Поліцайсько-партизанська «Рідня»

Наш «День захисника Вітчизни» має сумнівну репутацію. Перелицьований День радянської армії і флоту погано вписується в ідеологію незалежної України. Погодьтеся, нелогічно святкувати перейменоване радянське свято і одночасно шанувати пам'ять Героїв Крут, загиблих від куль і багнетів червоногвардійців. Адже обидві події сталися в один час – зимою 1918-го. Увазі тих, хто не просто шукає привід, пропонуємо поглянути на традиційне чоловіче свято зі зворотного боку.

Тому – вже якщо шукати вміст для настільки звичної, але не особливо доречної дати – можливо, варто звернути увагу на те, що українцям дуже часто доводилося захищати свою Вітчизну одне від одного. У цьому контексті варто звернути увагу на книгу «Рідня. Поліція і партизани, 1941-1944 на прикладі України». Книга присвячена всіляким аспектам протистояння організованої німцями поліції і радянських партизанів.

Радянська історіографія категорично протиставляла підлих фашистських прислужників і благородних народних месників, представляючи їх абсолютно різними людьми. Проте автори, на підставі безлічі документів і свідоцтв очевидців (власне, книга ця – є перш за все збіркою документів), роблять зворотний вивід: обидві протиборчі сили були разюче схожі між собою.

Серед поліцаїв і партизан були уродженці одних і тих же місць, односельці, що добре знали одне одного, а інколи – і родичі. Саме у тих регіонах, де партизанський рух був найбільш сильним (Чернігівська і північні райони Сумської області), найбільш розвиненими були і поліцейські формування.

Як поліцейські формування, так і партизанські з’явилися не унаслідок ініціативи місцевого населення, а були створені «за наказом» воюючими сторонами. І ті, та інші реорганізовувалися відповідно до вказівок вищого військово-політичного керівництва. Схожими, добровільно-примусовими, були і принципи формування, хоча мобілізацією населення частіше займалися партизани. А ось німці спочатку розглядали українську допоміжну поліцію як структуру місцевої самоврядності, але незабаром зробили її частиною окупаційної адміністрації.

І ті, та інші діяли жорстоко, знищуючи не лише противника, але і запідозрених в співпраці з ним. Як мовиться в одній з партизанських доповідних записок, «окрім поліції, в кожному селі є таємні агенти гестапо, серед яких значна кількість жінок. Партизанам ці агенти відомі і знищені». Втім, автори збірки приходять до висновку, що масштаби партизанського терору проти місцевого населення були все ж меншими.

Нарешті, звичайною справою було і «перетікання кадрів». У 1941-1942 рр. цілі партизанські загони переходили на сторону супротивника, не говорячи вже про окремих перебіжчиків. Описаний навіть випадок, коли німці з партизанського загону, що перейшов на їх сторону, створили поліцейський – з їх же озброєнням. Проте в 1943-му була вже зворотна тенденція: поліцаї все частіше стали із зброєю в руках вирушати в ліс. Отже питання про те, як вчиняти з колишніми поліцаями, в квітні 1943-го обговорювався на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У.

Ось одна з приведених в книзі біографій такого «поліцая-партизана». Після звільнення з полону колишній технік-інтендант 1 рангу РККА (аналог старшого лейтенанта на військово-господарчій службі) Михайло Панченко організував в рідному селі Лісники Яготинського району Київської області «козачу сотню» і розподілив колгоспну землю. Проте з приходом цивільної окупаційної адміністрації колгосп німці відновили, а реорганізовану сотню відправили воювати з партизанами на Чернігівщину. Там Панченко зі своєю сотнею в червні 1943-го пішов в ліс і влився до складу партизанського загону ім. Щорса. У 1944-м-коді загін увійшов до складу радянської армії. Незабаром після війни Михайло Панченко, побоюючись, що йому пригадають службу окупантам, наклав на себе руки.

У епіграф книги винесено визнання одного з партизанських командирів Олексія Федорова: «На Україні головна сила, з корою ми зустрічаємося – це поліція». Отже протистояння партизан і поліції мало певні ознаки громадянської війни. Хоча громадянською, зрозуміло, ця війна не була.

P.S.: У 2012-му році 23 лютого пам’ятно ще двома ювілеями, які вписані в історію органами радянської держбезпеки. 23 лютого 1937 року пильні чекісти прийшли до виводу, що в Соловецькому таборі особливого призначення «існує українська фашистська організація». Через вісім місяців в карельському урочищі Сандармох був розстріляний «соловецький етап» – 1111 людина, серед яких, як мінімум, 163 українці.

А 23 лютого 1942 року розстріляли 17 колишніх генералів і 8 можновладних працівників ВПК, арештованих в рамках розслідування причин високої аварійності у ВПС РККА. Це був останній масовий розстріл радянських воєначальників, «учасників військової антирадянської змови».

Дмитро Шурхало, для «ОРД»        23.02.2012 13:59

http://www.ord-ua.com/2012/02/23/politsajsko-partizanskaya-rodnya/?lpage=1