Провидець Микола Міхновський.

Микола Міхновський був ідеологом української державної самостійності. Він сміливо проповідував, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Його звернення та агітація мали великий вплив на молодь. І є досі актуальними. Саме під враженням від його слова, була написана ця стаття і приурочена 139 річниці з  дня народження Миколи Міхновського.

2 квітня 2012 року. Дежавю.

Кажуть, кожному доводилось раптом відчути, наче те, що з ним та навколо нього відбувається вже колись було. Навіть назва для цього явища увійшла до нашої мови – “дежавю”.

Можливо у такий спосіб наш мозок сигналізує нам, що колись не було зроблено належних висновків із якоїсь дуже важливої події, а можливо, – це просто помилка сприйняття навколишнього світу.

Якось мені довелося прочитати історичний нарис із документальним описом подій початку минулого століття[1] із згадкою про події навколо міністра Російської імперії Сіпяґіна.

І от нещодавно, слідкуючи за черговим телевізійним репортажем про чергову акцію студентського протесту на черговий антиукраїнський випад міністра освіти та науки Дмитра Табачника, я раптом відчув саме таке відчуття – дежавю. І це не була просто помилка сприйняття.

Це дійсно було, і було майже так, як і зараз. І міністр був – ставленик великої імперії. І звали міністра Дмитро. І був ганебний антиукраїнський вчинок міністра. І був студентський протест. Другого квітня цього року минає 110 літ із моменту кульмінації тих подій.

Прикро, коли історія нічого не вчить, особливо міністрів, особливо тих, що вважають себе вченими істориками.

На початку минулого століття в Україні нелегально поширювався відкритий лист міністрові внутрішніх справ Російської імперії Дмитрові Сіпяґіну, який заборонив зробити напис українською мовою на пам'ятнику родоначальникові української літератури Іванові Котляревському.

Автором звернення був Микола Міхновський. Листа вдалося видрукувати за кордоном у вигляді листівки. Опублікував відозву й журнал "Молода Україна", орган української академічної молоді в Австро-Угорщині. Більше ста років пройшло, але наче до нашого часу звертається М.Міхновський. Ось повний текст цього листа мовою того часу.

"Пане Міністер! Ви заборонили зробити нашою мовою напис на памятнику нашому першому національному поетови Котляревському! – Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на прохане лояльних Полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нациї. Батьки наші та діди мовчки знесли і заборону осьвіти на нашій мові і навіть заборону самої мови української. Вони все переказували нам свій заповіт: "терпіти, надіятись і мовчати". Через те Ви, Пане Міністер, і Вам подібні добродії стали уважати нашу мовчазну нацию за паріїв Европи, бо Ви звикли поважати лише ідно насилля, хоч і дурите цілий сьвіт на Гаагській конференції, ніби шануєте право. Та ми визнаємо, що ви праві, що українська нация в Росиї єсть справді нациею рабів-паріїв. Призначене її годувати Вас, Пане Міністер, і ще цілі сотні тисячів урядовців-чужинців від міністра аж до сільського урядника: давати людей і гроші на військо, яке підтримує Ваше панованє, Пане Міністер, і деморалізує нашу нацию, постачати кошти на всякі школи, де чужинці вчителі роблять з наших дітей заклятих ворогів нашій нації; будувати церкви, де продажні попи благають Бога зміцнити над нами панованє чужинців. Але й Ви, Пане Міністер, мусите признати, що все оте виповняє наша нация покірливо, без протесту. Отже, навіщо зайві жорстокости до нас? Але Ви гадаєте інакше!

Вас дратує, шо ваші раби сьміють щось ховати в душі; Вас гніває, що парії мають якусь "сьвятую святих" у серці, куди Вас не пускають; Вас лютить, що нация, яку Ви зробили старцем, зложила кріваво зароблений гріш на памятник своєму поетови, – і Ви ганебною рукою безстидного чужинця поклали свою заборону на душу нациї.

Ви гадаєте, Пане Міністер, шо Ви укупі з усіми Вашими посіпаками здолієте вбити наш нарід? Нехай відповість Вам наша істория. Нехай вона розповість Вам, яка міцна та сильна була польська держава "від моря до моря", який знівечений був увесь наш нарід під панованєм чужинців-Поляків, які терпів він гнобительства від польських панів... І нехай істория розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом зруйновала наша нация усю польську державу і повернула внівець гнобителів. А колишні Поляки, Пане Міністер, вміли гнітити нас не згірше від сучасних Росиян, і колишня Варшава була культурнійша, ніж сучасний Петербург.

А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нациї, на її моральне "Я". А всі злочиньства прощаються, крім злочиньств проти Сьвятого Духа. Уряд росийський супроти нашої нациї став на ту саму стежку, що й колишний польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.

Закон царя-Освободителя з 17 травня (мая) 1876 року[2] єсть злочиньством проти Духа Сьвятого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нациї нашої на моральну смерть. Але Ваша безглуздна заборона українського напису на памятнику українському поетови єсть огидливе знущанє над засудженою вже на смерть нациєю. Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона сьвідчить, що не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: годі мовчати Вам, рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеви знущатись над найсьвятійшими нашими чуттями. Українська нация мусить скинути панованє чужинців, бо вони огижують саму душу нациї. Мусить добути собі свободу, хочби захиталася ціла Росия! Мусить добути своє визволене з рабства національного та політичного, хочби пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляттє на Вашу голову, Пане Міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації."

 (Молода Україна 1900 рік 1 Ч.9 – 10.– вересень – жовтень, с. 388 – 389).

2 квітня 1902 року в Маріїнському палаці ця історія завершилися пострілами студента Київського політехнічного інституту Степана Балмашева прямо у груди міністра. За годину Дмитра Сіпяґіна вже вітали чорти в пеклі.

І міністр був – ставленик імперії. І рухнула імперія!

І стоїть в Полтаві пам’ятник Івану Котляревському. І напис на ньому українською мовою!

І знову є міністр Дмитро. І натякає нам сайт Wikileaks, чий він ставленик.

І був антиукраїнський вчинок міністра. І не один.

І був студентський протест – отримав міністер ляпаса квітами...

Чи чекаємо на друге квітня? Пане міністре?.

Прикро, коли історія нічого не вчить. Особливо міністрів. Особливо тих, що вважають себе вченими істориками.

---

[1] Історичний нарис Романа Коваля “Михайло Гаврило. І стеком і шаблею” Видавництво ДП “Державна картографічна фабрика” 2011 рік.

[2] Закон царя – Освободителя з 17 травня (мая) 1876 року – царський указ, яким постановлено “принять как общее правило” призначати в школи на території України російськомовних вчителів з Московщини, а освічених українців посилати до Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.