХ ПРОЗАЇКІВ РОСІЇ, ЯКОСЬ ПОМІТИЛА, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА Є ПОВНОЦІННОЮ ДІЙОВОЮ ОСОБОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Справді, важко навести інший такий самий сильний приклад того, як мова сама по собі виявляється доленосним паролем для мільйонів звичайних людей в їхніх періодичних поривах до національно-державного самоствердження. Для англійців, скажімо, їхня мова – просто інструмент, засіб спілкування, життя, щось на зразок повітря. Те ж і для росіян. Говорити по-російськи задля виклику рідному, нехай і ненависному, уряду їм не доводилося.

М. Хемлін закінчувала славнозвісний Московський літературний інститут ім. Горького по класу російсько-українського перекладу. Українську мову в її групі викладав Іван Федорович Мовчан, людина виняткової скромності і високої культури (було в совку і таке). Одного разу він розповів студентам про свою зустріч з Рильським. Мовчан впізнав його в натовпі, що рухався від Мисливського ряду вгору до Пушкінської площі. Живий класик був напідпитку. «Куди прямуєте, Максиме Тадейовічу? ». – «До Пушкіна, – відповів Рильський, і додав з лукавою смиренністю. – Далі Пушкіна Рильський НЕ піде ».

У 1936 році з'явився його переклад «Євгенія Онєгіна».

Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг...

Переклади цього роду називають конгеніальним – такими точними, якими їх робить не тільки майстерність, але й спорідненість душ автора та перекладача. Перевірено: читаючи переклад Рильського, люди плачуть від захоплення, розчулення, від чогось такого, що не можуть пояснити.

Я вам пишу – чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Робота над цим перекладом почалася десь після другого перебування Рильського за ґратами як ворога народу. Жити хотілося не тільки автору, а й мові, і важко сказати, кому більше, і жити не тільки звичайним, але й вищим життям. А як жити, якщо не дають?! Тут відповідь, яку можна почути і зараз на здивування в Москві і Донецьку (а втім, саме зараз, і саме в Москві і Донецьку…): навіщо перекладати те, що кожен грамотний читач розуміє без перекладу?

Можна припустити і важливе супутнє спонукання поета. Показати собі і людям: я, Максим Рильський, 1895 р. н., українець, із дворян, притягувався, але залишений у живих і на волі, можу все, навіть це!

Я знаю все: образить вас

Моя печальна таємниця.

Яким презирством загориться

Ваш погляд, гордий повсякчас!

До зовсім недавнього часу здавалося, що українській мові більше не доведеться ставати дійовою особою в драмі історичного життя України, що поновилося. Він, думалося, буде (за Сталіним) своєрідним засобом виробництва, а не паролем учасників національного і політичного спротиву, все нових і нових жертв режиму. Але сталося те, що сталося. Суспільно-політичне життя в Україні буде все менш схожим на те, що ми бачимо в інших частинах колишнього Радянського Союзу. Її будуть все більш наочно визначити дві обставини. Перше: рішучість правителів покінчити нарешті з українством. Друге: рішучість українства вціліти. Українська мова до того ж стала мовою демократії, прав людини, європейськості, неприйняття азіопства, путінізму тощо – і це при тому, що український націоналізм від початку не був демократичною ідеологією. Звідси – наростаюче взаємне озлоблення сторін.

Боротьба, природно, завершиться чиєюсь перемогою, але чого не слід чекати від переможця, так це настільки знайомої нам доброти.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця –

Зостанусь вірна до кінця.

АНАТОЛІЙ СТРІЛЯНИЙ                                                                                                25.02.2011

http://gazeta.comments.ua/?krit=1298621622

Мова – основа безпеки української нації

Василь Лизанчук «Дзеркало тижня» №34, 18 Вересень 2010

www.e-crimea.info

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова – це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація... Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підґрунтя своєї політики доктрину безпеки».

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності. «Російська мова об’єднує людей у російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», – підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Виникає запитання насамперед до президента України В.Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять по коридорах влади в Україні? Отже, маємо справу з небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право і можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть усі колонізатори України. «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм – це безпрецедентно», – наголосила Ліна Костенко.

У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – Дім буття, це – національна сутність. В Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», – підкреслював Ю. Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. – В.Л.) 1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності – радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. – відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви – Московія, московити – вже не влаштовували, – зазначає історик Анатолій Ціпко. – Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву – Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. – В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.

Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.

Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:

«1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини ІІ не знав. 2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року. 3. Про те, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни – «русский народ». 4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю. 5. Про «подвиги» князів О.Невського і Д.Донського».

Катерина ІІ і думки не припускала, що вона – принцеса германська – може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».

Всі ці вигадки були остаточно канонізовані і стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40-50-х роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж усієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики та маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії і активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. «У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, – підкреслює філософ Ігор Лосєв. – Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо». Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становить абсолютну більшість її населення – майже 80%. Права етнічної мовної більшості України не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити в «нашій, не своїй державі». На превеликий жаль, «нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’зком будь-якого суверенного державного утворення і в цьому сенсі є нефункціональною (І.Лосєв).

Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного буття – від президента України до вчителя початкової школи.

Під час вручення Шевченківських премій у Каневі президент Віктор Янукович сказав, що «в Україні розвиватиметься українська мова як єдина державна», але він вимагатиме, щоби дотримувалися вимог «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов». Ця хартія з подачі Л.Кучми – колишнього президента України – була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов’язаннями з боку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах всієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.

Безперечно, «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов» належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. «Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, – зазначає Лесь Белей. – Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина». До речі, підписання хартії – це перший крок. Наступні кроки – ратифікація і введення в дію. Дотепер її не ратифікували, наприклад, Італія, Франція і Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої «лінгвально нестабільні» території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.

Підписаний Л.Кучмою закон України про ратифікацію хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська. – В.Л.), а, по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: усупереч положенню хартії, згідно з яким «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним. – В.Л.) мовам» (преамбула хартії), а також усупереч застереженню, що хартія вимагає усувати не тільки «необґрунтовані» обмеження, а й необґрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин – російської – над державною мовою. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції в державних установах, ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, в торгівлі, правоохоронних органах тощо.

«Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України. – В.Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав», – справедливо наголошує Ігор Лосєв.

Історичний час вимагає від кожного з нас, незалежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і для жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс – злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою національної ідентифікації українців, єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

http://www.dt.ua/articles/61068#article