Українська мова має давнішу історію, ніж російська

У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скончати; – м'яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на росіянинові: “ Мать, не желая ребенка, бежала прочь...”. Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет...”

Ці написи – відомі як графіті – свідчать, що кияни XI–XIII ст. не були “праросійськими”. Наша прадавня літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнославянска, що прийшла до нас разом з християнством, – писав у своїй класичній праці “Филология и погодинская гіпотеза” славіст Агатангел Кримський, – проте жива наша мова уривалася в літературну церковнославянщину і змінювала помалу чужий правопис так, щоб він був легшим для нашого народу, оскільки “переписувачі багато чого змінюють в правописі, вносячи риси власної вимови”. Те ж відбувалося у сербів, болгар. Проаналізувавши письмові пам’ятки Київщини ХI–ХII ст., дослідники знайшли в них численні риси саме української живої розмовної мови. «Читатель может убедиться, что в «Изборниках Святослава» 1073, 1076 гг. достаточно ясно отражается малороссийский язык, – пише Кримський, – конечно, не наш современный, а только такой, что был у малороссийских предков в XI в.». За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці виведення: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси времен Владимира Святого и Ярослава Мудрого обладает в большинстве уже всеми современными малороссийскими особенностями». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Язык Надднепрянщины и Красной Руси XI в. – абсолютно рельефная, четко определенная, ярко-индивидуальная единица, и в ней очень легко и выразительно можно распознать прямого предка современного малороссийского языка». Але за часів тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоч видряпувати на стінах соборів заборонялося церковним статутом Володимира Великого, “порушники” знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії і інших соборів княжого Києва, стали об'єктом скрупульозних 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році “потягнула” відразу на докторську. Агатангел Кримський відмічав: «У українців X ст. з’являється дуже м’який звук “і” із старого дифтонга “ие”. Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав перетворюватися на “е”, в Києві XI ст. – в “і”. Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в мори, на Желяни, априля. Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Иванко, Жадко (від Жадібний), Мазко. Сучасне українське “прізвище” виринає в написі XII ст. – “Господи, помози рабові своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”. У графіті княжого Києва ХI–ХIII ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: – кличний відмінок іменників: владико, Стефані, голово; – закінчення “у” в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору(з того спору); – форму дієслів без “т”: пече; – дієслова минулого часу, що закінчуються на “в”: писав, ходив, молив; – дієслова із закінченням “-ти”: долучити, писати, скінчати; – м’яке “ц” у кінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, допоможи Архипцю. – прикметники втрачають на кінці “я”: многопечальна, благодатніша. Ось напис XI ст., яку читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій у брежнєвські часи на російській мові: «Мать, не желая ребенка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: “Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…”. У графіті «Господи, помози рабові своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід “к” в “ц” в давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміна приголосної “к” перед суфіксом “-ин”" на “ч” (владика – владичин) – в повній відповідності з сучасним "Українським правописом". 

Українська мова має довшу історію, ніж російська.

Але річ не в тому, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа швидше політична: ми, в 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-м. “Україна складала ядро Київської Русі”, – констатує британський Словник Хатчинсона (“Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century”. The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)". "Живу" мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їх “жива" мова оновилася щонайменше на 50% після "turning point" – поворотної точки (в 1066 р.), як називають англійці прихід норманів. Захід відходить від звички дивитися на слов'янський світ очима Москви. У авторитетному "Словнику мов" Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурує старослов'янський (Old Slavonic), церковнослов'янський (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: “вона має довшу історію, ніж російська“ (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – “та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема і на північ – у Білорусь і Новгород”. У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Він схвально віднісся до спроби автора цих рядків зібрати ці написи в один реєстр (з праць “Древнерусские надписи Софии Киевской ХI-ХIV вв.”. (1966) " Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVII вв.” (1976), “Киевские граффити ХI-ХVII вв.”. (1985)), але зазначив, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом в 1998 р. вийшла його остання праця – “Киевская письменная школа Х-ХІІ вв.”. (“Київська писемна школа Х–ХІІ ст.”.), де є розділ – “Палеография и некоторые особенности письменной Киевской школы, свойственные украинскому языку” (“Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові”). Він пішов з життя того дня, коли прийшла телеграма про вихід книги. Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і захворівши туберкульозом кісток, Висоцький провів близько 10 років в ліжку, а коли видужав, став істориком. Його монографії на головному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись “аудієнції” і автографа автора. Високо цінував його покійний академік Борис Рибаков. Відкриття графіті – це довгі пошуки, підбір спеціального бічного освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної букви, властивих певному часу. І так довгі 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спасу на Берестові, Кирилівська церква. Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, які дали гроші на реставрацію. Але немає імені того, хто відкрив нам багатство графіті. У грудні цього року виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належним чином відмічене і оцінене до того часу. Тому що усі напрацьовані істориком фотоматеріали – десь глибоко в запасниках Музею Києва. І навіть убогому напису, який в 1990-х безпристрасно інформував: “Обнаружено около 300 древнерусских надписей – граффити – уникальных памяток письменности (исследованы С. Высоцким)” – в Софії вже немає. 

Треба зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті в обов’язковий екскурсійний мінімум, особливо для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.
Джерело: uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html
http://uvo.cv.ua/ukrainskijj-jazyk-imeet-bolee-drevnjuju-132.html#cut
Гайдпаркер: Світлана Пугач, UAINFO 15.08.2011, 14:06
http://uainfo.censor.net.ua/news/4744-ukrainskiy-yazyk-imeet-bolee-drevnyuyu-istoriyuchem-russkiy.html